Концепція обріїв, що... віддаляються

Академічна наука, попри несприятливі умови не тільки для розвитку, а й для збереження свого потенціалу, залишається одним із найбільших надбань нашої держави. Завдяки цьому Україна є ще досить помітною країною на науковій карті світу. У складні 1990-ті й періоди економічних криз нового століття основні зусилля вчених Національної академії наук зосереджувалися на збереженні наукових шкіл, установ, колективів, самої науки. Проте законсервувати науковий потенціал до кращих часів неможливо, тому головна наукова інституція держави, пристосовуючись до нинішніх реалій, не може не змінюватися, а питання про її реформування постає дедалі гостріше. Чим відповідають учені на ці виклики сьогодення? Певною мірою їхня позиція, в усякому разі академічного керівництва, відображена в «Концепції розвитку Національної академії наук України на 2014–2023 роки».

Своєрідною презентацією цієї програми в останні дні минулого року стала прес­конференція за участю керівників Президії НАН України. «Вдосконалення і розвиток, але без руйнування здобутків, перевірених часом, – під таким девізом слід проводити реформи», – так охарактеризував концептуальний підхід до реформування головної наукової установи країни віце­президент НАН України академік Антон Нау­мовець.

У документі панорамно представлено як досягнення та сильні сторони діяльності академії, так і причини, що стоять на заваді функціонуванню академічних установ. «Хоча в Україні зберігся масштабний науковий комплекс, здатний ефективно продукувати результати світового рівня, науково­технічна та інноваційна сфери держави в цілому та НАН України зокрема не виконують належно роль джерела економічного зростання. Наукові результати не знаходять застосування в економіці через низьку сприйнятливість підприємницького сектору до інновацій, а в науково­технічній та інноваційній сфері спостерігається тенденція втрати кадрів і погіршення матеріально­технічного забезпечення», – констатують автори концепції.

Про нинішній стан академічної науки промовисто свідчать наведені в концепції показники фінансового забезпечення. Якщо в Законі України «Про наукову і науково­технічну діяльність» визначено, що держава забезпечує бюджетне фінансування такої діяльності в розмірі не менш як 1,7% від ВВП, то реальне її фінансування постійно скорочується і сягає позначки, значно нижчої за критичний рівень у 0,9% (за даними Центру досліджень науково­технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва, нині цей показник не перевищує 0,3%. – Авт.). Тому майже всі кошти (88,7%) йдуть на заробітну плату й оплату комунальних послуг. А обсяг видатків, скажімо, на закупівлю нових приладів і обладнання становить менш ніж 1%. Коментарі, як то кажуть, зайві.

Порівняння з іншими країнами доповнює цю сумну картину: за даними ЮНЕСКО, в Україні загальний рівень фінансування в розрахунку на одного дослідника в 6 разів нижчий, ніж у США, в 5 разів – ніж у Японії, в 3,3 разу – ніж у Росії. Проте, за словами головного вченого секретаря НАН України академіка Володимира Мачуліна, наука має орієнтуватися не так на бюджетну підтримку, як на інвестиції від «просунутого» бізнесу. З цією метою академія регулярно проводить виставки й фестивалі, де репрезентують свої винаходи та розробки всі вітчизняні наукові установи. Однак оптимальне співвідношення, коли на одну бюджетну припадає одна зароблена від основної діяльності наукової установи гривня, залишається недосяжним. Тобто заробляється в кілька разів менше. До того ж значну частину коштів (8% від загального бюджету академії) отримують за рахунок здачі в оренду майна.

Віце­президент НАН України академік Валерій Геєць торкнувся питання несприятливого інвестиційного клімату в країні, що перешкоджає залученню іноземного капіталу. Учений пропонує вдосконалити законодавство у сфері захисту права власності, регуляторної політики, забезпечити рівні права та умови діяльності для зовнішніх і внутрішніх інвесторів.

Окрім фінансових проблем, учені стикаються також із нормативними перепонами на шляху розвитку міжнародного наукового співробітництва. Наприклад, згідно із сумнозвісною Постановою Кабінету Міністрів № 969 від 25 грудня 2013 року «Про внесення змін до заходів щодо економного та раціонального використання державних коштів, передбачених для утримання органів державної влади та інших державних органів, підприємств, установ та організацій, утворених у встановленому порядку органами державної влади, які використовують кошти державного бюджету» до 1 січня 2015 року припинено (за винятком «нагальної потреби») закордонні відрядження бюджетників. Мовляв, треба економити державні кошти. Тож згідно із законодавством участь українських науковців у міжнародних проектах, запозичення досвіду, як неважко здогадатися, не належать до категорії «нагальних потреб». У академії планують домогтися збільшення обсягу стажувань українських учених, ініціювати на законодавчому рівні розгляд питання про довготермінові (до одного року) стажування/відрядження, а також заохочувати іноземних колег до спільних досліджень в Україні.

У планах і підготовка та подання проекту закону «Про Націо­нальну академію наук України», вдосконалення внутрішньої нормативної бази. Значну увагу приділено заходам, спрямованим на утвердження в громадській думці позитивного іміджу академії, підвищенню престижу наукової праці. Водночас не окреслено критеріїв якісних оцінок деяких запланованих показників, наприклад, рівня цитування для публікацій і рівня самих періодичних видань, який не завжди можна з повним правом назвати науковим. Поза увагою залишилися також необхідність структурних змін (про що давно вже кажуть фахівці) та деякі інші внутрішні проблеми академії.

Концепція – документ зазвичай загальний, на перспективу, без конкретики. Її наповнюють формулювання завдань на кшталт: підвищення рівня фундаментальних і прикладних досліджень, зміцнення кадрового потенціалу, підтримка провідних наукових шкіл, залучення до академічних установ талановитої молоді, розвиток освітньої діяльності, подальша інтеграція в міжнародну наукову спільноту тощо. Але без визначення механізмів досягнення таких цілей усе це залишається просто намірами, які озвучуються щороку на Загальних зборах НАН України та інших наукових форумах і не дають жодних практичних результатів.

Зовсім не згадано, наприклад, скільки коштів потрібно для реалізації поставлених завдань і з яких джерел їх можна отримати. Тоді постає запитання: як у такий динамічний час планувати темпи зростання аж на 10 років та ще й із досить конкретними цифрами?! До 2023 року проміжні підсумки мають бути зроблені ще в 2015 і 2017 роках. Очікується, що частка програмно­цільового та конкурсного фінансування зросте з 30% у 2015 році до 50% у 2023­му; чисельність молодих учених віком до 35 років відповідно – з 2,8 тисячі до 4 тисяч; поповнення фахівцями з пов­ною вищою освітою – з 0,9 тисячі до 1,5 тисячі; кількість публікацій у закордонних рейтингових виданнях – з 22% до 30%, обсяг коштів на одного дослідника подвоїться…

Але на чому ґрунтуються оптимістичні показники поступального зростання, якщо останніми роками тенденції були геть протилежні? Наприклад, 2012 року кількість захистів дисертацій зменшилася порівняно навіть із недалеким 2010­м: докторських – зі 100 до 88 і кандидатських – з 434 до 371. У 2013 році різко скоротився прийом до аспірантури через недостатню кількість претендентів. Частка молодих учених за останні три роки зменшилася на 5%. Проте й серед тих, хто продовжує працювати, панують еміграційні настрої.

На прес­конференції зазначили, що для визначення часових меж і етапів утілення концепції, відповідальних осіб, необхідних ресурсів незабаром буде розроблено план дій. Але ж саме життя показало, що спочатку треба рахувати, а потім обирати курс. Інакше можливі непередбачувані наслідки...

Згадаймо також, як кілька років тому розкручували амбітну ініціативу: до 2020 року Україна має потрапити до «двадцятки провідних країн світу». Понад рік, до президентських виборів і після, цей намір озвучували на всіх вітчизняних і міжнародних економічних форумах. Навіть на засіданні Президії НАН України поважні академіки оперували цим прожектом. І от майже три роки тому у «Віснику Національної академії наук України» вийшла стаття «Чи потрапимо у першу «двадцятку»?». Доктор економічних наук Михайло Довбенко спробував відповісти на низку логічних і простих запитань. Які країни входять до цієї «двадцятки»? Який треба мати сумарний ВВП, щоб когось витіснити з клубу «20»? На якій дистанції від нього перебуває Україна? Який треба взяти темп зростання, щоб до 2020 року ввійти в цей клуб, адже його представники також нарощуватимуть потенціал. І, нарешті, як узгоджуються необхідні для досягнення мети показники зростання з тими, що плануються?

Що ж відбулося після оприлюднення цього наукового аналізу? Просто про наш курс входження до першої «двадцятки» більше не згадували… Утім, це зайвий раз свідчить про важливе значення наукового супроводу державної політики. Про це давно говорять учені й це певною мірою відображено в концепції, реалізація якої «покликана сприяти зростанню ролі вітчизняної науки як важливого чинника модернізації країни, збільшенню внеску Національної академії наук у забезпечення ефективного економічного і соціального розвитку України…».

Водночас науковий супровід потрібен і для далекосяжних планів академії, щоб вони ґрунтувалися на реалістичних показниках і вивірених розрахунках. Інакше це буде непродуктивна «паперова» наука, що нічим не відрізнятиметься від так званої псевдонауки, яку самі ж учені НАН України одностайно засуджують.

Автор: Оксана СКРИПНИК