Арсенал як колайдер актуального мистецтва

У Мистецькому Арсеналі настав час для VIII ART KYIV Contemporary. Цього разу експозицію вписано у формат форуму 35 художніх проектів, над якими працювали понад 250 митців.

Через розподіл на окремі одиниці, що активно висловлюються, у повітрі розвіяний дух змагальності. Та призів тут не передбачено. Бали подумки виставляють співучасники мовчазного дійства – арсенальні візитери.

На нереально великій виставковій площі царює експеримент. Креативність потіснила ярмарковість, притаманну попереднім виставкам ART KYIV Contemporary. А отже, на перший план замість грошового еквівалента твору виплила й вільно реалізувалася Її Величність Ідея, якій чужа залежність від замовника.

У старих височезних стінах ніхто не заважає нікому. При цьому митці, куратори, критики, глядачі пов’язані законом збереження енергії: у замкненій системі вони перерозподіляють незримі іскри, дарують­беруть емоції, залишаючи незмінною атмосферу співтворчості.

Цій атмосфері підкорені також і персонажі творів. На початку перегляду завмерли в єдиному бажанні зеленого світла різні­різні пішоходи з фоторобіт Ігоря Гайдая (проект StreetStop). Світлофор – один із символів одностайності урбанізованого суспільства. У залі, що під час вернісажу вмивається бризками шампанського, живуть мрії про швейну машинку, автомобіль, гарний одяг та інші дива з дитячої уяви. Теми для проекту «Я – це мої мрії» художники почерпнули в одкровеннях дітей­сиріт. Вирушаючи в подорож лабіринтами Арсеналу, вливаючись у коловорот образів, технік, матеріалів, знаних і незнаних імен, намагаєшся осягнути все. Хоча погляд чіпляється лише за те, що для нього на цей момент є істотним.

Платформа молодих художників підкуповує свіжістю підходів до розробки тем, незаяложеністю втілень. Хай навіть власне теми й не видаються такими вже екстраординарними. Проект «Індустріальний едем» у різні способи зоб­ражує молох гіпертехнізованого суспільства, який невідворотно поглинає людство. «Незнання – сила» – назва також молодіжного проекту, що констатує перемогу войовничого дилетантства – реалії теперішнього часу. Проект «Мистецтво бачити» вертає глядача до першооснов спілкування з прекрасним – пошуку стороннім споглядальником сутностей у творі, які часто стають відкриттям навіть для автора.

За розкішної можливості зосередитися саме на експерименті, не заморочуючись на комерційному успіху, деякі художники вперто йдуть проторованими раз і назавжди доріжками. Наприклад, на позиції вірності собі стоять патріархи вітчизняної образотворчості Анатолій Криволап, Тиберій Сільваші, Олександр Ройтбурд.

Натомість деякі таки ухиляються від експлуатації себе у звичних проявах. Чергову революцію в собі під назвою «Хронометр» здійснює львів’янин Роман Романишин. Він ніби розбирає на гвинтики й коліщатка чудернацький пристрій, що має супроводжувати митця під час читання і мандрів (пріоритетні рушії творчості Романишина). Здалека побачене нагадує виставку розписаних кухонних дощок­кривуль. Зблизька – вражає несподіваністю задуму й оригінальністю техніки.

Доволі свіжо тлумачить тему свободи ще один столичний художній гуру Віктор Сидоренко (живописний проект «Здача крові»). У відеоінсталяції «Колайдер» Оксана Чепелик, як і раніше, не втомлюється винаходити колесо, точніше, прискорювач із людьми та подіями в головних ролях. По­новому магнетизує перламутр світла й колористика картин Петра Бевзи, побачення з якими дарує алюзію на візантійський іконопис. Тематично дистанціювався від себе колишнього Владислав Шеришевський (проект MediaFace): бешкетник зі стажем, володар власної живописної мови, він занурюється в світ публічних персон. Плеяда українських та російських художників у єдиному проекті й пориванні взялися за відеопародії на кінотеми. Тим часом інший міжнародний гурт декларує взаємну інтегрованість реклами й мистецтва (проект «Умілий Симулякр: реклама як мистецтво»). Потребує окремого вивчення феномен популярності жлоб­арту: однойменний проект Антіна Мухарського презентував понад три сотні робіт митців відповідного напряму й каталог «Жлобологія».

Розгорнута іронія Анатолія Ганкевича з приводу архетипів щастя по­радянськи вилилася в геть точні живописні копії килимів та хрест, споруд­жений із кришталевих ваз і богемського скла.

Яскравий акцент експозиції – фотооповідка Арсена Савадова «Commedia dell’аrte: Арлекін і П'єро в Криму». Нетипова для митця тональність барв – не єдина ознака його певної відірваності від себе попереднього. Ревізії піддано настроєність. На зміну жорсткому скепсису та спліну «тих» робіт прийшла меланхолійність епікурейства. Стабільною залишається відданість художника багатокомпонентним, густо населеним роботам, у кожної з яких в основі – захопливий сюжет.

Логічною точкою короткого огляду є проект від «Я Галереї» Павла Гудімова: «Прихована рослинність» художника Сергія Дегтярьова. Це – свого роду анамнез, витягування з глибин пам’яті ностальгійних запахів, звуків, предметів. Зокрема, велосипедів, які масово фігурують на полотнах. У них без напруження читаються вісімки. Ровер – прообраз безкінечного руху. А водночас – зменшений макет безкінечності.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА