Політичний феномен «світ - Україна - Росія». Стратегічні пріорітети сторін

Намагаючись «приспати увагу» світової громадськості та зламати тверде переконання щодо підтримки сепаратистських рухів і тотальної дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Україні, Російська Федерація все-таки продовжує реалізовувати чітко узгоджений ланцюжок дій тактичного тиску, спрямованих на остаточне знищення самої лише можливості існування повноцінної Української держави. Причому сьогодні задіяно всі можливі засоби.

По­перше, російська сторона послідовно відстоює інтереси «передовиків» власних медіа, котрі продов­жують антиукраїнську інформаційну кампанію, не лише підживлюючи федералістські настрої українського суспільства, а й цілеспрямовано формуючи відповідний тип свідомості пересічних громадян РФ. Останні, не маючи змоги тверезо оцінити ситуацію, що складається в міждержавних відносинах із «братньою» для більшості Україною, керуються виключно пропагандистськими гаслами власних ЗМІ, розцінюючи прямі прояви демократії чи відстоювання прав людини в руслі загрози великодержавницькій ідеї. Хоча, на думку третіх сторін, пряме заохочення державою працівників медійного сектору (5 травня 2014 року президент РФ Володимир Путін підписав указ про нагородження представників російських ЗМІ, котрі «об’єктивно висвітлювали події у Криму») стирає всі сучасні уявлення про незалежність преси та надання їй статусу «четвертої гілки влади».

По­друге, офіційна Москва так і не відмовилася від силової підтримки «поборників прав скривджених українцями національних меншин». Підтвердивши факт втручання РФ під час військового протистояння в Криму, російський уряд не тільки не виконав вимог світової громадськості щодо відведення своїх збройних сил від українського кордону, а й розпочав іще масштабніші «навчання» на підступах до епіцент­ру сепаратистських вибухів – Луганської та Донецької областей.

Заявивши про початок навчань батальйонних тактичних груп загальновійськових з’єднань Південного та Західного військових округів ЗС РФ у зв’язку із «загостренням ситуації на південному сході України», 24 квітня 2014 року міністр оборони Росії Сергій Шойгу фактично підтвердив, що здійснювана Москвою протягом останніх місяців військова діяльність поблизу українського кордону має аж ніяк не плановий характер, а безпосередньо пов’язана із розвитком подій в Україні.

Удавана стурбованість президента РФ Володимира Путіна проведенням «референдуму» 11 травня 2014 року щодо зміни статусу Донецької та Луганської областей і їх подальшого приєднання до Росії, висловлена очільником Кремля після зустрічі з чинним Головою ОБСЄ президентом Швейцарії Дідьє Буркгальтером 7 травня, в жодному разі не означала якихось змін у зовнішньополітичному курсі північної сусідки України чи, тим більше, відмови від визначеної тактики розбалансування внутрішньополітичної ситуації в нашій державі.

Коментуючи результати квазіреферендуму 11 травня, Міністерство закордонних справ РФ недвозначно підтвердило раніше визначену позицію держави, заявивши, що «попередні підсумки підрахунку бюлетенів переконливо доводять реальний настрій громадян Донецької та Луганської областей мати право на самостійне прийняття рішень із питань, що стосуються життєво важливих для них проб­лем». Крім того, було наголошено на необхідності «втілення в життя підсумків референдумів», яке «повинно проходити в рамках діалогу між Києвом, Донецьком і Луганськом».

«Ми чекаємо від київської влади реальних дій, а не загальних декларацій про наміри, невідкладного проведення результативних зустрічей із представниками регіонів Півдня та Сходу України, які привели б до стабілізації ситуації у країні. На жаль, влада в Києві, як і раніше, демонструє злочинну неготовність до діалогу зі своїм народом», – ідеться в заяві.

Тобто, намагаючись спростувати необхідність продовження антитерористичної операції (завдання якої – ліквідація терористичних груп найманців, котрі захоплюють владу в Донецькій та Луганській областях починаючи з 14 квітня 2014 року) та розвиваючи міф щодо «вибірковості» у ставленні центральної влади до власного населення, РФ послідовно втілює задум щодо узаконення діяльності лідерів федералістського руху й надання їм юридичних підстав для проведення ними переговорів. Фактично, прийнявши такі умови, український уряд міг би просто дискредитувати власні позиції. Хоча цього, в принципі, і прагне російська сторона. Утвердивши за сепаратистами роль «третього переговірника» (однак невідомо, на яких підставах РФ збирається виконувати роль «другої сторони» під час розв‘язання внутрішньополітичного конфлікту в Україні), офіційний Київ просто звів би нанівець усі попередні здобутки в процесі припинення відцентрових внутрішньодержавних тенденцій та, фактично, підтвердив би легітимність вимог злочинних формувань. Більше того, в такому разі це могло б стати опосередкованим підтверд­женням порушення прав націо­­наль­них меншин в Україні.

Однак викликає здивування, що РФ, сама постійно потерпаючи від терористичної загрози, сьогодні не лише перетворилася на експортера тероризму, а й вочевидь висловила готовність власними збройними силами захищати терористів на території України. Так, Російська Федерація відмовилася від участі в консультаціях, які Україна пропонувала провести 28 квітня 2014 року згідно з пунктом 16.2 Віденського документа про заходи зміцнення довіри й безпеки від 30 листопада 2011 року у зв’язку з навчаннями Південного та Західного військових округів ЗС РФ поблизу українських кордонів. При цьому аргументація російської сторони видавалася, щонайменше, дивною. Посилаючись на те, що положення розділу ІІІ Віденського документа не можуть бути застосовані до ситуації, що склалася поблизу східних кордонів України, Росія відмовилася надавати будь­які роз’яснення щодо мети своєї інтенсивної військової діяльності на віт­чизняних кордонах.

Проте згідно з пунктом 16 розділу ІІІ Віденського документа держави­учасниці домовилися «…консультуватися та співпрацювати одна з одною щодо будь­якої незвичайної та незапланованої військової діяльності їхніх збройних сил поза місцями їх постійного розташування в мирний час, яка є суттєвою з військової точки зору … та стосовно якої держава­учасниця висловлює занепокоєність, пов’язану з її безпекою».

Тож допоки офіційний Київ обстоює обрані позиції, підтверджені внутрішньо­ та зовнішньополітичною діяльністю, РФ активно вживає заходів для можливого продовження ескалації напруженості. Відчуваючи тиск світової спільноти, президент РФ Володимир Путін «висловив свою згоду» на проведення президентських виборів в Україні 25 травня 2014 року, проте їхню підготовку можна вважати свого роду «тайм­аутом» для Москви. Приспавши пильність Заходу своєю «підтримкою» демократичних перетворень у нашій державі, Росія продовжує готувати підґрунтя для внутрішньої дестабілізації стратегічно важливих для неї регіонів. Більше того, довів­ши рівень суспільної напруженості до його можливого піку, Москва забезпечить потенційну «неповноцінність» правління новообраного Президента України. Тобто при­йшовши до влади в розпал соціального протистояння, новий лідер вимушений буде докладати неабияких зусиль для його ліквідації та припинення внутрішньополітичної кризи в державі. Натомість Москва готується до обструкції, намагатиметься сіяти сумніви щодо легітимності нового керманича, здатності подолати проб­леми державного розвитку. Фактично в такий спосіб РФ знову намагатиметься утвердити на міжнародній арені думку про «безвладдя» в Україні чи про непрофесіоналізм, некомпетентність її очільників.

У принципі, цій меті наразі слугує й посилений економічний тиск із боку РФ. Чи, скоріше, економічно­енергетичний. Справді, розуміючи, що Українська держава наразі отримала можливість порівняно швидкого виходу з економічної кризи завдяки західному кредитуванню (зокрема, 17 млрд. дол. від МВФ,
1 млрд. – від США, 1,5 млрд. – від Світового банку та 1,6 млрд. євро – від ЄС), Москва підвищила «газовий тиск» на Київ, погрожуючи навіть припинити поставки вуглеводнів у разі обмеження закупівлі їхніх обсягів чи несплати рахунків наперед. Сьогодні Росія збільшила суму, яку жадає отримати за поставлені енергоносії, до 20 млрд. дол., хоча ще на початку березня 2014 року йшлося про близько 2 млрд. Більше того, піднявши в цьому кварталі ціну на газ до 485,5 дол. / 1 000 м3, Росія відкрито заявляє про можливість припинити його постачання в разі несплати Україною боргу і до європейських країн, намагаючись повторити ситуацію 2009 року.

Такий сценарій, по суті, цілком імовірний. Однак, на відміну від 2009­го, нині українська влада має змогу послуговуватися енергетичною підтримкою Заходу. Розраховуючи на реверсні поставки газу зі Словаччини, Україна навряд чи пов­ністю втратить можливість перекачування газу з РФ.

По­перше, ухваливши 12 травня 2014 року рішення про доповнення списку осіб, проти яких запроваджено санкції у вигляді заморожування активів й заборони в’їзду до ЄС, ще 13 прізвищами (наразі в «чорному списку» ЄС значиться 61 особа), Рада ЄС на рівні міністрів закордонних справ також увела обмеження на співробітництво з українськими енергетичними компаніями у Криму, привласненими після анексії півострова Росією, – «Чорноморнафтогазом» та «Феодосією». Тобто прагнучи позбавити Україну енергетичного базису в Криму, Росія de facto наразі утримує там пасивні активи. Звичайно ж, в економічному сенсі.

По­друге, російське керівництво чудово розуміє можливість введення санкцій енергетичного характеру західними державами. Маючи досвід такого протистояння з РФ, європейські країни продовжують роботу над диверсифікацією поставок енергоносіїв. США, зі свого боку, можуть у будь­який момент скористатися власним впливом, розпочавши поставки американської нафти. По суті, залучившись підтримкою країн—членів ОПЕК, США мають можливість із легкістю збільшити обсяги обороту «чорного золота» на 5 мільйонів барелей на день. Ще додаткових 2,5 мільйона барелей на день може додати Іран. У підсумку цього буде досить для серйозного падіння ціни на нафту на світових ринках, наприклад, до 50–60 дол. за барель. Оскільки російський бюджет більш як на 50% залежить від нафтогазового експорту, різке падіння доходів за цією статтею означатиме початок економічного занепаду Росії (в бюд­жеті РФ ціна на нафту закладена на рівні 102 дол. за барель). Як відомо, таку схему держави ОПЕК уже випробували у відповідь на вторгнення СРСР до Афганістану 1979 року. А сьогодні міністр нафтової промисловості Саудівської Аравії Алі Аль­Наїмі чітко дав європейцям зрозуміти, що його країна «готова компенсувати будь­яку нестачу нафти, котра може з’явитися» через припинення імпорту російських енергоносіїв.

Крім того, наразі відчутна економічна криза в РФ щодень посилюється завдяки фінансово­економічним санкціям Заходу. І хоча введення так званих санкцій третього рівня (тобто повномасштабних заходів ізоляції економічних транзакцій Росії) відкладено до проведення президентських виборів в Україні, наявні обмеження вже мають істотний вплив на діяльність ключових гравців російської економіки.

З одного боку, урядовці в РФ щодня пропагують ідею перетворення рубля на резервну валюту, обстоюють відмову від доларових розрахунків та апелюють до необхідності запровадження власної платіжної системи, яка замінить банкам і громадянам міжнародні платіжні системи Visa й MasterCard (діяльність яких на території РФ була припинена у зв’язку з санкціями).

А з другого, така платіжна система навряд чи так широко використовуватиметься в більшості країн світу, а рубль сприйматиметься як повноцінна валюта глобального значення. До речі, система економічних санкцій США та ЄС щодо банків і компаній побудована так, що їхнє поширення відбувається не тільки на рівні конкретної юридичної чи фізичної особи з «чорного списку», а й стосується афілійованих із нею компаній. Зокрема, дочірніх структур, в яких банк, компанія або фізична особа, котрі потрапили під дію санкцій, мають частку більш як 50%.

Ще одна особливість економічних санкцій США полягає в тому, що їх часто вводять стосовно осіб чи компаній, причетних, приміром, до підтримки окупації територій інших країн або фінансування тероризму, сепаратизму чи подібних тяжких злочинів. Так, невеликий «ИнвестКапиталБанк» із Башкортостану потрапив під дію санкцій з обох причин: по­перше, серед його співвласників є брати Ротенберги (російські мільярдери, котрі перебувають у дружніх стосунках із президентом РФ), по­друге, банк збирав і перераховував допомогу «жителям російського регіону Криму», тобто фактично сепаратистам.

Хоча складно прогнозувати дієвість точкового впливу економічних санкцій, котрі діють на сучасному етапі, коли Москва відверто підтримує антиукраїнську кампанію на урядовому рівні. Адже необхідність виконання домовленостей, ухвалених за результатами чотиристоронньої зустрічі на рівні міністрів закордонних справ України, США, ЄС та Росії 17 квітня 2014 року в Женеві, так і залишилася «поза увагою» РФ. Бо вона та й усі в світі чудово усвідомлюють неможливість військового розвитку сценарію Заходом. Відповідно, і США, і ЄС мають активніше вдаватися до запровадження нових обмежень російської економічної діяльності задля припинення терору проти України.

Інакше може скластися враження, що західні партнери не проти збереження України в ролі буфера — такого собі «бар’єра» між демократичним світом та РФ. І це дуже хитка позиція. Пропагування українського нейтралітету здатне ослабити державу ще більше. І тоді – до політичного або навіть територіального ареалу РФ рукою подати. Це означатиме цілковите фіаско американсько­європейського тандему, його ненадійність.

Що, по суті, і прагне, як похідне, довести світові керманич РФ. Україна вже пройшла чималу частину шляху своєї демократизації. Вона довела обґрунтованість свого історичного вибору. Проте сьогодні її доля напряму залежить від кооперації на рівні світової спільноти, адже намагання вирішувати питання зов­нішньополітичної проблематики з РФ залишаються марними: її керівництво продовжує жити «ідеалами» великодержавницьких устоїв.

Автор: Юлія Цирфа