№7, квітень 2014

Громадянське суспільство і виклики часу: від теорії до практичних дій

Проблеми громадянського суспільства багато десятиліть є предметом жвавих дискусій політологів, філософів, економістів і юристів. Особливої актуальності ідеї громадянського суспільства набули на пострадянському просторі. Причиною цього є необхідність у часи «великих змін», що для країн колишнього СРСР збіглися зі зміною тисячоліть, відшукати надійні орієнтири, спроможні забезпечити спадкоємність історичного розвитку, визначити цілі, які об’єднують основи світового суспільного прогресу з національними особливостями, зробити життя суспільства людяним, а саму людяність – громадською.

В особливо загостреній формі проблеми формування і функціонування громадянського суспільства постають у часи суспільного неспокою.

Сьогодні «оголені» всі аспекти життєдіяльності громадянського суспільства в Україні: політичні, економічні, соціальні, філософські та, безумовно, правові.

На жаль, без перебільшення можна констатувати, що сучасні науки, зокрема правова, виявили повну нездатність до розв’язання тих важливих проблем, які постали на сучасному етапі розвитку перед українським суспільством, безпосередньо українським народом.

Одним із найважливіших завдань сьогодення є визначення оптимального співвідношення між державою і суспільством.

Пошук порядку в людському суспільстві, зазначав видатний філософ та мислитель В. Соловйов, супроводжується пошуком влади [12]. Просування України демократичним шляхом прямо пов’язане, по­перше, з перерозподілом соціального простору між державою і громадянським суспільством, а по­друге, з їх визначеною, бажано, ефективнішою взаємодією, або, хоча б, налагод­женим співіснуванням в нових політичних умовах.

Слід зазначити, що принцип пріоритетного функціонування громадянського суспільства по відношенню до державної влади знаходить своє поширення, стає дедалі характернішим для генеральної динаміки розвитку сучасної світової цивілізації. Це, зокрема, відображено у появі та успішній діяльності міжнародних невладних організацій, наднаціональних інститутів ООН, ЮНЕСКО, МОП тощо.

Проте слід враховувати, що соціальні та політичні переваги комунікаційної моделі громадянського суспільства порівняно з їхніми «жорсткими» державними аналогами вітчизняного зразка під час перебудовних процесів викликали певні ідеалістичні уявлення у свідомості демократичних кіл. Декларовану гласність за активізації громадян почали розглядати як громадянське суспільство, звільнене від контролю держави, здатне набути реальної «демократичної заміни». Реформатори вимагали перебудови всіх сфер під гаслом «Менше держави!». А тому знищення державного регулювання розглядалося на початку 90­х як головне спрямування реформ [7, с. 535–556].

Боротьбу з державою та процесами регуляції дехто трактує як боротьбу проти тоталітаризму й антидемократичних методів соціального та політичного управління. Результатом цієї боротьби мало б, на думку неолібералів, стати створення в Україні розгалуженого та добре структурованого громадянського суспільства як макросоціальної демократичної практики. Знищення тотального диктату держави, як вважалося, дасть новий історичний імпульс країні, застійні явища в якій починали серйозно загрожувати її статусу європейської держави. На жаль, за цих умов знищувалося галузеве та загальне централізоване планування, підприємства позбавлялися обігових коштів, потім відбулася приватизація найбільших державних підприємств як недієздатних, широковідомі «сумні» процеси лобіювання «потрібних» законів – таке наше вчорашнє минуле.

Серед багатьох змін, якими характеризується сучасний суспільний розвиток, є зникнення або майже пов­не зникнення категорії (поняття) «планування» в різних сферах життєдіяльності людини і, хоч як це дивно, в наукових пошукових дослідженнях. Мабуть, це одна з причин того, що ринкові зрушення сприймаються громадою, здебільшого, як стихійне явище. Ідеться не про суперечки щодо співвідносності процесів регуляції та дерегуляції або обговорення переваг планової (адміністративно­командної) та ринкової економік. Ідеться саме про теоретичну категорію «планування», яка не одержує ні свого доктринального вивчення, ні аналізу можливостей її практичного запровадження.

Проте громадянське суспільство не з’являється на порожньому місці, цьому повинен передувати соціальний і державний розвиток, причому від досконалості і суспільства, і держави в певних просторово­часових вимірах залежить ступінь досконалості інститутів громадянського суспільства, його більша або, на жаль, менша зрілість та розвиненість.

Без існування держави (державних органів та інших інститутів державної влади) не існувало би громадянського суспільства (його інститутів) у тому сучасному розумінні, яке надається цьому поняттю сьогодні. Адже громадянське суспільство набирає своєї сили і здатності до розвитку саме у взаємодії (діалозі та партнерстві) чи протистоянні (конфлікті), як це відбувається нині з державою. Та це не означає, що інститути громадянського суспільства функціонують за своїми законами, які відрізняються від складної національної правової системи, і не залежать від неї [1, с. 5].

Про громадянське суспільство в останні роки написано багато праць, як статей, так і монографій. Утім, аналіз цього явища вражає не тільки своїм розмаїттям, а й значною суперечливістю. Розуміння громадянського суспільства можна вважати дещо «розмитим» поняттям, оскільки число його визначень (дефініцій) не підлягає підрахунку. Проте деякі автори вважають, що всі дефініції функціональні, а відсутність єдиного визначення, нав­паки, є певною перевагою щодо майбутніх дослідницьких проектів. І це, можливо, відповідає дійсності. То що відбулося на практиці?

У результаті часто непродуманих перетворень практичні процеси несподівано виявилися далекими від запрограмованих теоретичних конструкцій [11, с. 3–10]. Головною причиною цього стає некоректна інтерпретація реформаторами особливостей взаємовідносин (комунікативних засад) держави, державної влади та громадянського суспільства в Україні. Не остання роль у цих процесах належить руйнуванню засад загальнолюдської моралі як історичного феномену суспільного поступального розвитку. В таких умовах важко очікувати на конструктивний полілог держави, суспільства та людини. Як нам видається, діяльність держави можна успішно і демократично корегувати за допомогою: 1) суб’єктів; 2) інститутів і 3) структур громадянського суспільства. Але не можна позбавити її (державу) певної ролі в організації вітчизняного соціального простору та підмінити громадянським суспільством. Такі спроби в історії країни виникали не раз, вони відомі і ретельно проаналізовані, що вкотре засвідчує їхню «історичну» неспроможність.

Сучасний стан українського суспільства потребує від наукової спільноти пошуку відповідей на загальносоціальні імпульси щодо необхідних стратегій реформування: перехід від неконструктивних спроб замінити державу громадянським суспільством до зусиль, спрямованих на їхню збалансовану взаємодію. Саме принцип соціального та політичного балансу у взаємовідносинах держави та громадянського суспільства повинен стати основою для виправлення та корекції нестабільної політичної ситуації.

У цій сфері країна має нині найбільші труднощі. Проб­леми взаєморозвитку вітчизняних владних структур із суб’єктами та інститутами громадянського суспільства є такими серйозними, що в національній суспільній свідомості почали формуватися полярні, досить стійкі уявлення про те, що в Україні «закордонні» демократичні інституції взагалі не потрібні, крім шкоди вони нічого не принесли, такі ідеї треба визнати некоректними з огляду на практику; або: національний, політико­правовий розвиток має бути точною копією, віддзеркаленням західних взірців без усілякої корекції на національну самобутність.

Слід зазначити, що все опубліковане про громадянське суспільство можна поділити на дві частини: а) «за» громадянське суспільство, і б) «проти» громадянського суспільства. «За» виступає ліберальний (і соціал­демократичний) проект, «проти» – консервативний (і просоціалістичний) проект. Тим самим визнано, що в оцінці громадянського суспільства вирішальною є не змістовна характеристика предмета, а ідейна диспозиція щодо нього [2].

Щоб розібратися в цьому питанні, слід визначити роль держави як базового елементу української політичної системи, що відповідає за збереження цілісності суспільства та забезпечення його нормальної життєдіяльності. Вона повинна за допомогою адміністративних структур, органів контролю, правоохоронних органів, профілактики та запобігання протиправній діяльності регулювати різнорівневий зв’язок та взаємодію між різними суб’єктами. Соціальний простір структурується так, щоб частка ентропійних процесів (невизначених) в соціумі не перевищувала рівень, за яким починаються системно­структурні дисфункції та стає можливим його розпад.

Водночас, аналізуючи численні позиції науковців з приводу самого поняття громадянського суспільства, місця в ньому держави, не можна не відзначити надмірну увагу саме до проблем державності, що є певною мірою традиційним для радянської і пострадянської доби. Натомість структура власне громадянського суспільства, розвиток його важливих інституцій, які мають «організувати» і забезпечити безпосередньо демократію в суспільстві, залишаються поза увагою правознавців.

Незважаючи на те, що Закон України «Про громадські об'єднання» був прийнятий у 2012 році, він потребує подальшого вдосконалення.

Важливим завданням розвитку громадянського суспільства є забезпечення дієвого і постійного суспільного контролю, який може стати важливим чинником демократизації суспільства.

Навряд чи є особлива потреба доводити необхідність активізації молодіжних рухів, створення адекватних форм впливу на свідомість молоді для формування в неї стабільної громадянської позиції.

Оголошення магістральною проблемою сьогодення забезпечення дотримання прав людини, визнання інтере­сів особистості вагомішими, ніж інтереси суспільства й держави, є класичним постулатом доктрини громадянського суспільства. Однак це не означає і не може означати послаблення ролі держави в захисті та охороні особистості. Права людини можуть бути гарантовані тільки в умовах сильної держави, яка має змогу керувати суспільством та позитивно впливати на особистість.

Інша справа, що повинен бути розроблений інститут юридичної відповідальності держави перед суспільством і особою [9]. Необхідно зазначити, що в наш час відповідальність держави перед особою починає, хоча і повільно, набувати більш­менш реального характеру: активно оновлюється законодавство, зокрема норми, що передбачають юридичну відповідальність як держави в цілому, так і її посадових осіб, зменшення або скасування пільг можновладців тощо. Встановлення норм відповідальності держави перед громадянином є свідченням визнання державою пріоритету прав і свобод громадянина над іншими цінностями в суспільстві.

Події останніх місяців яскраво продемонстрували, що регламентація прав людини, механізми їх реалізації, охорони й захисту перебувають наразі в «зародковому стані».

Важливим, але тільки першим кроком на цьому шляху стало закріплення у Книзі другій Цивільного кодексу України норм, що регулюють особисті немайнові права фізичної особи, котрі забезпечують її природне та соціальне буття.

Зокрема це право на особисту недоторканість, що унеможливлює катування фізичної особи, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує її гідність, повод­ження з нею чи покарання; це право на повагу честі та гідності, право на свободу об'єднань, право на мирні зібрання тощо.

Стало вочевидь зрозумілим, що вже недостатньо тільки «продекларувати» ці та інші важливі права і свободи людини. Держава (і це є її чи не найважливішим обов’язком) має гарантувати їх неухильне виконання, а в разі потреби – охорону та захист.

Одну з основних ознак соціальної, правової держави – її пов'язаність правом – слід розуміти так, що права громадян не є дарованими державою, а мають природний характер та власне обґрунтування. Вони об'єктивно існують від народження людини і є невідчужуваними від неї. Тому відносини особи та держави мають будуватися на основі їхньої зв'язаності взаємними правами, обов'язками і відповідальністю. Як громадянин є відповідальним перед державою, так і держава відповідальна перед громадянином [5, с. 270–290].

Щодо морально­етичного насичення інститутів громадянського суспільства вчені виділили два підходи до проблеми. Деякі автори надають перевагу цивілізаційному підходу до суспільної свідомості, на відміну від директивно панівного раніше формаційного аналізу, хоча повністю його не відкидають. У цьому сенсі слід визнати, що саме таке виокремлення є характерним для вітчизняного суспільствознавства як України, так і ближнього зарубіжжя. Формаційний підхід принципово історичний: він розглядає розвиток суспільства як зміну якісних станів, суспільство постійно перебуває в процесі становлення. Це означає, що жодна з його форм не може вважатися завершеною, зокрема, між іншим, і громадянське суспільство. Цивілізаційний підхід за всього розмаїття його конкретних інтерпретацій має ту особливість, що він «замикає» розвиток суспільства. В його рамках істотне значення має перш за все протиставлення варварству. Вважається, що цивілізаційні досягнення (такі, наприклад, як приватна власність, держава, сім`я тощо) – вічні. Крім того, слід зазначити: якщо формаційний підхід орієнтує на зміну форм і вдосконалення суспільства, яке вийшло зі стану варварства, то цивілізаційний виступає за те, щоб не деградувати у варварство знову. Формаційний підхід убачає у варварстві початкову стадію історії, яка залишилася в минулому, а цивілізаційний підхід розглядає його як безпосередню основу, певний стан, який треба постійно долати, що посутньо є цивілізацією. Надзвичайно важливим дослідженням сучасних учених є, так би мовити, «мікроскопійний» аналіз моралі громадянського суспільства. Оскільки автори спрямовані не на критику моральної свідомості та самосвідомості громадянського суспільства, а на їхнє пояснення, дослідження, принаймні, теоретичну аргументацію, і, особливо, на культивування найкращих їх постулатів та проявів. Утім, пропонуємо замислитися над тим, що в певному громадянському суспільстві не можуть існувати поряд і функціонувати дві протилежні моралі, як це, на жаль, спостерігалося в Україні. Ідеться про мораль Майдану і «мораль» Антимайдану. Моральні засади в такий спосіб перетворилися на вчинення певних, інколи незаконних дій з одного і другого боків, а громадянське суспільство характеризувалося анархічними рухами і проявами.

При тому слід зважати, що не так громадянське суспільство підлягає оцінці і критиці з позицій певної універсальної моралі, а воно само може слугувати своєрідним моральним каноном. Мораль громадянського суспільства автори називають «етикою громадянськості», новою етикою. До того ж, моральні стани визначаються як природна мораль, яка ідеалізувала общинні форми життя, засновані (зверніть на це особливу увагу!) на любові до ближнього.

Сьогодні, якщо дотримуватись позиції істинності та відвертості, навряд чи можна уявити в політичних конкурентних і конфліктних відносинах вимоги «полюби ближнього» чи «не бажай ближньому того, чого не бажаєш сам собі». І це беззаперечно. Що все­таки можна і потрібно вважати мораллю громадянського суспільства? Ось що пишуть з цього приводу сучасні дослідники. По­перше, вона характеризується високим ступенем відрефлексованості вчинків, коли їхньою мотивувальною основою є не почуття, звичаї, традиції, ритуали, а тонкий розрахунок усіх «за» і «проти». Отже, сучасна мораль є раціональною мораллю (це основне акцентування нормативно­ціннісної системи громадянського суспільства).

По­друге, раціональна мораль громадянського суспільства є прагматичною, утилітарною, орієнтованою на успіх, ефективну діяльність. Йдеться про конкретизацію моралі стосовно різних сфер суспільного життя (політику, економіку, право тощо).

По­третє, раціональна і прагматична мораль громадянського суспільства позбавлена супермети (суперцінностей), що перебуває поза конкретними прагматичними видами діяльності. Отже, соціуму слід примиритися з відсутністю загального для всіх ідеалу.

Проте, як зазначає А. Гусейнов, чи є мораль, з такої позиції, справді мораллю, чи яке вона має відношення до моралі і етики, як сприймає і відтворює поняття «справедливість», «гідність», «зрада» тощо. Що саме вкладається в ці поняття представниками різних соціумів та різних соціальних прошарків? [2].

Важливим моментом становлення гуманістичної моралі громадянського суспільства в Україні є співвідношення в ній національних і загальнолюдських пріоритетів представниками різних географічних регіонів. У цьому плані необхідно зазначити, що українська культура і суспільна думка завжди мали під собою гуманістичне підґрунтя. У зв’язку з цим у світі, що глобалізується, для нашого суспільства важливо не втратити той гуманістичний антропологічний потенціал, який несе в своїй архітектоніці й архетиповості наша національна культура. Принципи сімейної традиційної етики, естетичного сприйняття навколишньої дійсності, небайдужого ставлення до страждань іншого, релігійної православної моралі та інші необхідно зберігати і використовувати для встановлення гуманістичних моральних орієнтирів громадянського суспільства [4, с. 551–560].

Слід зауважити, що М. Вебер виводить ще одну відмінність у згаданому контексті, він виділяє «етику переконання» і «етику відповідальності». Перша етика заснована на абсолютних цінностях, це мораль святих. Друга – вбачає складність відносин між засобами і цілями, це етика політків. Саме собою постає запитання – невже ці дві етики не знайдуть дотичних точок в майбутньому? [3, с. 4–10]

Оскільки правила справедливості становлять основу суспільного життя, ідея справедливості потребує інституціоналізації. Саме створення соціальних інститутів може вберегти суспільство від крайнощів. Як від сваволі правителя, так і від необмеженого громадського контролю, що зовсім не відповідає також суті громадянського життя [10].

Безумовно, одним із шляхів досягнення соціальної справедливості є удосконалення системи соціального регулювання. Як засвідчує хроніка останніх подій, без належної узгодженої соціальної регуляції громадянське протистояння перетворює соціальний порядок на його антипод.

За умов сучасної демократичної держави відносини «особа – суспільство – держава» зазнають істотних змін. Ці відносини не мають на меті забезпечення для однієї частини суспільства більшого ступеня свободи, ніж для другої; в цьому разі необхідно вести мову про державну владу, що забезпечує умови свободи для всіх членів суспільства, всіх громадян держави. Слід зазначити, що від давніх часів державу завжди розглядали як певний «інструмент», що забезпечує певний рівень свободи у певних просторових та часових вимірах [13, с. 53]. Свобода народу забезпечена лише тоді, коли народ організовує без будь­якого втручання союзи, збори, видає закони, обирає за власним волевиявленням усіх посадових осіб держави, яким доручається проведення в життя законів і управління на основі цих законів. Отже, свобода народу забезпечена лише тоді, коли влада в державі повністю і остаточно належить народу [6, с. 195–221]. Як відомо, повновладдя народу складається в умовах демократичної правової держави. В такій державі народ має всю повноту і верховенство влади. Органи влади, що створюються, підлеглі народу, обираються і контролюються народом. Тільки за таких умов забезпечується свобода особи. В демократичній, правовій державі взаємовідносини органів влади і громадян щодо свободи особи будуються як паритетні й справедливі. Народ однаково зацікавлений і в свободі окремої особи, і в нормальному функціонуванні органів держави, що забезпечують права і свободи людей.

З політичного погляду, відносинами соціальної справедливості, за яких можлива свобода особи, можуть бути відносини, в яких свобода прямо залежить від сутності влади, справжнє народовладдя – від справжньої свободи особи: без одного немає іншого [8, с. 167, 183].

Права і свободи, встановлені демократичною державною владою, здійснюються в інтересах усіх громадян і кожної людини зокрема. В установленні прав і свобод державною владою, в їх реалізації громадянами спостерігається фактична єдність загального і окремого, результатом чого є вдосконалення державної влади, що відповідає інтересам людей. У такий спосіб можемо констатувати, що проблема співвідношення, відповідного балансу громадянського суспільства і держави значно актуалізована не тільки у зв’язку з останніми політичними подіями в Україні, а й логікою історичного, політичного, правового прогресу в ім’я людини.

 

Джерела

1. Грудцына Л. Ю. Государство и гражданское общество: [монография] / Л. Ю. Грудцына / [под ред. С. М. Петрова]. – М.: ЮРКОМПАНИ, 2010. – 464 с.

2. Гусейнов А. А. Гимн гражданскому обществу и его морали (о книге В. И. Бакштановского и Ю. В. Согомонова «Гражданское общество: новая этика») / А. А. Гусейнов / Ведомости. – Вып. 25: Общепрофессиональная этика. – Тюмень, 2004 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.guseinov.ru/publ/gimn.html.

3. Дарендорф Р. Мораль, институты и гражданское общество / Р. Дарендорф // Речь на церемонии вручения международной прем сенатора Дж. Аньелли. – Турения, 30 марта 1992. – С. 4–10.

4. Івченко О. Національні й загальнолюдські засади розвитку гуманістичної моралі громадянського суспільства / О. Івченко // Гілея: науковий вісник. збірник наукових праць / [гол. ред. В.М. Вашкевич]. – К.: ВІР УАН, 2011. – Випуск 43. – С. 551–560.

5. Котюк В. О. Загальна теорія держави і права: [навч. посіб.] / В. О. Котюк. – К.: «Атіка», 2005. – 592 с.

6. Кресіна І. О. Політика, право і влада в контексті трансформаційних процесів в Україні: [монографія] / Кресіна І. О., Матвієнко А. С., Оніщенко Н. М., Перегуда Є. В., Скрипник О. В., Балан С. В., Стойко О. М. – К.: Ін­т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. – 304 с.

7. Кульчицький В. С. Історія держави і права України: [підручник] / В. С. Кульчицький, Б. Й. Тищик. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. – 624 с.

8. Петражицкий Л. И. Теория права и государства. – СПб.: «Лань», 2000. – 608 с.

9. Проблеми реалізації прав і свобод людини та громадянина в Україні: [монографія] / [кол. авторів]; [за заг. ред. Н. М. Оніщенко, О. В. Зайчука]. – К.: Юридична думка, 2007. – 424 с.

10. Рогожа М. М. К вопросу о природе морали в философии Дэвида Юма / М. М. Рогожа // Этическая мысль. – Вып. 12. – 2012 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://iph.ras.ru/uplfile/root/biblio/em/em12/3.pdf.

11. Сабанадзе Ю. В. Групи інтересів у перехідних суспільствах: [монографія] / Ю. В. Сабанадзе. – К.: Логос, 2009. – 208 с.

12. Соловьев В. С. Сочинения в 15­ти т. / В. С. Соловьев/ [отв. ред. А. А. Носов; сост. Н. В. Котрелев,
А. А. Носов]. – Т. 1: 1873—1876. – М.: Наука, 2000. – 391 с.

13. Уильям Скотт – Эллиот. История Лемурии и Атлантиды. – М.: София, 2006. – 192 с.

Автори: Наталія ОНІЩЕНКО, Наталія КУЗНЄЦОВА

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Парламент Греції не зміг оголосити вотум недовіри уряду Сьогодні, 29 березня

Молдова не підтверджує дані про проліт ракет своєю територією під час удару РФ по Україні Сьогодні, 29 березня

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня