№3, лютий 2014

Світ. Український резонанс. Сумний контекстСвіт. Український резонанс. Сумний контекст

Системна криза, котра поглинає політичний механізм України протягом останніх двох місяців, відкрита реакція суспільства на діяльність владних структур та, як результат, жорстке протистояння двох таборів, котре, за всіма ознаками, ще далеке до завершення, перемістили нашу державу на позиції «лідера обговорень» у рамках різноманітних міжнародних структур та висвітлення у світових ЗМІ. Тому, визначивши причинно-наслідкові зв’язки подій, що нині відбуваються в Україні, та особливостей її внутрішньо- і зовнішньополітичного розвитку, представники 47 держав–членів Ради Європи, зрештою, змогли сконцентруватися на можливостях розв’язання внутрішнього конфлікту, адже взяли до уваги попередні оцінки ситуації, надані іншими суб’єктами міжнародних відносин, та особливості регіональної політичної кон’юнктури.

«Східне партнерство» і російський інтерес

Делегатам зимової сесії Парламентської асамблеї Ради Європи (27–31 січня 2014 року) після тривалого обговорення таки вдалося 30 січня схвалити Резолюцію № 1974 «Функціонування демократичних інститутів в Україні». У першому пункті документа ПАРЄ висловила «глибоку стурбованість у зв’язку з політичною кризою, яка розпочалася після несподіваного рішення української влади припинити процедуру підписання Угоди про асоціацію і поглиблену та всеохопну зону вільної торгівлі з Європейським Союзом». Крім того, було рішуче засуджено ескалацію насильства під час протестних акцій «Євромайдану», що стало причиною, як мінімум, п’яти смертельних випадків.

«Як суверенна нація, лише український народ повинен визначати (без втручання ззовні) геополітичний напрям розвитку держави та вирішувати, до яких міжнародних угод і співтовариств має приєднатися Україна. На питання про те, підписувати чи не підписувати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, може відповісти тільки український народ. Водночас асамблея вважає, що такі важливі рішення, як визначення геополітичного напряму розвитку країни, повинні прийматися на основі широкого консенсусу між різними політичними силами та тісних консультацій із населенням», – зазначається в документі.

Відповідно, ПАРЄ наголошує, що рішення українського уряду щодо призупинення процесу підписання Угоди про асоціацію з ЄС приймалося без залучення широких верств громадськості, тому суспільство поставило під сумнів його легітимність, розпочавши загальнодержавні акції протесту.

У цьому контексті асамблея взяла до відома «публічні заяви керівництва України про те, що рішення щодо непідписання Угоди було прийняте під тиском із боку Російської Федерації та, особливо, зважаючи на загрозу перекриття російського кордону для імпорту українських товарів у разі укладання документа». Тож підкреслюється, що «застосування економічних чи політичних санкцій із метою здійснення впливу на політичні рішення іншої країни йде врозріз із загальноприйнятими дипломатичними й демократичними нормами та є неприпустимим». Тому асамблея нагадала Російській Федерації про зобов’язання, котрі вона взяла на себе, приєднуючись до Ради Європи, «щодо засудження, як неправильної, концепції двох різних категорій зарубіжних країн, відповідно до котрої деякі з них розглядаються як зона особливого впливу під назвою «близьке зарубіжжя», та утримання від просування географічної доктрини зон «привілейованих інтересів».

«Цей документ (резолюція. – Ред.) написаний не тут, а тими західними політиками, які грубо втручалися у справи України та виступали на Майдані», – заявив представник РФ у ПАРЄ Леонід Слуцький, додавши, що «Росія не поводилася, як Кокс та Квасневський: не втручалася, не виступала на Майдані, не підбурювала». Відповідно, представники делегацій Російської Федерації, Греції та Сербії не підтримали тексту резолюції, розкритикувавши його за «незбалансованість» та «однобокість».

У принципі, в ході дебатів щодо доповіді Моніторингового комітету ПАРЄ з українського питання, представленої його членами Майліс Репс і Марієттою де Пурбе­Лундін, євродепутати заявили про свій намір відвідати нашу державу вже в лютому цього року, адже, за словами Майліс Репс, «ситуація в Україні змінюється щохвилини», тому підготовка звітної інформації відбувається зі значними ускладненнями. Однак внести до тексту резолюції поправки, запропоновані російською стороною, відмовилися.

Тож, незважаючи на численні заперечення з боку російської сторони, 32­й саміт Росія–ЄС (28 січня 2014 року) теж пройшов «під знаком» України: запланована на грудень 2013 року зустріч «у верхах» спочатку була перенесена на січень наступного року, а потім (за ініціативою європейців) узагалі скорочена з двох до одного дня без чітко визначеного порядку денного та підписання фінальних документів.

Єдиним актом, оголошеним сторонами по завершенні саміту, стала Спільна заява Росії та ЄС щодо боротьби з тероризмом. Хоча вона скоріше є документом, що закріплює відповідні наміри контрагентів і не містить жодних юридичних приписів стосовно їх реалізації. Невирішеними залишилися й питання «особливої ваги», як мінімум, із точки зору Євросоюзу. Так, лише під час проведення наступного саміту 3 червня 2014 року сторони знову повернуться до дискусій щодо запровадження безвізового режиму (які точаться ще з 2003 року) та коридорів польотів над Сибіром, а також прав людини й становища представників ЛГБТ­співтовариства в РФ, із приводу якого Брюссель висловлює особливе занепокоєння в контексті чинного в Росії Федерального закону № 135­ФЗ від 29 червня
2013 року, котрим передбачено «захист дітей від інформації, що пропагує заперечення традиційних сімейних цінностей». Проте російська сторона все ж досягла домовленостей щодо 100­відсоткового використання газопроводу Opal потужністю 36 млрд. куб. м, який проходить територією Німеччини, з’єднуючи нову трансбалтійську магістраль «Північний потік» з іншими газотранспортними мережами держав Європи. З огляду на потребу застосування положень Третього енергетичного пакета, затвердженого 2009 року, ЄС тривалий час наполягав на тому, що одна й та сама компанія не може бути водночас власником газопроводу і продавцем палива. Тож російський «Газпром» мав змогу наповнювати згадану мережу лише на 50%. Однак і за нових умов Європейська комісія не припинила антимонопольного розслідування щодо діяльності російського постачальника на європейському ринку загалом. Легітимність міжурядових угод, укладених РФ у рамках реалізації проекту «Південний потік» з усіма країнами, територією яких пройде газопровід – Австрією, Болгарією, Угорщиною, Грецією, Сербією, Словенією та Хорватією, – також ставитиметься єврочиновниками під сумнів.

Звичайно, основними причинами такої суперечливості політичних поглядів офіційних Москви й Брюсселя, по­перше, можна вважати колосальний ціннісний розрив між двома цивілізаційними світами. По­друге, – різне бачення підходів до вирішення гуманітарно­правових питань, зокрема права людини, поділ влади, роль громадянського суспільства, незалежність судів, політичну конкуренцію та функціонування ринкової економіки. По­третє, між сторонами все ще зберігається величезна взаємна недовіра на кшталт тієї, що була за часів холодної війни, бо попри відносну інтеграцію Росії до глобальної економічної системи вона відчуває потужну конкуренцію з боку ЄС у зоні її «привілейованих інтересів» – пострадянському просторі.

«Східне партнерство» не має на меті здійснення впливу на економічні, соціальні, культурні, міжлюдські зв’язки РФ із багатьма нашими спільними сусідами. Можливі різні трактування й непорозуміння щодо угод про асоціацію з ЄС. Тому ми домовилися на двосторонній основі продовжувати експертні консультації щодо питань, пов’язаних із документами, котрі укладаються в рамках «Східного партнерства», а також щодо економічних наслідків, які вони матимуть для європейської та російської сторін», – заявив Голова Європейської ради Герман Ван Ромпей на прес­конференції за результатами саміту Росія–ЄС.

Коментуючи можливість підписання згаданих документів між ЄС та Молдовою, Грузією чи Україною, представник Євросоюзу наголосив, що вони цілком сумісні з наявними торговельними домовленостями між цими країнами та РФ. Він також підкреслив імовірність конструктивного співіснування таких домовленостей із угодами в рамках Митного союзу за умов дотримання правил СОТ та гарантування свободи прий­няття рішень.

«Крім того, ми очікуємо, що вибір, який Молдова і Грузія зробили у Вільнюсі (під час саміту «Східного партнерства» 28–29 листопада 2013 року. – Ред.), буде підтверджено підписами найпізніше на початку осені поточного року», – зазначив Герман Ван Ромпей.

Такий пасаж можна трактувати як своєрідну «гру на випередження» щодо Москви, бо в разі посилення тиску з її боку на Грузію чи Молдову вся Ініціатива «Східного партнерства», в принципі, зазнає цілковитого фіаско. Та й сама можливість проведення консультацій із Кремлем стосовно подальшої реалізації східної політики ЄС є безпрецедентним явищем для європейської спільноти. Однак події в нашій державі підтвердили серйозність російських намірів та політичну (не кажучи вже про економічну) неможливість пострадянських держав протистояти тиску з боку РФ.

«Із нашого боку, ми готові йти далі, підписувати й реалізовувати Угоду про асоціацію, яка була парафована ще рік тому, якщо влада підтвердить, що вона прагне розвитку демократії в Україні. Дотримання вільного вибору та суверенітету будь­якої держави, в тому числі й щодо торгівлі, – це фундаментальне право, на якому я наголошую», – підсумував Голова Європейської ради.

«Східне партнерство не спрямоване проти когось. Воно має конкретні позитивні цілі, реалізація котрих допоможе нашим сусідам стати процвітаючими, а їхнім громадянам жити краще. І це може піти тільки на користь іншим партнерам ЄС і жодним чином не нашкодить Росії», – зазначив, у свою чергу, Президент Європейської комісії Жозе Мануель Баррозу.

Підбиваючи підсумки саміту, Президент Росії Володимир Путін запропонував керівництву Євросоюзу вивчити можливість формування зони вільної торгівлі між ЄС і створюваним Росією, Білоруссю та Казахстаном Євразійським економічним союзом. На його думку, насамперед важливо запустити відповідний експертний діалог.

«Питання підписання Україною Угоди з ЄС пов’язане не із суверенним вибором Української держави, а з тим, які наслідки матиме це підписання для російської економіки», – підкреслив Володимир Путін.

Обговорюючи деталі подальшого кредитування України (домовленість стосовно якого була схвалена 17 грудня 2013 року), російський лідер наголосив, що продовження виплат пов’язане не з необхідністю підтримати якийсь конкретний уряд, а з бажанням допомогти українському народові. Бо «коли пани б’ються, у холопів чуби тріщать», тобто завжди страждає простий громадянин. «І нам би дуже хотілося, щоб це навантаження було мінімальним для пересічних українців», – зауважив Президент РФ.

Водночас він нагадав, що новий уряд України має імплементувати структурні реформи економічного сектору, про які є усна домовленість із колишнім Прем’єр­міністром нашої держави Миколою Азаровим. Наразі НАК «Нафтогаз України» повинна сплатити російському «Газпрому» 2,7 млрд. доларів США за придбані енергоносії, однак економіка України перебуває в критичному стані, тому подальше кредитування, зниження ціни на газ та зворотні розрахунки напряму залежатимуть від проведеної реструктуризації.

У свою чергу, Перший віце­прем’єр­міністр російського уряду Ігор Шувалов недвозначно натякнув, що механізм надання кредитів Україні може переглядатися, якщо новий Кабінет Міністрів не буде «зацікавлений у кооперації з російською промисловістю, розвитку двосторонніх економічних відносин і не дотримуватиметься цілей структурних реформ». Відповідно, якщо новий уряд змінить порядок денний економічної співпраці з третіми сторонами, бодай на йоту відступивши від наміченого плану кооперації з РФ, остання вправі не тільки припинити викуп українських євробондів, а й вимагати прискорення процесу повернення боргу за енергоносії чи взагалі знову вдатися до засобів економічного тиску.

До речі, буквально під час проведення саміту Росія–ЄС рейтингове агентство Standard & Poor’s знизило довгострокові й короткострокові рейтинги України за зобов’язаннями в іноземній валюті з В­/B до CCC+/C, означивши їхній прогноз як «негативний». Згідно з повідомленням агентства, такий крок напряму пов’язаний із суспільною нестабільністю в Україні, котра має «проблемне громадянське суспільство з ослабленими політичними інститутами», що зменшує можливості уряду підтримувати вчасне обслуговування зовнішнього боргу.

Переорієнтація Єревана та чинник Баку

Хиткі позиції Ініціативи «Східне партнерство», в основі котрих – відхід учасників від лінії зближення з ЄС, безпосередньо підтверджуються висновками Центру інтеграційних досліджень Євразійського банку розвитку, аналітики якого вважають, що вступ Вірменії до Митного союзу (що має відбутися не пізніше травня 2014 року) дасть змогу підвищити приріст ВВП країни до 4,5%. Однак у сумарному обсязі торговий ефект тільки від зниження цін на російський газ протягом річного періоду, що сягне 140 млн. доларів США, не може бути прирівняний до приросту ВВП держави на 146 млн. доларів, який могла б забезпечити асоціація з ЄС у довгостроковій перспективі. Такі показники дослідження «Вірменія і Митний союз: оцінка економічного ефекту інтеграції» з’явилися невдовзі після різкої переорієнтації Єревана на євразійський напрям розвитку й відмови від можливості підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Адже за підсумками переговорів президентів Вірменії та Росії Сержа Саргсяна і Володимира Путіна 3 вересня 2013 року було заявлено про намір Вірменії вступити до МС. 24 грудня 2013 року сторони затвердили «Дорожню карту», відповідно до якої відбуватиметься інтегрування країни до євразійських структур, а вже 23 січня 2014 року її уряд затвердив графік дій, спрямованих на реалізацію програми заходів документа.

Таке форсування подій, певно, має своє підґрунтя, адже, не бажаючи втрачати (бодай частково) зону власного прерогативного впливу, Російська Федерація намагається активніше долучати до керованих нею інтеграційних процесів на пострадянському просторі гравців, котрі «поділяють із Москвою спільне історичне минуле». І навіть протести Азербайджану в цьому разі не мають жодного значення. «Ми ще більше поглибили економічне, політичне й військове співробітництво з Російською Федерацією, а в наступному році, впевнений, станемо повноправним членом Митного союзу. Вірменія створює нову реальність, в якій буде захищенішою й конкурентоспроможнішою», – заявив Президент країни Серж Саргсян, звертаючись із передноворічним посланням до нації.

Справді, завше спираючись на підтримку Кремля, Вірменія доволі довго протистояла Азербайджану в питаннях розв’язання Нагірнокарабаського конфлікту. Проте нині вона зможе залучитися безапеляційним сприянням із боку РФ і, отже, висувати власні сценарії подальшого розвитку регіону. Як відомо, будь­які території збройних конфліктів, особливо ті, на котрі поширюється режим окупації (а саме на такому статусі Нагірного Карабаху наполягають в Азербайджані), відповідно до норм IV Гаазької конвенції «Про закони та звичаї війни» від 18 жовтня 1907 року, перебувають поза правовим полем міжнародної торгівлі: всі товари, вироблені на цих землях, або корисні копалини, що видобуваються з їхніх надр, не можуть бути в легальному товарообігу й підлягати офіційному маркуванню, бо не мають ані країни­виробника, ані країни­експортера. Тож входження до складу МС територій із невизначеним статусом аж ніяк не сприятиме торговельно­економічному розвитку його членів, що, у свою чергу, уможливлює реалізацію «осетинського сценарію», за яким РФ активно відстоює право Абхазії та Південної Осетії на виробництво власної продукції і реалізацію незалежного зовнішньоекономічного курсу.

Припинити насильство

На європейських теренах, до речі, початок 2014­го також позначився поглибленням інтеграційних процесів: 21 січня розпочалися офіційні переговори Сербія–ЄС щодо вступу цієї держави до лав організації. У процесі підготовки процедури приєднання Белград і Брюссель мають узгодити 35 позицій, пріоритетні з­поміж яких – питання синхронізації юридичних систем сторін, а також дотримання прав громадян на території балканської республіки. Однак, на відміну від умов приєднання до Митного союзу, початок переговорів про вступ до ЄС іще не гарантує країні­кандидату обов’язкового членства в цій структурі, а сам діалог може затягнутися на невизначений час. Приміром, аналогічні переговори з Хорватією, яка вступила до Євросоюзу 1 липня 2013 року, тривали понад вісім років.

Сербія загалом тверезо сприйняла нарікання міжнародної спільноти щодо незадовільної ситуації у сфері прав людини і громадянина на своїй території, чого не можна сказати про офіційний Київ, який не раз виступав із заявами, що закордонна критика стратегії діяльності проурядових сил під час акцій протесту на території України є іноземним втручанням у внутрішні справи держави. Тому у своїй Резолюції ПАРЄ нагадала, що, як член Ради Європи, «Україна зобов’язана підтримувати найвищі стандарти демократії, захисту прав людини та верховенства права. Між іншим, Україна є підписантом Загальної декларації прав людини 1948 року та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року. Тому будь­які порушення прав людини та інші події, які могли б завадити належному функціонуванню демократичних інститутів, не можуть stricto sensu (лат: у буквальному сенсі. – Ред.) вважатися внутрішніми справами та постають предметом легітимного занепокоєння або критики з боку інших країн, особливо держав–членів Ради Європи».

«Асамблея висловлює жаль з приводу схвалення Верховною Радою України пакета так званих антипротестних законів від 16 січня 2014 року та їх подальшого підписання Президентом України Віктором Януковичем 18 січня 2014 року, що відбулося за суперечливих обставин, котрі ставлять під сумнів легітимність цих актів, та попри численні заклики не вводити їх у дію», – йдеться в документі. «Ці закони порушують принцип свободи вираження поглядів, зібрань і маніфестацій, свободи ЗМІ та поширення інформації, а також право на справедливий судовий розгляд. У своїй сукупності вони антидемократичні й репресивні, тому супе­речать зобов’язанням України, що їх вона має виконувати як держава–підписант Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (від 4 квітня 1950 року. – Ред.) та член Ради Європи. Тому асамблея вітає рішення Верховної Ради України від 28 січня 2014 року щодо скасування антипротестних законів».

Справді, апелювання українських законодавців до норм окремих актів європейських держав під час роз’яснення положень законів від 16 січня відбувалося «в обхід» ключових міжнародних нормативно­правових інструментів, котрі закладають основи для норм національних законодавств. Приміром, установлене застосування санкцій за порушення наявного порядку організації або проведення мирних зібрань суперечило основоположному принципу свободи мирних зібрань, гарантованому
ст. 11 Європейської конвенції з прав людини. Автоматична заборона на носіння засобів, що перешкоджають ідентифікації особи (масок чи шоломів), ішла врозріз із п. 98 Пояснювальної записки до Керівних принципів ОБСЄ зі свободи мирних зібрань 2007 року, згідно з яким їх використання не є порушенням, доки не створює «видимої і безпосередньої загрози невідворотної протиправної поведінки». Запровадження поняття «громадського об’єднання, що виконує функції іноземного агента» з посиланням на законодавство США взагалі спиралося на некоректне трактування Закону про реєстрацію іноземних агентів США 1938 року, котрий передбачає державну реєстрацію осіб та організацій (компаній, асоціацій, партнерств і будь­яких інших форм об’єднання осіб), які діють на території США під контролем та в інтересах іноземних довірителів – іноземних урядів та політичних партій, іноземних фізичних та юридичних осіб, тому не можуть вважатися шпигунами. До того ж їхня діяльність провадиться на умовах договору про надання послуг, трудового договору й будь­яких інших видів домовленостей між агентом та іноземним довірителем. Агенти іноземних довірителів повинні зареєструватися в Департаменті юстиції США та докладно звітувати про обсяги фінансування від іноземного довірителя, особу свого довірителя й діяльність, яка здійснюється в його інтересах.

Відтак, п. 11 Резолюції ПАРЄ наголошує, що скасування антипротестних законів та відставка уряду – перший крок у напрямі до політичного розв’язання кризи в Україні. «Асамблея прихильно ставиться до цих дій, а також до свідчень налагодження кооперації між владними силами й опозицією для вироблення рішення у процесі переговорів, котре дало б змогу припинити протистояння. Така ситуація залишає відкритим «вікно можливостей», яке сьогодні є важливим для обох сторін, адже сприятиме здійсненню подальших конкретних кроків на шляху мирного та демократичного розв’язання кризи».

Окрім того, ПАРЄ закликала українську владу утримуватися від будь­яких спроб силовими методами розігнати протестні акції, а міліцію і протестувальників – не вдаватися до будь­якого насильства чи дій, що мають на меті спровокувати різку зворотну реакцію протилежної сторони. Особливе занепокоєння було висловлене з приводу конфронтаційної діяльності та провокацій з боку «протестувальників ультраправих сил»; «достовірних повідомлень про катування та жорстоке поводження з протестувальниками з боку міліціянтів і представників служб безпеки»; інформації про «навмисне переслідування» урядовими силами журналістів; а також даних щодо жертв серед представників правоохоронних органів.

Усі випадки порушення прав людини, а також надмірне й непропорційне застосування сили під час протестних акцій мають бути розслідувані на основі неупередженого вивчення фактів, а їхні винуватці – належно покарані. На думку асамблеї, прозоре розслідування є необхідною складовою мирного сценарію розв’язання політичної кризи в Україні. Як наслідок, ПАРЄ закликала українську владу й опозицію направити представників для участі в незалежній дорадчій комісії (ініціативу щодо створення котрої висловив Генеральний секретар Ради Європи Торбйорн Ягланд), надаючи їй всебічну підтримку для пожвавлення роботи фахівців.

«Зважаючи на ескалацію насильства й порушення стандартів прав людини та європейської демократії, ПАРЄ не може продовжувати співпрацю з Україною «за старим сценарієм», – ідеться у документі. «Асамблея висловлює жаль у зв’язку з тим, що Верховна Рада України зробила свій внесок у процес ескалації насильства, схваливши суперечливі антипротестні закони. Верховна Рада повинна взяти на себе цілковиту відповідальність за свої дії і використовувати всі доступні їй інструменти для сприяння досягненню мирного врегулювання кризи шляхом переговорів. Тому асамблея розглядає рішення Верховної Ради України щодо скасування антипротестних законів як пряме свідчення того, що український парламент прагне відігравати таку роль». Як результат, на цей момент ПАРЄ не бажає розглядати можливість позбавлення української делегації права голосу. Хоча вона може запровадити такі санкції під час відкриття чергової сесії у квітні 2014 року за умови «продовження серйозних порушень прав людини в країні або придушення протестів на Майдані шляхом застосування сили».

До речі, в пресі також з’яв­ляються повідомлення щодо фінансових санкцій, котрі в разі нової ескалації насильства в Україні можуть бути застосовані з боку адміністрації Президента США Барака Обами як проти українських чиновників, так і проти лідерів протестного руху. Хоча офіційну точку зору американської влади щодо можливості «подальших заходів» стосовно будь­яких акторів, котрі вдаватимуться до насильства під час акцій протесту в Українській державі, було висловлено ще 22 січня 2014 року в заяві Державного департаменту США, згідно з якою «Сполучені Штати скасували в’їзні візи кільком особам, відповідальним за вчинення насильницьких дій». У Резолюції комітету із закордонних справ Палати представників Конгресу США № 447 від 29 січня 2014 року американські парламентарії схвально відгукуються про скасування «антидемократичних законів», ухвалених Верховною Радою України 16 січня, та закликають усі сторони конфлікту уникати насильства, працюючи в напрямі мирного врегулювання кризи.

Із подібними закликами представники США зверталися й до учасників іншого протистояння, однак українські події, на жаль, «затьмарили» значення Міжнародної конференції з урегулювання конфлікту в Сирії «Женева­2» (22–31 січня 2014 року), яка вперше за три роки внутрішньосирійської кризи зібрала за столом переговорів представників проурядових сил та опозиції, а також делегатів від 45 держав, хоча так і не завершилася схваленням якихось конкретних рішень.

Представники Національної коаліції опозиційних і революційних сил (НКОРС) Сирії, наголошуючи на необхідності виконання положень Женевського комюніке від 30 червня 2012 року та Резолюції РБ ООН
№ 2118 від 27 вересня 2013 року щодо передачі під міжнародний контроль і ліквідації сирійської програми хімічної зброї, наполягали на первинному створенні перехідного уряду, котрий матиме широкі повноваження на основі загальної згоди. У свою чергу, проурядова частина переговірників підкреслила першочерговість вирішення питань, пов’язаних із терористичною складовою протистояння (адже створення перехідного уряду є виключною прерогативою громадян держави й тільки вони вирішуватимуть, чи обійматиме надалі посаду Президент САР Башар Асад), і наголосила на абсолютній неналаштованості опозиції на досягнення консенсусу, бо в ході переговорів представники НКОРС не підписали жодного з трьох документів, запропонованих делегацією Президента Асада. Причому перший акт стосувався загальних пунктів, які, в принципі, мають значення для всіх сирійців, зокрема збереження територіальної цілісності країни та відмови від зовнішнього втручання у врегулювання кризи. Друге комюніке містило пропозиції щодо спільної боротьби з тероризмом у Сирії. Однак, на думку опозиційних лідерів, його однобічна спрямованість стала підставою для «змішування» терористичних груп зі звичайними сирійськими громадянами, які борються за правду і мир у державі, а також для ігнорування «Хезболли» та інших організацій, пов’язаних із чинним режимом. Згідно з позицією проурядової делегації, присутні під час переговорів представники опозиції не могли представляти інтереси всього її спектра, адже, приміром, у засіданнях «Женеви­2» не брали участі опозиціонери так званого поміркованого крила, що в результаті призвело до значних розбіжностей у підходах сторін. Зрештою, третій документ містив звинувачення на адресу США щодо підтримки терористичних організацій на території Сирії. Проте його підписання також не відбулося.

«Я не розчарований результатами переговорів у першому раунді: це якраз те, чого я очікував», – заявив спеціальний представник ООН і ЛАД щодо Сирії Лахдар Брахімі, коментуючи результати женевської зустрічі. «Я щасливий, що ми продовжуємо говорити. Адже крига скресає. Повільно, але скресає», – підсумував він.

Якщо врахувати, що громадянський конфлікт у САР розпочався ще в середині березня 2011 року, то така «інтенсивність» його розв’язання видається сумнівною й навряд чи можливою з огляду на оцінки «переговорного потенціалу» сторін. У принципі, зміна формату сирійського протистояння виявилася можливою лише 21 серпня 2013 року, коли масові антиурядові виступи потрапили у площину «військового протистояння» з імовірним залученням третіх сторін, адже, за даними американської розвідки, внаслідок застосування урядовими військами хімічної зброї загинули понад 1400 осіб. Вступивши в боротьбу «за Сирію», Російська Федерація спромоглася домогтися від США політичного сценарію врегулювання конфлікту, черговим кроком на шляху реалізації якого, по суті, й стала «Женева­2». Проте на тлі затягування дипломатичних перемовин між проурядовими силами й опозицією, а також односторонніх намагань окремих гравців розробити нові моделі деескалації внутрішньосирійського конфлікту Сполучені Штати продовжують передавати легку стрілецьку зброю та амуніцію опозиційним силам, що діють на півдні країни, а РФ, у свою чергу, проводить двосторонні перемовини з представниками НКОРС. Тому потенціал мирних переговорів насправді відкриється лише на початку їх наступної фази 10 лютого 2014 року. Однак за наявності значних розбіжностей усе ще залишається під питанням успішність такої акції. З другого боку, фактичний початок перемовин уже може вважатися вагомим дипломатичним здобутком, проте навряд чи Москва й Вашингтон погодяться цілковито абстрагуватися від критично важливої для них частини «близькосхідної зони впливу».

Аналогічна ситуація складається й навколо процесу мирного врегулювання в Україні: запуск переговорного механізму – ще не гарантія його успіху. Тому «українське питання» залишається відкритим – для світової спільноти, вітчизняних політиків і, що найважливіше, української громади загалом. Виходить, Україна отримує власний досвід державо­ та націєтворення. Шкода лише, що надто дорогою ціною.

Автор: Юлія ЦИРФА

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня