№22, листопад 2006

«Контрольний постріл» по совісті«Контрольний постріл» по совісті

7 жовтня в Москві вбили журналістку та правозахисницю Анну Політковську. Майже серед білого дня, в ліфті будинку, коли вона спускалася по пакети з продуктами до припаркованого під під'їздом авто. Прошиваючи її тіло кулями, вбивця «подбав» про контрольний постріл у голову, аби точно не помилитися. Зайвий клопіт: вона, мертва, вже не відчула болю...

Біль передався іншим: її дітям, батькам, тяжко хворим на рак, друзям, колегам, знайомим і незнайомим людям, котрі знали Анну Політковську за її словом – точним і образним, як пензель художника-Майстра. Про таку, як вона, не кажуть «відома»: це надто бляклий епітет до імені, промовистішого за будь-які пишні додатки.

Нині вбивцю Анни шукають. Слідство відпрацьовує версії, колеги з «Новой газеты» – редакції, де Політковська щомісяця одержувала відрядження в Чеченську республіку і «наказ» повернутися живою, провадять власне розслідування, бо навчені досвідом не вірити в успіхи своїх офіційних «колег». А Анни немає. Вона верталася живою з пекла, а кулі її наздогнали в ліфті – в суботній «домашній» день...

Хто замовляв «зачистку» (цей суто сатанинський винахід) території Совісті й Правди, вже такої дрібної в сучасній неозорій Росії, де розчавлену демократію поглинає істеричний расизм – нетерпимість до всіх «інородців»? Людина під портретом «залізного Фелікса», «скривджений» антигерой журналістських публікацій чи правозахисної діяльності, кат із кадировських катівень – останньої теми її недописаної статті? Хто? Може бути кожен із перелічених і не названих тут: у країні, де зі школи «висмикують» учнів за смаглявий колір обличчя, Аннине інакомислення було викликом цілій системі.

...Ми познайомилися з Політковською на презентації українського видання її «Другої чеченської» в Київському будинку вчителя в жовтні 2004 року, хоча «чеченська тема» заочно поєднувала нас ще раніше. Анна зізналася, що не може ділитися побаченим «там» навіть із близькими друзями – вони просто не вірять. Не вірять у розтерзані тільця дітей, у катування чоловіків, призначених у п'яній уяві на роль терористів, у глум над жінками, у кров, що заливає підлогу, наче скручений кран, у стогін землі від нескінченного гупання бомбами. Бо це «може бути лише в книжках про гестапо, а наші – ніколи...»

І я розумію Анну. Бо й сама не могла збагнути, повернувшись «звідти», чому радіють на київських вулицях люди, як можуть сміятися мої рідні діти, коли «там» убивають їхніх ровесників. Я була двічі, вона – постійно. Я поверталася в Київ. Вона – у Москву, де слово «чеченець» у свідомості більшості відбилося як ворог, а той, хто вважає інакше, – зрадник. А зрадників убивають.

«Це вбивство завдає чинній владі багато більше втрати і шкоди, ніж її публікації», а «ступінь її впливу на політичне життя в країні була мінімальною», – такими словами відгукнувся на смерть Політковської після кількаденної паузи президент Володимир Путін. Відверто до викінченого цинізму...

«...багато бачила горя. Головне з якого те, що багато моїх героїв, про кого писала протягом цих років, тепер мертві. Така страшна війна сталася... Середньовічна», – писала Анна в передмові до «Другої чеченської». Ці рядки виявилися «невпливовими» для політичного життя країни! Чому ж дивуватися, що вбивають народ, що журналістка, яка писала про це протягом багатьох років, тепер мертва сама?

...І все-таки вбивця не постарався. «Контрольний постріл» зробив не він, а зовсім інша людина. Вона не цілилася в Анну в буквальному розумінні, вона просто ліквідувала чесне і мужнє слово в Росії своєю до нього зневагою.

Автор: Людмила КОХАНЕЦЬ

Архів журналу Віче

Віче №7/2016 №7
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата