№23, грудень 2013

«Я не буду самотнім ніколи стоять»

4 грудня 135 років тому народився Олександр ОЛЕСЬ

Коли до України повернувся багатющий празький архів Олександра Олеся, дослідники відкрили для себе (згодом частково й для читачів) ІНШОГО поета. Не лише самобутнього, глибоко ліричного, а різнобічного, багатобарвного, несподіваного. Він писав елегії, балади, драматичні етюди, історичні поеми, казки для дітей, есеї, сатиру й гумор, віршовані фейлетони, багато перекладав з різних мов.

Народився Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) на Сумщині в сім’ї, яка пишалася пращурами­чумаками. У чотири роки вже вмів читати. Навчався в Дергачівській хліборобській школі, а після її закінчення – в Харківському ветеринарному інституті. 1903 року, під час відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві, поет­початківець побачив корифеїв української літератури Панаса Мирного, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Михайла Старицького, Івана Карпенка­Карого, Василя Стефаника... Ці імена лунали у снах, мовби голоси з небес, під якими рівно стелився життєвий шлях – до успіху, визнання, слави.

Усе складалося якнайкраще, та назвою першої збірки «З журбою радість обнялась», яка побачила світ 1907 року в Петербурзі на позичені 300 тогочасних рублів, ніби наврочив собі на все життя. Книжку високо оцінив сам Іван Франко («виступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати майстра віршової форми і легких граціозних пісень»), читачі прихильно зустріли наступні видання. Та радість скупо сіялася краплинами, а смутку було по вінця душі. Довелося – і це витонченому, вразливому лірикові! – десять років працювати в Києві на бойні, були ущипливі пародії, зокрема Василя Еллана­Блакитного на вірш «В дитинстві ще..», безгрошів’я, метання між різними політичними силами…

1919 року Олександр Олесь виїхав до Будапешта з дипломатичною місією культурного аташе, але української держави не стало, й поет, ставши фактично вигнанцем, ураз втратив усю родину: під Києвом залишилися дружина Віра Антонівна із сином Олегом, у Сумах – мати, а ще далі – сестри… Довго не міг видати збірку з промовистою назвою «Кому повім печаль мою», страждав від того, що на чужині поволі, але невблаганно згасав унікальний хист співця природи.

З 1923 року мешкав у Чехословаччині. Був самотній, бідний, але
завжди знаходив копійчину на чашечку запахущої празької кави й подумки повторював переконання, закарбоване в давньому вірші: «Я не буду самотнім ніколи стоять». Ще широкоплечий, буйночубий поїхав на річку Сазаву – мріяв спіймати коропа й занотувати бодай один вір­шований рядок. Не судилося: у хворе серце вдарила звістка про загибель сина – поета Олега Ольжича в концтаборі Заксенхаузен (сталося це 10 червня 1944 року в камері № 14). Ураз постарілий батько ледь добрався до потяга. Знайшов місце в переповненому вагоні й там зомлів. Так і потрапив до лікарні. 22 липня видатного поета не стало. Його архів повернувся на рідну землю лише наприкінці двадцятого століття.

Автор: Микола ЯСЕНЬ

Архів журналу Віче

Віче №7/2016 №7
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Спецпосланець Трампа їде до України: візит триватиме тиждень Сьогодні, 11 липня

Трамп каже, що домовився, аби за американську допомогу Україні платив НАТО Сьогодні, 11 липня

Зеленський: участь США в зустрічі "коаліції рішучих" – це сигнал від Трампа Сьогодні, 11 липня

Зеленський: є ідея, щоб послом у США був Умєров – і це вплине на уряд Сьогодні, 11 липня

Зеленський про нові санкції США та ЄС проти Росії: думаю, ми дуже близькі Сьогодні, 11 липня

Мерц: Німеччина готова придбати у США Patriot для України Вчора, 10 липня

"Це тероризм": Зеленський розповів про атаку РФ на Київ і закликав посилити ППО Вчора, 10 липня

Глава Єврокомісії оголосила про створення фонду відновлення України Вчора, 10 липня

Мерц закликав Україну не звертати зі шляху реформ, йдучи до ЄС Вчора, 10 липня

Дональд Туск: відновлення України неможливе без її перемоги у війні Вчора, 10 липня