№21, листопад 2013
Обопільна налаштованість України та Євросоюзу на підписання Угоди про асоціацію і поглиблену та всеохопну зону вільної торгівлі, підкріплена політичною риторикою, суспільними сподіваннями та відповідними можливостями економічних вигод для нашої держави в майбутньому, чи не щодня загострює необхідність позитивного результату під час проведення 28–29 листопада саміту країн – учасниць Ініціативи «Східне партнерство» у Вільнюсі. Тим паче що, дійшовши 21 жовтня до «першого рубежу», українська сторона так і не отримала бажаної відповіді від Ради ЄС, міністри закордонних справ котрого перенесли обговорення виконання Україною критеріїв для підписання угоди на 18 листопада. Та, певно, основним «каменем спотикання» в цьому сенсі є вже не кількість умов, а їхній зміст і можливі сценарії реалізації.
Посутньо задля досягнення поставленої мети офіційний Київ має виконати всього три критерії так званого списку Фюле: завершити реформу вітчизняної прокуратури, змінити виборче законодавство та розв’язати проблему вибіркового правосуддя, основним доказом застосування якого Брюссель продовжує вважати справу експрем’єрміністра України Юлії Тимошенко. У перших двох випадках Верховна Рада (котра, до речі, вже прийняла 15 законів, пов’язаних із євроінтеграційними прагненнями держави) готова ухвалити відповідні нормативноправові акти, обговорення проектів яких активно ведеться на рівні вітчизняних та європейських експертних кіл. Так, зокрема, 29 жовтня під час засідання «круглого столу» на тему «Детермінанти розвитку українського законодавства в контексті майбутньої Угоди про асоціацію між Україною та ЄС» (на знімку), організованого за ініціативою Інституту законодавства Верховної Ради України та парламентського Комітету з питань європейської інтеграції, в. о. директора Інституту законодавства Олег Зайчук підкреслив, що рекомендації, надані Венеціанською комісією Ради Європи та БДІПЛ/ОБСЄ з метою внесення змін до Закону «Про вибори народних депутатів України», містять низку вимог, котрі українська сторона взяла до уваги в процесі опрацювання відповідного законопроекту. Народний депутат України, перший заступник Голови Комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції Ірина Геращенко зазначила, що питання реформування прокуратури сьогодні є однією з віх на шляху трансформації всієї державної системи, яка має розвиватися на основі європейських стандартів та цінностей завдяки посиленій взаємодії уряду, парламенту й суспільства загалом.
Проте питання ув’язнення колишнього прем’єра наразі створило свого роду патову ситуацію у відносинах національних політичних сил. Намагаючись керуватися в цьому ключі рекомендаціями місії Кокса–Кваснєвського (дію її мандата продовжено до 12 листопада), парламентська більшість та опозиція вкотре не спромоглися дійти компромісного рішення: петиція єврочиновників щодо помилування Юлії Тимошенко, передана Президенту України Віктору Януковичу, а також їхнє переконання в необхідності схвалення законопроекту № 3461, внесеного 22 жовтня на розгляд Верховної Ради народним депутатом України Анжелікою Лабунською задля вирішення питання лікування засуджених осіб за кордоном, не відповідають позиціям провідної фракції українського парламенту. Зі свого боку, сама пані Тимошенко наголошує на прийнятності дій, узгоджених із офіційним Брюсселем. Відповідно, вагання між можливістю звільнення засудженої особи від відбування покарання у зв’язку з її виїздом на лікування за кордон і ймовірністю надання такій особі своєрідних «тюремних канікул» не просто загальмовують процес просування Української держави на європейському напрямі, а й провокують вироблення низки нових сценаріїв перебігу вільнюських подій.
Поперше, згадується можливість перенесення підписання Угоди про асоціацію на 2014 рік, протягом якого має вирішитися питання ухвалення ЄС аналогічних документів із Грузією та Молдовою. Та з огляду на те, що останні лише планують парафувати згадані угоди під час саміту у Вільнюсі, Україна (пройшовши набагато довший шлях та імплементувавши широкомасштабну програму реформ) опиниться на маргінесі європейської політики, поставивши під сумнів дієвість усього «Східного партнерства».
Подруге, йдеться про ухвалення угоди після президентських виборів в Україні 2015 року. Такий перебіг подій видається можливим деяким європейським чиновникам, проте, з політичного погляду, може здатися щонайменше нелогічним, адже, намагаючись забезпечити реалізацію такої важливої для держави зовнішньополітичної події, теперішній гарант дотримання Конституції вже заручився підтримкою Брюсселя на цьому напрямі. І, одномоментно відмовившись від її надання, ЄС чітко вкаже на мінливість власної політики.
Потретє, залишається можливість виграшного проведення Вільнюського саміту. Однак тоді постають питання подальшої ратифікації Угоди про асоціацію, бо якщо Верховна Рада України заявила про свою налаштованість на чи не негайне введення документа в дію, європейська позиція з цього питання видається доволі розмитою. У принципі, більшість держав – членів ЄС уже підтвердили готовність підписати Угоду про асоціацію з Україною; низка країн усе ще продовжує наголошувати на важливості остаточного виконання Києвом усіх критеріїв «списку Фюле», одначе не відмовляючись від узятих на себе зобов’язань; натомість Нідерланди, Велика Британія та Швеція напряму заявляють, що документ не може бути підписано без звільнення Юлії Тимошенко, справа котрої доводить застосування вибіркового правосуддя в Україні.
Сам факт підтримки офіційного Києва з боку 25 країн – учасниць Європейського Співтовариства може вважатися значним здобутком на шляху нашої держави до ЄС. Тим паче що останній перейшов від позиції «ультиматумів» у вирішенні деяких питань державного устрою України до поміркованого діалогу. Однак, з іншого погляду, Євросоюз уже 20 років діє як окремий політичний актор, що керується власними нормами та цінностями, котрі виступають прямою передумовою для поглиблення кооперації з організацією й для третіх сторін. Тому відмови від існуючих переконань Брюсселя очікувати не варто. Інша річ – компроміс. Але він більшою мірою залежить саме від дій і рішень вітчизняних політичних сил.
Тому свого роду «люфт», наявний нині у відносинах Україна–ЄС, залишає на порядку денному й питання взаємин дещо ширшого дипломатичного й економічного спектрів, ключовим суб’єктом яких є ще одне доволі потужне угруповання – Митний союз Росії, Білорусі та Казахстану. Намагаючись лавірувати поміж двома партнерами, офіційний Київ усе ще стоїть перед вибором остаточної моделі свого розвитку, de facto нав’язуваної ззовні. Аналізуючи можливі наслідки підписання Українською державою Угоди про асоціацію, РФ (посідаючи лідируючу позицію в межах МС) апелює до статистичних показників, пророкуючи українській стороні грандіозні збитки, зростання цін, втрату робочих місць та загальне зниження рівня життя населення. Згідно з офіційними коментарями російських відомств, загальна стагнація економічного сектору нашої країни поглиблюватиметься аж до 2020 року. У цьому ключі зниження українського ВВП попервах оцінюється приблизно в 1,5–2%, тоді як участь держави в Єдиному економічному просторі дасть приріст валового продукту на рівні близько 7%. Загалом сукупний ефект від участі Києва в МС сягне 15% збільшення обсягів виробництва товарів та послуг, а відмінність у торговельному балансі між двома інтеграційними сценаріями оцінюється в 15 млрд. доларів США щорічно (включаючи, до речі, економічний ефект від зниження цін на нафту й газ, які визначатимуться правилами єдиної митної території: лише ці торговельні позиції нібито дадуть Україні змогу економити близько 5,5 млрд. доларів).
Однак, постійно вдаючись до відповідної риторики, східні партнери України не афішують одного важливого нюансу: досягнення згаданих економічних показників у разі вступу нашої держави до МС можливе лише у 2020–2030 роках. Та й прогнозовані митні послаблення щодо «чутливих» для Києва товарних позицій (енергетичних ресурсів, металопрокату чи продукції сільськогосподарського сектору) навряд чи застосовуватимуться лише задля виконання зобов’язань перед українською стороною, адже наразі ані Білорусь, ані Казахстан іще не отримали бажаних переваг на цьому напрямі. Водночас підписання Угоди про асоціацію з ЄС має сприяти збільшенню українського ВВП на 1,5% щороку, до того ж у недалекій після набуття документом чинності перспективі. По суті, в цьому сенсі прогнози й справді видаються оптимістичнішими, бо українські експерти (й звичайні громадяни), проводячи відповідний аналіз, можуть напряму застосовувати досвід 28 держав – членів Євросоюзу, низка яких, до речі, не так давно перебували в ситуації своєрідного «економічного транзиту», намагаючись перелаштувати обтяжене командноадміністративним спадком народне господарство на рейки європейських ринкових відносин. Відповідно, за даними Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, вже протягом першого року дії ЗВТ із ЄС скасування ввізних мит організації відбудеться щодо 99% тарифних ліній, а загальна лібералізація двосторонньої торгівлі охоплюватиме більш як 95% наявного обороту. При цьому середня ставка митного тарифу в Україні для ЄС знизиться з 4,95% до 2,42%, а середня європейська ставка для українських товарів – із 7,6% до 0,5%. Основні зміни тарифів для українських товарів на кордонах Євросоюзу також відбудуться вже в перший рік дії угоди, натомість офіційний Київ матиме змогу знижувати мита на європейські товари протягом чотирирічного періоду. До речі, важливі для України позиції експорту (якот м’ясо птиці, свинина, цукор тощо), попри те, що за звичайних обставин вони вилучаються з режиму лібералізації під час укладання Брюсселем угод про вільну торгівлю з третіми сторонами, не обкладатимуться ввізним митом під час перетину європейського кордону. У разі перевищення обсягів постачань, дозволених у рамках узгоджених сторонами квот, ці товари підпадатимуть під загальний режим імпорту, тобто оподатковуватимуться відповідно до умов, котрі діють для України нині.
Отже, ажіотаж із боку МС щодо створення ЗВТ Україна – ЄС укотре доводить «економічну необґрунтованість» наведених РФ аргументів, підсилюючи політичну складову дискусії. Справді, відсутність України у складі євразійського проекту позбавляє Москву такої бажаної можливості реалізації власних зовнішньополітичних пріоритетів. Точніше, така ситуація є провалом у зовнішній геополітиці. Адже згідно з положеннями Концепції зовнішньої політики Російської Федерації, затвердженої Президентом Росії Володимиром Путіним 12 лютого 2013 року, одним із регіональних пріоритетів Москви є вибудовування відносин із Україною як пріоритетним партнером у межах СНД для сприяння її приєднанню до поглиблених інтеграційних процесів. Як наслідок, застерігаючи Київ від «необдуманих» кроків, РФ перейшла до прямого аналізу документальної бази, наголошуючи, що Угода про асоціацію позбавляє Україну можливості брати участь в економічних інтеграційних організаціях, котрі розбудовуються на пострадянському просторі. В угоді міститься ст. 39, яка формально допускає участь Української держави в інших регіональних об’єднаннях, однак вона не повинна суперечити умовам Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Тож, підписавши цей документ, Україна не зможе ані гармонізувати, ані наблизити положення окремих нормативноправових актів до юридичних інструментів, що діють у рамках МС. Більше того, ухвалення Угоди про асоціацію справить певний вплив на російськоукраїнські відносини. Адже ст. 13 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією від 31 травня 1997 року передбачає створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів і робочої сили, тому сторони мають уживати ефективних заходів для погодження стратегії здійснення економічних реформ, поглиблення економічної інтеграції на основі взаємної вигоди та гармонізації господарського законодавства. Водночас Угода про асоціацію Україна – ЄС напряму прописує односторонню залежність України від законодавства організації, норми якого стануть обов’язковими для Києва у сферах торговельної політики, митного регулювання, санітарного, ветеринарного, фітосанітарного контролю, субсидування держзакупівель тощо. Тому Москва вживатиме рішучих дій щодо захисту власних ринків.
Проте така стратегія навіть теоретично видається популістською, адже всі три партнери (Україна, ЄС, РФ) проводять власні торговельні операції згідно з умовами СОТ, а кожен товар, котрий перетинає митний кордон, обов’язково має бути сертифікований за місцем його походження. Тож Москві не варто остерігатися напливу дешевих товарів чи створення значних диспропорцій у списках вимог до продукції, адже частка торгівлі з ЄС у товарообігу самої РФ наразі перевищує 50%. Та й російське «слово», на жаль, на практиці «розходиться з ділом»: пророкуючи погіршення відносин на всіх рівнях двосторонньої кооперації, 15 жовтня 2013 року під час Десятого засідання Комітету з питань економічного співробітництва УкраїнськоРосійської міждержавної комісії в Калузі представники РФ погодилися з важливістю підтримки високої динаміки діалогу між державами (передусім із широкого кола питань двосторонніх торговельноекономічних відносин), який має відповідати характеру стратегічного партнерства між Україною та Росією. На підтвердження цього підписано Дорожню карту з реалізації Програми українськоросійського співробітництва у сфері дослідження та використання космічного простору в мирних цілях на 2012–2016 роки, Меморандум про взаєморозуміння щодо співробітництва у використанні національних космічних засобів дистанційного зондування Землі цивільного призначення та Дорожню карту щодо врегулювання питань у сферах інвестиційного, фінансового й галузевого співробітництва України та Російської Федерації. Крім того, сторони погодили плани виконання низки масштабних міждержавних проектів: щодо створення спільного підприємства для відновлення серійного виробництва літаків сімейства Ан124 з українськими двигунами Д18Т та спільних льотних випробувань найкращого у своєму класі транспортного літака Ан70 із тим, щоб до 1 лютого 2014 року прийняти рішення про його серійне виробництво.
«Поза рамками» Митного союзу двосторонню співпрацю з Україною прагне налагоджувати й Казахстан. Відповідно до положень Спільної заяви міністрів закордонних справ України та Республіки Казахстан (ухваленої 14 жовтня 2013 року за результатами офіційного візиту міністра закордонних справ України Леоніда Кожари до Астани) «трансформація українськоказахстанського торговельного режиму, викликана створенням Митного союзу, не повинна чинити негативний вплив на потенціал двостороннього співробітництва, накопичений останніми роками». Тож сторони домовилися продовжити практику: створення спільних підприємств, що спеціалізуватимуться на випуску машинобудівної продукції; нарощування інвестиційної взаємодії; співробітництва в паливноенергетичній, космічній, транспортній, авіаційній та інших сферах, які перебувають у полі обопільного інтересу держав. А 7 жовтня 2013 року в присутності прем’єрміністрів України та Білорусі Миколи Азарова й Михайла Мясниковича у Мінську підписано Дорожню карту розвитку промислової кооперації держав на 2014–2015 роки, під час реалізації котрої збільшенню двостороннього товарообігу між ними сприятимуть нові схеми підтримки промисловців, що втілюватимуться через фінансові інструменти, роботу лізингових компаній та спільні науковоінноваційні досягнення.
Отже, самі держави–учасниці Митного союзу своїми діями констатували нежиттєздатність процесів «реставрації» політичної єдності держав пострадянського простору, фактично прийнявши прецедент «відходу» України до Європи. Хоча, розуміючи потребу підтримання належного рівня економічної взаємодії зі східними партнерами (а частка, що припадає на країни Митного союзу в загальному товарообігу України, сягає 40%), вітчизняне керівництво намагається розробити альтернативні варіанти, реалізація котрих дала б йому змогу відігравати власну, виняткову, роль у процесі налагодження взаємодій по осі «ЄС – Україна – МС». Тому, приступаючи до головування у СНД у 2014 році, офіційний Київ рішуче налаштований «запустити механізм» ЗВТ СНД, кооперація у рамках якої має ґрунтуватися на принципах СОТ. Відповідно, зусилля спрямовуватимуться на підготовку до підписання угод про транзит трубопровідним транспортом та про торгівлю послугами; протоколу про поетапне скасування експортних мит; реалізацію спільних проектів у науковотехнічній та інноваційній сферах, енергетиці, транспорті, машинобудуванні, сільському господарстві. У свою чергу, проведення 5–6 листопада в Києві Регіонального економічного форуму в рамках Всесвітнього економічного форуму повинно дати позитивний сигнал для Вільнюського саміту «Східного партнерства» та заявити про Україну як про потужного економічного партнера й вагомого гравця в регіоні. Хоча ці ініціативи навряд чи стануть успішними без підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом: по суті, сьогодні вони мають виключно субсидіарний ефект, бо основним пунктом порядку денного все ще залишається виконання Києвом його «європейського домашнього завдання».
Автор: Юлія ЦИРФА
Архів журналу Віче
![]() |
№2 |
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата |
Премʼєрка Данії: Росія – реальна загроза безпеки Європи, треба переозброюватись
Келлог розповів деталі візиту в Україну
Зеленський проти того, що членство України в НАТО прибирають з переговорів про "мир"
Шольц перед самітом у Парижі закликав Європу об’єднатись для підтримки України
США у Мюнхені вимагали від України негайно підписати угоду про надра для зустрічі з Венсом
ЗМІ: Німеччина проти відправки військ в Україну без залучення США
Екстрений саміт в Парижі: низка країн розчаровані, що їх не запросили
Зеленський: Україна не братиме участі в переговорах у Саудівській Аравії між РФ та США
Книги как инструмент развития мышления и творческих способностей
Інноваційні технології в пралках: як зберегти тканину й колір одягу