Дискусійні питання життєвого і творчого шляху Кобзаря

9 березня 2014 року вітчизняна та світова громадськість широко відзначила 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Ця велична дата спонукає численних шевченкознавців більш прискіпливо і неупереджено – в контексті суспільно-історичних та культурно-мистецьких реалій Кобзаревої епохи та сьогодення – проаналізувати багатогранну творчу спадщину геніального українського поета, його громадсько-просвітницьку діяльність. Проте, на нашу думку, науково виважений, методологічно окреслений підхід до висвітлення відомих і маловідомих фрагментів та сюжетів шевченкового шляху не повинен переростати у міфотворчість.

Спроби окремих дослідників канонізувати постать українського поета, сприймати його як «універсального генія людства» [15, с. 5] не мають нічого спільного із сучасними методологічними засадами і парадигмами поліструктурного соціогуманітарного знання. З другого боку‚ лірично­сентиментальними, позбавленими наукового підґрунтя та дослідницьких перспектив є метафоричні твердження про те, що Тарас Шевченко мав «чисту як кришталь душу» [8, с. 16]. Критично сприймаючи вияви квазінаукових підходів до вивчення життя і творчості українського «пророка», слід зазначити: вітчизняна та світова спільнота, мабуть, не досить оптимістично мала б сприймати його «пророчі» слова з відомого послання «І мертвим, і живим…», лейтмотив яких визначає трагедійна домінанта:

Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море.

Що ж стосується відтворювання психологічного стану поета, його емоційно­суттєвих складових, то це завдання передбачає обережне застосування добре апробованих, науково коректних засобів проникнення у внутрішній світ митця, осмислення його психологічного образу. Доречно наголосити, що великий поет, як зазначають відомі літературознавці, живе у своїх творах. Його образ, світ думок і почувань, прагнень та ідеалів постає перед нами, насамперед, з того, що він написав. Водночас, читаючи твори Шевченка, ми проймаємося бажанням у всій повноті пізнати його життєвий і творчий шлях, громадську діяльність, духовні інтереси й запити. І не тільки тому, що все те нерідко допомагає глибше вчитатися у ці твори з огляду на конкретно­історичні умови їх виникнення, а й тому, що труди і дні геніальної людини виокремлюють істотні прикмети епохи, в яку він жив [9, с. 3].

Методологічним орієнтиром для глибокого розуміння й об’єктивного осмислення потужної постаті в тогочасному українському та європейському літературному і національно­політичному житті імперської доби є, наприклад, влучні слова Івана Франка у статті з нагоди 100­річчя від дня народження Т. Г. Шевченка (1914). Іван Франко, зокрема, сказав: «Він був селянський син і став князем в царстві духа. Він був кріпак і став великою силою в громаді людських культур… Він терпів десять літ від російської воєнщини, а зробив більше для свободи Росії, ніж десять побідних армій. Доля переслідувала його ціле життя, та не покрила іржею золота його душі, не обернула його любові до людства в ненависть, ані його віри – в розпуку. Доля не щадила його страждань, але не стримала його радості, що була здоровим джерелом життя. Та найкращий, найцінніший дар доля дала йому аж по смерті – невмирущу славу і вічно нову насолоду, яку дають його твори мільйонам людських сердець» [20, с. 6].

Прагнучи звести шевченкову поезію до однієї узагальненої форми, Франко характеризував її як «поезію туги за життям». На його переконання, «вільне життя, не зв’язаний розвій індивіда і громади – це ідеал, якому Шевченко був вірний до кінця». Іван Франко особливо акцентував на таких словах: «Жертвування своєї індивідуальності для діла милосердя, пересилення власного горя і віддавання всієї сили для благородної мрії, щастя людськості, цей ідеал Шевченко залишив нам, як свій найдорожчий спадок» [16, с. 9]. На жаль, досить довільний переклад свого часу відомої статті І. Франка співробітниками Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка Академії наук Української РСР призвів до повного пониження її літературних і наукових якостей [21, с. 255].

Історичні та літературні джерела переконливо засвідчують украй важкі обставини життя Кобзаря, які значною мірою вплинули на його переконання, характер, інтереси. Російський художник Л. Жемчужников, творчість котрого була пов’язана з Україною, писав про нелегку життєву долю Шевченка: «Усе гартувало цю душу. Життя його від народження, було сповнене то горем, то драмою, то поезією. Життєві знегоди були для нього не розповіддю, а дійсністю; злидні й лиха доля переслідували і його‚ і все, що було йому близьке. Поетичне і справжнє життя народу, зливаючись в одне, відбивалось в його душі» [9, с. 434]. Протягом небагатьох років Шевченко пройшов складний шлях розвитку. Його поезія багатогранна й часом навіть суперечлива, та це свідчить лише про неминучі суперечності інтелектуальних і духовних шукань. Водночас Шевченко навдивовижу цілісний і послідовний. Основу його поетичної і людської сутності становлять ті сокровенні форми, які проходять крізь усю творчість поета, прозаїка, художника [23, с. 46]. Потрібно нагадати, що при житті Шевченка не були заборонені лише 17 його віршів із понад 200 [3, с. 3]. Проте в Україні знали й любили поезії Кобзаря завдяки його глибокій самобутності, коріння якої – в народному житті. «Причинна», «Заповіт», «Катерина», «І мертвим, і живим…», «Гайдамаки», «Кавказ», «Сон» та інші відомі твори Шевченка назавжди увійшли до скарбниці вітчизняної та світової літератури, залишаючись дороговказом, пересторогою від не­обачних кроків в умовах бурхливого, напруженого сьогодення. Тому має рацію академік НАН України І. Дзюба, зазначаючи: «Шевченко – не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. У чому черпають сили і надії» [23, с. 48].

Незважаючи на те, що видатному поету і людині присвячено значну кількість досліджень різними мовами світу, Шевченкіана як відносно самостійна галузь соціогуманітарних знань постійно поповнюється. Виходять навіть публікації в жанрі інтелектуального трилера [4]. Наприклад, О. Бузина, претендуючи на оригінальність інтерпретації шляху Т. Шевченка, спробував спростувати міфи про українського поета як генія і святого. Спираючись на щоденники, листи та мемуарні свідчення, письменник привернув увагу до малопривабливих сторін життя Тараса, котрого назвав «вурдалаком» [5]. Не підтримуючи сенсаційних, провокаційних намірів дослідників, слід застерегти їх від навішування ярликів на постать Шевченка.

Щоправда, тенденції її критичного переосмислення в негативному напрямі мали вияв у різні історичні періоди. Наприклад‚ наприкінці XIX століття амплітуда коливань у формуванні суб’єктивних версій шевченкового образу в тогочасній галицькій літературі була досить значною – від «українофіла», «безумного патріота» й «сепаратиста», до «нігіліста» й «соціаліста», від пророка до лжепророка й богохульника. Саме тому прикметною рисою Шевченкіани є різнорідність модифікацій його образу. І якщо певна частина дослідників у ХХ столітті сприймала Кобзаря виключно як революційного демократа, атеїста, інтернаціоналіста, русофоба, то інші стояли на засадах риторично­патріотичної поезії.

Нині різні політичні сили, ігноруючи дистанціювання поезії від ідеологічного життя, намагаються пристосувати Тараса Шевченка до своїх вузькопрагматичних цілей. Окремі партійні лідери запропонували офіційно оголосити українського поета святим і негайно канонізувати. О. Бузина іронічно зазначає: «… Перекопавши «Кобзаря», можна знайти матеріал для будь­якої ідеології» [5, с. 17].

Відкидаючи сумнівні наміри дослідників інтерпретувати творчість Шевченка в контексті політичної доцільності та привабливості, важливо наголосити на тому, що його поетична спадщина органічно пов’язана зі світовідчуттям та фольклором українського народу, а тому сприймається як довершене втілення національної свідомості, духовних поривань і прагнень. Проте, хоча поява Тараса Шевченка зумовлена історичним, духовним і культурним розвитком української нації, водночас він як явище немислимий поза європейським літературним контекстом [22, с. 3].

Вивчати Тараса Шевченка потрібно таким, яким він був у реальній дійсності, зважаючи як на його поетичну велич‚ так і на його слабкі сторони в буденному житті. Ф. Лазаревський у своїх споминах наголошує на тому, що «душа його завжди знала міру» [9, с. 220].

Серед дискусійних сторінок біографії видатного українського поета чільне місце належить взаєминам Шевченка з кирило­мефодіївцями.

Тенденції розвитку суспільно­політичної думки за кожної конкретної епохи визначають три чинники: ментальність народу, економічні детермінанти часу, соціальні й суспільно­політичні фактори. Синтез цих складових зумовлює формування системи ідей, які репрезентують світогляд певної історичної доби [18, с. 8].

Суспільно­політичній думці імперської доби, зауважимо, були притаманні ідеї національного визволення, відродження української державності. Саме романтична складова в суспільній свідомості XIX століття стала імпульсом для створення Кирило­Мефодіївського товариства.

Нагадаємо, ця таємна політична організація української інтелігенції виникла в січні 1846 року. Проте в літературі заснування товариства нерідко датовано іншими числами. Зокрема, кінцем 1845­го – початком 1846 року, позаяк свої зустрічі кирило­мефодіївці започаткували в квартирі М. Костомарова ще наприкінці 1845­го [17, с. 46]. Символом товариства став золотий перстень з вигравіюваними іменами Кирила і Мефодія та печатка з надписом: «И уразумеете истину, и истина освободит вы» [17, с. 46]. Цей вираз, що окреслював просвітительський напрям діяльності, було взято з Євангелія. У документах і літературі товариство мало різні назви. У статуті – «Слов’янське товариство св. Кирила і Мефодія». В офіційних документах під час слідства над кирило­мефодіївцями – «Україно­Слов’янське товариство». Однак така назва не відповідала змісту діяльності організації, а тому дослідники її відкинули [12, с. 9].

В історичній літературі утвердилася назва «Кирило­Мефодіївське товариство» чи її модифікований варіант – «Кирило­Мефодіївське братство». Цілком слушним є й те, що членів таємної організації окремі автори називають «братчиками».

Засновниками Кирило­Мефодіївського товариства стали чиновник М. Гулак, ад’юнкт Київського університету М. Костомаров та його студент М. Білозерський. До організації пізніше приєдналися вчителі П. Куліш і
Д. Пильчиков, студенти О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький, О. Тулуб, поміщик М. Савич [12, с. 9].

У квітні 1846 року в Києві до Кирило­Мефодіївського братства долучився і Тарас Шевченко – поет, співробітник Київської археографічної комісії, який брав участь в укладенні статуту товариства [18, с.53]. За свідченням Д. Пильчикова, у січні 1847­го кількість членів товариства сягнула майже 100 чоловік, котрі підтримували політичні зв’язки зі своїми однодумцями з України, Росії та Білорусії [10, с. 77].

Дискусійним залишається питання про приналежність до товариства її окремих членів, зокрема й Тараса Шевченка. На авторитетну думку професора Московського державного університету П. Зайончковського, з точки зору організаційного оформлення членства, до постійного складу слід віднести лише М. Костомарова, М. Гулака, М. Білозерського, О. Навроцького, Д. Пильчикова й О. Петрова. До речі, син жандармського офіцера, студент О. Петров був прийнятий у товариство з дотриманням усіх визначених статутом вимог наприкінці грудня 1846­го [10, с. 68–9].

Статут і програма Кирило­Мефодіївського братства зокрема передбачали визволення слов’янських народів від гніту деспотизму та поневолення, здійснення корінних соціально­політичних перетворень на теренах слов’янських країн. Своїм стратегічним завданням члени організації вважали знищення самодержавства, скасування станів, ліквідацію кріпосного права. На думку М. Костомарова, основне завдання товариства полягало в «поширенні ідей слов’янської взаємності – як шляхами виховання, так і шляхами літературними» [14, с. 77].

Поетична творчість Тараса Шевченка сприяла консолідації прихильників революційно­демократичних поглядів, оскільки в питаннях здійснення програмних цілей вони перебували на радикальніших позиціях, аніж прибічники ліберальної політичної традиції. Заклики до повалення самодержавства та скасування кріпосного права сприймали всі члени товариства [12, с. 9]. У ході вивчення історії взаємин Кобзаря з кирило­мефодіївцями доцільно нагадати, що після закінчення Петербурзької академії мистецтв Шевченко як вільний художник приїхав в Україну (1845). Він був штатним працівником Київської археографічної комісії, займаючись паралельно й літературною діяльністю. Як зазначає Н. Відоняк, саме та щаслива осінь дала світові поему «Кавказ», вірші «Єретик», «І мертвим, і живим…» [6, с. 39]. Пригадаємо, що 1843–1845 роки отримали в літературі назву «трьох літ», на які припав творчий розквіт Шевченка­поета. На думку академіка НАН України М. Жулинського, підсумковий вірш періоду «трьох літ» дав назву рукописній збірці, згодом конфіскованій під час ареш­ту. До неї Т. Шевченко переписав усі твори 1843–1845 років, крім поеми «Тризна» та вірша «За що ми любимо, Богдане?» [24, с. 79].

У своєму посланні «І мертвим, і живим…» поет звертається із грізним застереженням до поборників політичного режиму:

Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде [24, с. 179].

Поетичні рядки Т. Шевченка співзвучні сучасній соціально­політичній кризі в Українській державі:

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають [24, с. 182].

Кобзар звертається й до нинішнього покоління українців:

Обніміться ж, брати мої,
молю вас, благаю [24, с. 183].

Збагнувши справжню сутність подій на Кавказі, Шевченко вперше в європейській літературі став на захист горців:

Борітеся — поборете,
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая! [24, с. 173].

Останнім твором альбому «Три літа» стала написана в Переяславі 25 грудня 1845 року славнозвісна поезія «Як умру, то поховайте…» («Заповіт»).

Прибувши наприкінці березня 1846­го на декілька місяців до Києва, Т. Шевченко познайомився з членами Кирило­Мефодіївського товариства. Поділяючи антикріпосницькі погляди братчиків, він у своїх віршах закликав усіх пригноблених до боротьби за волю і незалежність, а також порушив проблему відродження та консолідації слов’янських народів.

Революційна поезія Шевченка викликала захоплення у кирило­мефодіївців. Передаючи свої почуття від щойно прочитаної поезії, М. Костомаров писав: «Особенно сильное впечатление произвела на меня «Сон», неизданная антицензурная поема Шевченко. Я читал ее и перечитывал всю ночь и был в полном упоении» [7, с. 145]. Загалом братчики визнавали Кобзаря видатним поетом і активним громадським діячем, котрий потужно впливав на суспільно­політичний рух прогресивних кіл України.

Зазначимо, що питання рівня належності Т. Шевченка до Кирило­Мефодіївського товариства потребує всебічного, виваженого, коректного й науково обґрунтованого аналізу. Про участь Т. Шевченка у братстві, його арешт і царський вирок написано чимало праць, проте на серйозну увагу заслуговують лише окремі дослідження. Серед них варто назвати історико­літературну розвідку українського історика Д. Багалія. У ній наголошувалося на тому, що поет був одним із найактивніших діячів таємної організації, поширював за допомогою своїх творів революційні ідеї серед народу [2, с. 85]. Конструктивні аргументи щодо висвітлення зазначеної наукової проблеми висловив і П. Зайончковський. На його думку, для обґрунтування факту належності поета до Кирило­Мефодіївського товариства дослідники традиційно використовують такі джерела: 1) лист Т. Шевченка до М. Костомарова з Борзни Чернігівської губернії від 1 лютого 1847 року; 2) повідомлення М. Костомарова в його «Автобіографії»; 3) свідчення Г. Андрузького та Д. Пильчикова [10, с. 75].

Зокрема, в листі до М. Костомарова поет зазначає: «О братстві не пишу, бо нічого й писать, як зійдемось, то поплачем» [1, с. 89].

Проте в лютому 1847­го, тобто на початковому етапі існування товариства, підстав для песимістичних прог­нозів, а тим паче – для оплакування таємної політичної організації в Шевченка не було. Єдиним із кирило­мефодіївців, котрий під час слідства вказав на членство Т. Шевченка у таємній політичній організації, був студент Г. Андрузький. Опосередкованим підтвердження належності поета до братчиків може слугувати і той факт, що Кобзар цілком поділяв основні завдання, які ставили перед собою кирило­мефодіївці. Проте Тарас Шевченко не міг сприйняти тих тактичних положень товариства, які ґрунтувалися на принципах мирної пропаганди федералістичних ідей. М. Костомаров у своїй «Автобіографії» підкреслив: Шевченко до ідей кирило­мефодіївців поставився з «крайньою нетерпимістю, що й стало підґрунтям для багатьох суперечок між ним і поетом» [13, с. 211]. Тому ми поділяємо точку зору П. Зайончковського, котрий слушно вказує: належність поета до товариства «можна розглядати лише умовно, оскільки програмні положення товариства ним не поділялися» [10, с. 76]. Слідство, нагадаємо, не довело членства Тараса Григоровича в Кирило­Мефодіївському товаристві [6, с. 76]. Отже, доцільно зробити висновок про те, що воно було умовним, а не фактичним.

Слід вказати й на те, що поряд із виробленням програмних документів члени товариства доклали творчих й організаційних зусиль для поширення політичних ідей через прокламації, лекції, художні та публіцистичні твори. Чільне місце в цій політпропаганді посідали й поезії Т. Шевченка. Незважаючи на те, що братство проіснувало лише 15 місяців, воно зробило вагомий внесок у розвиток прогресивної суспільно­політичної думки в Україні.

Як засвідчують документи, після доносу провокатора, студента О. Петрова, навесні 1846 року розпочалися арешти кирило­мефодіївців. М. Новицький, спираючись на документальні свідчення, зазначає, що 3 березня 1847­го мало надто сумні наслідки в житті Кобзаря. Того дня попечителю Київського навчального округу О. Траскіну свій письмовий донос про існування таємного політичного товариства та поширення ним революційних, пропагандистських творів Т. Шевченка подав О. Петров [16, с. 51]. Справа в тому, що братчики часто зустрічалися на квартирі М. Гулака в будинку біля Андріївської церкви [19, с. 63]. Студент О. Петров підслуховував розмови гостей Гулака із Кирило­Мефодіївського товариства. Під час допиту Петров переказав представникам політичної поліції зміст шевченківської комедії «Сон» та «Послання», стверджуючи, що в першому творі поет «найгострішими словами виливає свою ненависть на царську фамілію», а в іншому «намагається спонукати українців до повстання» [11, с. 210]. Цій справі дали хід, і вже 22 березня начальник 3­го відділу граф О. Орлов наказав якнайшвидше затримати й обшукати імовірних членів організації, зокрема й Тараса Шевченка [19, с. 63]. 26 березня 1847 року заарештували й відправили до каземату в Петербург М. Костомарова [11, с. 209]. 5 квітня на дніпровській переправі під час повернення з Чернігова до Києва взяли Тараса. У нього конфіскували рукописну збірку «Три літа», альбоми з малюнками, листи. Розглянувши їх, київський цивільний губернатор І. Фундуклеєв у листі до «3­го відділу Власної його Величності канцелярії» зазначав: «Серед паперів знайдено рукописну книгу з віршами його творчості, з них деякі – бунтівного та злочинного змісту» [11, с. 209]. Уже наступного дня Т. Шевченка в супроводі жандармів направили до 3­го відділу в Петербург, а 17 квітня помістили в каземати.

Підкреслимо, що в історії придушення царизмом українського руху розгром Кирило­Мефодіївського товариства є однією з найтрагічніших сторінок. Ця подія надовго позбавила перспектив розвитку суспільно­політичну думку, зупинила могутню силу національного відродження.

За глибоко аморальну «послугу» поліцейському режиму, на підставі якої було заарештовано членів Кирило­Мефодіївського товариства, О. Петрова прийняли на службу до 3­го відділу. Своїм мерзенним вчинком він викликав відразу навіть у керівників політичної поліції – генералів Л. Дубельта та О. Орлова [16, с. 59]. 1849­го за викрадення службових документів його направили до Алексіївського равеліну. Пізніше О. Петров опублікував власні спогади, в яких заперечував свою роль провокатора у викритті Кирило­Мефодіївського товариства [14, с. 342].

Керував тодішнім слідством шеф жандармів, начальник 3­го відділу граф О. Орлов. Особливу увагу жандармерії привернула збірка «Три літа», зокрема поема «Сон», що дістала таку оцінку від представників політичної інквізиції: «Нигде клеветы его столько не дерзки и не наглы, как при описании дворцового собрания… Шевченко прибегает ко всем едким и пасквильным выражениям, как только заходит до государя императора» [6, с. 69].

Варто зазначити, що Т. Шевченко тримався на допиті розумно й обережно. Він категорично заперечував свою участь у товаристві св. Кирила і Мефодія, а тому не відповідав на запитання стосовно літератури братчиків, їхніх намірів, проектів, оцінки ролі та діяльності кожного. Ті ж запитання, які стосувалися власне поета, мали провокаційний характер. Проте Тарас Григорович відповідав на них досить дипломатично. Слідство так і не довело перебування поета у лавах товариства. Певну роль у цьому відіграла психологічна стійкість Кобзаря, його здатність мужньо триматися на допитах та відсутність плутанини у відповідях [16, с. 59]. Закономірною реакцією політичної поліції на таку поведінку поета стало те, що в офіційних документах містяться вкрай негативні оцінки його вдачі. Приміром, такі: «При нетрезвой и беспорядочной жизни совершенно развратил ум свой; действовал отдельно, увлекаясь собственною испорченностью» [16, с. 65].

Після того, як наприкінці травня 1847 року слідство у справі братчиків було завершено, російський імператор Микола І затвердив доповідь графа О. Орлова про «Україно­слов’янське товариство». Стосовно
Т. Шевченка у доповіді, зокрема, йшлося: «Цей митець, замість того, щоб вічно плекати благоговійні почуття до осіб Августійшої Фамілії, що зволили викупити його з кріпацтва, складав українською мовою вірші бунтівного змісту. З улюбленими його віршами на Україні могли посіятися і згодом закоренитися думки про вигадане блаженство часів гетьманщини, про те, що буде щастям повернути ці часи, і про можливість існування України, як окремої держави. Сама справа доводить, що Т. Шевченко не належав до слов’янського товариства… Проте з огляду на бунтівний дух і зухвалість, що виходить за всякі межі, треба визнати його за одного з найважливіших злочинців» [11, с. 220].

Генерал Орлов пропонував цареві художника Шевченка за створення обурливих та надзвичайно зухвалих віршів, як людину наділену міцною статурою, направити рядовим в Оренбурзький окремий корпус, з правом вислуги, доручивши начальству мати найсуворіший нагляд, так, щоб від нього в жодному разі не мог­ло виходити обурливих і пасквільних творів [16, с. 60]. Термін заслання генерал не вказав, але судячи з того, що в 1857 році генерал Л. Дубельт навіть чути не хотів про звільнення Т. Шевченка, заслання мало стати ледь не довічним [19, с. 68].

Імператор додав до пропозицій підлеглого: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати» [16, с. 60]. Пізніше у своєму «Щоденнику» Шевченко напише, що навіть «трибунал під головуванням самої сатани не міг би винести такого холодного нелюдського вироку» [3, с. 112–113]. Згідно з рішенням шефа жандармів Шевченкові твори належало конфіскувати з продажу та заборонити нове їх друкування.

30 травня 1847 року із каземату 3­го відділення Т. Шевченка було заслано до Орської фортеці [13, с. 371].

Несподівана катастрофа у розквіті життєвих і творчих сил, довготривала розлука з рідними та друзями позначилася на фізичному стані та душевних переживаннях Шевченка, проте не вбила його поетичного таланту. За період ув’язнення в казематі 3­го відділу Кобзар написав цикл з 12 віршів. Серед них «Ой одна я, одна…», «За байраками байрак…», «Мені однаково, чи буду…», «Ой три шляхи широкії», «Садок вишневий коло хати…», «В неволі тяжко» [1, с. 97]. Попри те, що вірші, які увійшли до циклу, тематично різні, їх об’єднує любов до України, тривога за її долю. Так, у поезії «Мені однаково, чи буду…» автор боляче сприймає трагедію «приспаної» та «окраденої» ворогами України, яка збудившись після довгого сну, не змог­ла втримати омріяну волю:

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені [24, с.199–200].

Вірші, які належать до перлин шевченківської романтичної лірики, виразно розкривають психологічний стан поета, переконливо засвідчують яскравість обдарування Тараса Григоровича навіть в екстремальних умовах існування. Основний лейтмотив поетичного циклу «У казематі», адресованого друзям по неволі, втілено у політичному заповіті до своїх побратимів:

Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте [24, с. 198].

На нашу думку, творчі зусилля дослідників мають бути спрямовані не на пошук сенсаційного матеріалу та його суб’єктивну інтерпретацію, а на відновлення чи оновлення реального образу Шевченка як поета і людини.

 

Джерела

1. Анісов В., Середа Є. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка / Вид. 2­ге, доповн. — К.: Дніпро, 1976. — 392 с.

2. Багалій Д. І. Т. Г. Шевченко і кирило­мефодіївці: історико­літературна розвідка. – Харків. Держ. вид., 1925. – 93 с.

3. Бельчиков Н. Ф. Тарас Шевченко: Критико­биографический очерк. – М.: Государственное издательство художественной литературы, 1961. – 222 с.

4. Бузина О. Вурдалак Тарас Шевченко: Интеллектуальный триллер. – К.: Прометей, 2000. – 128 с.

5. Бузина О. Вурдалак Тарас Шевченко или Поддельный Кобзарь. – К.: Арий, 2009. – 289 с.

6. Відоняк Н О. «Боже милий!» «Як хочеться жити!» – К.: Либідь, 2013. – 144 с.

7. Вічний як народ: навч. посібник / Автори­упорядники О. І. Руденко, Н. Б. Петренко. – К.: Либідь, 1998. – 272 с.

8. Вєтринський І. Тарас Григорович Шевченко. Нарис життя і творчості / упоряд. О. А. Андрущенко. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2012. – 104 с.

9. Воспоминания о Тарасе Шевченко / Составл. и примеч. В. С. Бородина и Н. Н. Павлюка, предисл. В. Е. Шубравского. – К.: Днипро, 1988 – 606 с.

10. Зайончковский П. А. Кирило­Мефодиевское общество (1846–1847). – М.: Изд­во Моск. ун­та, 1959. – 172 с.

11. Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. – 2­ге вид. – К.: Обереги, 2004. – 480 с.

12. Кирило­Мефодіївське товариство: У 3­х т. / АН УРСР Археограф. комісія та ін: упоряд. М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко, редкол: П. С. Сохань (голов. ред.) та ін. – К.: Наукова думка, 1990; Т. 1. – 1990. – 544 с.

13. Костомаров Н. И. Автобиография Николая Ивановича Костомарова. С предисл. В. И. Семевского // Русская мысль. – 1885. – Кн. 5. – С. 190–223.

14. Костомаров Н. И. Автобиография. К 190­летию со дня рождения. – К.: Стилос, 2007. – 351с.

15. Молчанова Р. Шевченко і світ (Шевченко в оцінці світової політики, науки і критики). – Хмельницький: То­в «Поліграфіст», 2007. – 135 с.

16. Новицький М. Шевченко в процесі 1847 року і його папери / Під ред. академіка Михайла Грушевського // Україна. Науковий двомісячник українознавства. – Кн. 1–2. – 1925. – С. 51–99.

17. Сергієнко Г. Я. Т. Г.Шевченко і Кирило­Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1989. – 205 с.

18. Тисяча років української суспільно­політичної думки: У 9­ти т. – Т. 5. – Кн. 1. – ХІ ст. / Передм., упор., прим. О. Сліпушко. – К.: Дніпро, 2001. – 512 с.

19. Ушкалов Л. Тарас Шевченко. – К.: Фоліо, 2009 – 122 с.

20. Франко І. Тарас Шевченко // Україна. Науковий двомісячник українознавства / Під ред. академіка Михайла Грушевського. – 1925. – Кн. 1–2. – С. 6–9.

21. Франко І. Присвята // Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Літературно­критичні праці (1911–1914). – К.: Наукова думка, 1983. – С. 255.

22. Шевченко і світ: Збірник. – К.: Дніпро, 1989. – 316 с.

23. Шевченко Т. Г. Кобзар. Повна ілюстрована збірка / Передм. І. Дзюби – Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2011. – 720 с.

24. Шевченко Тарас. «Я так її, я так люблю…»: Вибрані вірші та поеми / Упорядкув. і вступ. ст. М. Г. Жулинського; прим. С. А. Гальченка. – К.: Либідь, 2012. – 704 с.

25. Шевченко Т. Г. (1814–1861). Автобіографія. – Х: Фоліо, 2013. – 378 с.

Автор: Анатолій ПАВКО