Загадки війни. Правда з глибин землі

На мапах пошукових загонів Баришівський район почав з'являтися лише наприкінці 80­х – початку 90­х років минулого століття. Саме тоді було відхилено завісу замовчуваної трагедії Великої Вітчизняної війни під назвою «Баришівський котел». До цього, як сказав заступник голови правління Всеукраїнського громадського об'єднання пошукових організацій «Союз» Народна пам'ять» Володимир Дорофєєв, всіляко намагалися приховати справжні обставини воєнної драми, що сталася під Києвом у вересні 1941 року. Тоді наші війська вісімдесят два дні і ночі захищали підступи до Києва, а потім під неймовірним натиском німецько­фашистських загарбників були змушені залишити столицю України. Поблизу Баришівки їх оточили сили противника, які значно переважали своєю кількістю, і майже повністю знищили 37­му частину 26­ї та 5­ї армій Південно­Західного фронту.

Сьогодні правду з глибин просоченою солдатською кров'ю землі піднімають пошуковці, представники громадських організацій, зокрема «Обеліск», «Військові пошуки», «Пошук­Дніпро», «Пошук­Захід», «Народна пам'ять Уманщини», «Київський клуб «Червона зірка», які взяли участь у пошуковій вахті «Пам'ять жива!». Тільки їхня копітка праця дала змогу дізнатися правду про події, що відбувалися під час вій­ни на полях битв. Як вони самі кажуть, земля не дасть можливості збрехати або підтасувати історію.

Що б не казали про масову здачу в полон наших військ у Баришівському районі 1941 року, знайдені рештки зброї та останки людей свідчать про запеклі бої та героїзм радянських бійців у протистоянні з ворогом. Також незаперечним є те, що 37­ма армія 1­го формування відтягнула на південь значні сили групи армій ворога «Центр», тим самим затримавши наступ фашистських військ у московському напрямку. Такий висновок зробили після досліджень пошуковці вахти «Пам'ять жива!» під керівництвом Володимира Дорофєєва, які під час розкопок підняли із землі останки 24 бійців Робітничо­Селянської Червоної Армії. Імена двох із них удалося ідентифікувати.

Поблизу села Волошинівка в одному зі стрілецьких окопів виявили останки молодшого сержанта, звання визначили за петлицями з червоними емальованими трикутниками. Біля них знайшли протигаз, піхви від штик­ножа до гвинтівки, ручну гранату на бойовому взводі, ліхтарик і офіцерську лінійку. На жаль, «смертного медальйона» з ним не було, і, якби не солдатська фляга з надряпаним на її поверхні написом «Гаврилов», ім’я героя й досі залишилося б невідомим. Подальшу долю бійця встановлюватимуть з допомогою архівних досліджень.

Ім’я іншого бійця, якого виявили трохи раніше, вдалося встановити достеменно і навіть знайти його родичів. Ним виявився уродженець Дніпропетровщини Михайло Ілліч Литовченко. Як з’ясувалося під час копіткого дослідження, він був талановитим музикантом, навчався в Київській консерваторії на акордеоніста, мав абсолютний слух, писав музику. 1939 року його призвали до лав Червоної Армії, згодом зарахували до 4­го полку військ повітряного спостереження, сповіщення та зв’язку міста Києва. З 1941 року вважався безвісти зниклим. Останню вісточку від сина 10 червня того ж року отримав його батько Ілля Федорович. В листі Михайло писав про те, що його нагородили значком «Відмінник РСЧА», та годинником, який він одержав із рук наркома оборони СРСР К. Є. Ворошилова за чудову гру на акордеоні під час концерту художньої самодіяльності. Годинника боєць відправив до дому, але посилка до адресата не дійшла – почалася війна.

Про це розповіла племінниця Михайла Валентина Федянович, яку з дочкою Іриною та онуком молодшого брата загиблого Дмитром Яковенком запросили пошуковці ВГО «Союз «Народна пам'ять» на урочисте перепоховання.

Батьки Михайла померли, так і не дізнавшись про долю сина, але його мати все життя вірила, що той не зник безвісти. Вона довго шукала його, писала безліч запитів, та все марно. Тому родичі Литовченка були дуже здивовані й удячні пошуковцям, котрі через багато років знайшли останки загиблого, встановили його ім’я і запросили їх віддати останню шану герою.

Прах захисників Київщини, загиблих у Баришівському котлі у вересні 1941 року, урочисто перепоховали на меморіалі «Атакуючий солдат» у місті Борщів із усіма військовими почестями та за християнським звичаєм. В останній шлях героїв проводжали голова правління ВГО «Союз «Народна пам’ять» Ярослав Жилкін, пошуковці вахти «Пам'ять жива!», ветерани війни, представники громадськості та молоді, місцевої влади.

За словами найактивніших учасників вахти — Олександра та Євгена Куковєрових із громадського об’єднання «Обеліск», це і є та найвища мета, заради якої пошуковці в складних умовах працюють на колишніх полях битв, щоб вирвати із забуття ще хоча б одного бійця, повернути ім'я, розповісти рідним про останні дні життя героя.

На жаль, незважаючи на те, що застосовуються всі сучасні методи ідентифікації останків, імена загиблих найчастіше встановити не вдається. Головна причина цього полягає в тому, що більшість із виявлених останків у попередні роки була пошкоджена в результаті незаконних розкопок «чорних археологів». Тому предмети, які могли б допомогти ідентифікувати загиблих, загублені назавжди. «Мисливців за артефактами» цікавить тільки нажива. Їх не хвилює, що багато сімей ще мають надію отримати хоча б якусь звістку про своїх близьких, які загинули у пеклі війни і досі не знай­дені. І тільки земля зможе або поховати, або відкрити таємницю тисяч загиблих, непохованих, забутих на полях битв солдатів, котрі заснули вічним сном.

Автор: Сергій ДУБРОВІН