Сучасна ситуація в регіоні Західних Балкан: криза триває

Західні Балкани, як і Балкани загалом, з огляду на особливість свого геополітичного розташування, завжди були і надалі залишаються на перетині інтересів провідних держав світу. Навіть через п'ятнадцять років після початку Балканської кризи та десять років з часу укладення Дейтонських мирних домовленостей цей регіон залишається «пороховим погребом» Європи, тим самим породжуючи негативне враження кризогенерувального регіону. Тому не дивно, що Ранко Петкович назвав стан постійного конфлікту між балканськими державами через територію і безперервну автономізацію Балкан «балканізацією» [10].

Нинішню ситуацію в районі Західних Балкан характеризують як кризову. Це підтверджують численні заяви політиків та експертів Європи й Америки (В. Серчук, Х. Герет, Д. Прідем, М. Гленні), балканських країн (Р. Петкович, Т. Стоянович, Д. Батакович), а також російських та українських (Є. Гуськова, В. Матвійчук, П. Рудяков, Б. Парахонський, В. Самохвалов, О. Маначинський, Г. Перепелиця).

Сучасний кризовий характер регіону є продовженням ситуації, яка склалася тут ще на початку 1990 років. Однак є відмінність між характером кризи першої половини 1990 років (до Дейтона 1995 року), ситуацією періоду 1996 рік – жовтень 2000 року, а також тими процесами, які відбувалися в регіоні з жовтня 2000-го по 2006 рік. І хоча Дейтон «працює», він не вичерпує всіх аспектів Балканської кризи.

Перед регіоном Західних Балкан, як і Європою загалом стоять питання: незалежність чи широка автономія для Косово і Метохії, федеративна чи унітарна Боснія і Герцеговина, а також статусу Республіки Сербської в Боснії. Від їх вирішення залежить стабільність у регіоні та Європі. І хоча США прагнуть відокремити питання майбутнього устрою Боснії та статусу Косово, оскільки така позиція є елементом їх плану щодо майбутньої долі регіону, рішення, які прийматимуть, створюватимуть прецедент, що впливатиме на аналогічні явища у міжнародних відносинах.

Незважаючи на зусилля міжнародного співтовариства, нині в регіоні характерними залишаються всі ті проблеми й закономірності, а також питання, що залишилися неврегульованими Дейтонськими мирними домовленостями. Зокрема, в цьому контексті можна говорити про ситуацію в Косово і Метохії та про визначення статусу цього автономного утворення в складі Сербії, ситуацію в Боснії і Герцеговині (через 10 років з часу підписання Дейтонських домовленостей), референдум щодо незалежності Чорногорії (вплив на відносини всередині Сербії, інтеграція в ЄС). Належить також додати спробу міжнародного співтовариства (на чолі з США) переглянути Дейтонські мирні домовленості.

Для Заходу та США Балкани разом з Косово – це також важливий маршрут транспортування енергоносіїв. Окрім того, розташована в Косово американська база перебуватиме там завжди, тобто Косово вже ніколи не повернеться під владу Сербії. І попри ситуацію в Косово та становище там сербського населення Сербія не може впливати на рішення про статус краю. Незважаючи на тривалість переговорів, що розпочалися в лютому 2006 року, та протилежні позиції всіх сторін переговорного процесу, Косово, найімовірніше, отримає незалежність, яку сьогодні підтримують багато країн Заходу.

Однак визначення статусу Косово й Метохії та спроба перегляду Дейтонських мирних домовленостей з метою перетворення Боснії і Герцеговини на унітарну мусульманську державу можуть порушити стабільність у регіоні, а також спонукати до перегляду кордонів та перекроювання карти Європи. І хоча представники міжнародного співтовариства заявили про те, що незалежність Косово не передбачає переділу кордонів та об'єднання Косово з іншими державними утвореннями чи його поділу, в майбутньому можливе об'єднання всіх албанських територій (Косово, Західна Македонія та частина Чорногорії) і приєднання цих земель до Албанії.

Нині країни регіону, виснажені війною в Боснії та косовською кризою, прагнуть миру і стабільності. Однак невизначені статус Косово і Метохії та устрій Боснії і Герцеговини є джерелом політичної нестабільності. Існування держав і територій під юридично оформленим або фактичним міжнародним управлінням та з присутністю міжнародних військових контингентів зумовлює нові конфліктні вузли, які є потенційною небезпекою (Македонія, Косово).

Характерні для Західних Балкан «подальше зниження рівня економічного розвитку, падіння життєвого рівня населення, гуманітарна та екологічна катастрофи, ізоляція Сербії та Македонії від європейських інтеграційних процесів» [3]; повільне економічне зростання та здійснення економічних реформ, залежність економічного розвитку від дотацій, гуманітарні та соціальні проблеми (міграція, безробіття, проблема біженців) [1] створюють перешкоди для об'єднання та інтеграції всередині країн субрегіону та Балкан загалом.

Окрім того, майже в усіх країнах регіону (за винятком Словенії) все ще не розв'язано міжетнічні (міжнаціональні) проблеми. Внутрішня й зовнішня політика деяких з них досі формується під значним впливом таких чинників, як реваншизм, гегемонізм, сепаратизм, прагнення до сецесії тощо [4]. Поширені організована злочинність, міжнародний тероризм, нелегальний бізнес (зброя, наркотики, проституція), конфесійні екстремізм та фундаменталізм; руйнівними є також претензії одних народів на культурно-історичну спадщину інших.

Альфа і омега війн

Питання статусу Косово і Метохії. Косово стало альфою та омегою всіх балканських війн. Сьогодні – це головна перепона на шляху до стабільності на Балканах. І хоча край формально все ще залишається частиною Сербії, перебуваючи під управлінням ООН та захистом військ НАТО, він є головною гарячою точкою Європи.

Присутність миротворчого контингенту в Косово не забезпечує стабільності та безпеки. Після введення на територію Косово військ КФОР кількість сербського населення там зменшилася (нині в Косово залишилося майже 100 тисяч сербів на противагу 2 мільйонам албанців). Більш як половина його живе в прилеглій до Сербії північній частині краю, а решта – в небагатьох збережених селах та селищах центрального і південного Косово (фактично анклавах з обмеженою свободою пересування). Миротворчі війська в Косово фактично охороняють сербські поселення. А сили КФОР практично знищили кордон між Албанією та Косово, зробивши край її частиною.

Питання статусу Косово сьогодні здається найскладнішим, про що свідчать чотири безрезультатні раунди переговорів між представниками Белграда та Приштини. Західні держави, виступаючи посередниками переговорів, розробили свої підходи до вирішення питання: позиція Європи, США, Сербії та косовських албанців. Європейський Союз, ООН, Сполучені Штати, уряд Сербії та лідери косовських албанців пропонують свої моделі врегулювання цього питання.

Позиція США. Американці виявили зацікавленість Балканами з приходом до влади адміністрації Клінтона у 1994 році. Вони активно втручаються у війну в Боснії й Герцеговині (БіГ) та змушують сторони конфлікту підписати Дейтонські домовленості. Для американців їхня зовнішня політика – це завжди дбати про власний інтерес, а Балкани – підгрунтя для досягнення вищих цілей. Підтримуючи мусульман у БіГ та мусульманську більшість у Косово, вони намагаються зменшити їх негативне сприйняття в ісламському світі.

Після нинішнього «звільнення» Косово від Югославії постала проблема визначення його статусу. США фактично визначають рішення про долю цього автономного утворення. Вони прискорюють прийняття рішення про його статус (проголошення його незалежності), і переконані, що повномасштабні переговори розпочнуться вже восени [11].

Сполучені Штати докладають усіх зусиль, щоб не допустити надання Косово іншого статусу, окрім незалежності. Вони навіть не приймають «умовної незалежності», формули, до якої прихильно ставляться політичні аналітики й експерти. Згідно з цією формулою передбачається перебування на території краю протягом тривалого часу міжнародних військових контингентів та здійснення моніторингу прав людини, навіть після надання незалежності.

США та Європа дійшли згоди, що переговори про остаточний статус Косово не повинні призвести до поділу провінції на окремі етнічні анклави чи переділу міжнародних кордонів із сусідніми Албанією або Македонією. За словами заступника державного секретаря США Ніколаса Бернса, результатом переговорів буде проголошення незалежності Косово або надання йому широкої автономії. У всякому разі, в краї протягом перехідного періоду буде присутній міжнародний чинник [13].

Позиція Європи. Європейський Союз намагається не поспішати з прийняттям рішення щодо остаточного статусу Косово. Це прецедент у міжнародних відносинах, який впливатиме на подальшу долю інших гарячих точок в Європі. Керівництва європейських країн розуміють небезпеки, які можуть виникнути у разі здобуття незалежності Косово. Тому вони прагнуть досягти збалансованого рішення. Представники ЄС наполягають на тому, щоб рішення про статус поважало права спільнот, які проживають у Косово, а провінція не поверталася б під пряме управління Сербії або не була б розділеною між етнічними сербами та албанцями.

ООН сформулювала перелік стандартів щодо забезпечення прав людини, організації демократичних інституцій, збереження і розвитку етнічної толерантності та забезпечення верховенства закону. Наголошувалося, що початок переговорів щодо остаточного статусу Косово залежатиме від досягнення провінцією цих стандартів [15].

Однак попри неможливість вирішити питання статусу під час переговорного процесу через «діаметрально протилежні» позиції албанців та сербів, а також незадовільне забезпечення прав людини в лютому 2006 року переговори все-таки було розпочато. Одним із чинників їх ініціювання стало те, що проблема майбутнього статусу Косово залишатиметься надзвичайно «чутливим» політичним питанням, і немає впевненості, що відкладення процесу у майбутньому дало б вагомі результати.

Планується, що за посередництва спеціального представника ООН до кінця року буде досягнуто домовленості. Переговори грунтуються на певних принципах, зокрема: жодного поділу Косово, жодного повернення до ситуації, яка була до березня 1999 року, жодного об'єднання Косово із сусідніми державами, захист меншин [12].

Країни Європейського Союзу вже висловили спільну позицію щодо Косово, ООН не має влади, щоб розробити угоду, а політичні сили в Белграді і Приштині не прагнуть вести переговори конструктивно [6]. Сьогодні керівництва Євросоюзу та окремих країн Європи, попри усвідомлення небезпеки такого рішення, дедалі частіше висловлюють припущення про можливе відокремлення Косово від Сербії.

Позиція Сербії. Всередині самої Сербії також немає єдиної позиції щодо врегулювання цього питання (позиції президента Сербії Б. Тадича та прем'єр-міністра Сербії В. Коштуніци).

Президент Сербії виступає за компромісне рішення, розроблене шляхом діалогу: розумне, реалістичне, відповідне міжнародному праву, а також підтримане керівництвом Сербії. Воно, за його словами, не повинно мати переможців та переможених, оскільки інакше це був би початок довготривалого сербсько-албанського конфлікту [14].

Б. Тадич виступає проти надання Косово незалежності, позаяк таке рішення може стати дуже небезпечним правовим прецедентом. «Незалежне Косово буде проблемою для регіональної стабільності не лише для Балкан, а й для інших регіонів». Та, шукаючи рішення щодо визначення статусу Косово, Сербія прагне компромісу, «високо оцінюючи інтерес албанського народу в Косово» і водночас захищаючи «територіальну цілісність та суверенітет» Сербії [5].

Позиція В. Коштуніци в цьому питанні є більш кардинальною. Він виступає за збереження Косово в складі Сербії, посилаючись на міжнародне право, що гарантує суверенітет і територіальну цілісність Сербії та її міжнародно визнані кордони. Виступає також за широку автономію для албанської спільноти в краї, тобто створення автономії для Косово і Метохії. Така автономія давала б право самостійно вирішувати питання, які стосуються внутрішнього економічного, соціального та культурного розвитку краю [14]. Але питання захисту кордонів та міжнародних відносин належали б до компетенції влади Сербії.

Такий поділ обов'язків дав би можливість утворити паралельні системи влади і управління, які були б пов'язані лише спільними кордонами. Конституція заклала б умови співробітництва Белграда й Приштини для усунення будь-яких перешкод на шляху вільного руху людей, капіталу, товарів та послуг. Косово і Метохія володіли б правом мати законодавчі, виконавчі й судові органи. Їх обирали б на прямих виборах народом Косово і Метохії. З огляду на специфіку складу населення, представники сербів та інших меншин були б також представлені в них [14].

В. Коштуніца вважає, що рішення про остаточний статус Косово має грунтуватися на дотриманні міжнародного права, принципів збереження суверенітету та територіальної цілісності, а також міжнародно-правових актів. Сербія готова надати Косово широку автономію в межах її кордонів і прем'єр-міністр упевнений, що саме таке рішення буде справедливим та стабільним і є реальним компромісом [16].

Ще одна позиція, відмінна від двох згаданих, належить міністру закордонних справ Сербії Вуку Драшковичу. На його думку, найкращим варіантом було б надання Косово статусу, який є чимось проміжним між автономією та цілковитою незалежністю («більше, ніж автономія, та менше, ніж незалежність»). Такий статус є у Південному Тіролі й був у колишній Республіці Сербській Крайні, згідно з планом Z4 [8]. Відповідно до цього плану Республіка Сербська Крайна мала свій парламент, уряд, президента, поліцію, міжнародні зв'язки, валюту, право посилати делегацію до хорватського парламенту та представників до уряду Хорватії. Права хорватської меншини в Республіці Сербській Крайні були певним чином гарантовані. Республіка Сербська Крайна стала б державою в державі, тобто не була б незалежною, перебуваючи у складі Хорватії.

Незалежність Косово означала б автоматичну незалежність Республіки Сербської у БіГ. Відповідно все, що отримають албанці в Косово, повинні отримати й серби в Республіці Сербській; права сербської меншини в БіГ гарантували б права для сербської меншини в Косово; територіальна цілісність, передбачена для Хорватії, була б прикладом для територіальної цілісності Сербії.

Позиція Російської Федерації. Росія була вилучена з Балкан з 1998 року. У 2000-му почала втрачати будь-які позиції на Балканах і погодилася з цим. Вона викреслила Балкани зі своєї зовнішньої політики. Однак від нинішньої ситуації, пов'язаної зі статусом Косово, Москва намагається мати користь. Хоча в Держдумі пропонують не поспішати з незалежністю Косово, оскільки ще рано на рівні світового співтовариства вирішувати це питання. Президент Росії Володимир Путін порівняв ситуацію в Косово з Абхазією та Південною Осетією й заявив, що, надавши незалежність Косово, міжнародне співтовариство повинно надати незалежність і цим краям [2].

 У своєму підході до вирішення проблеми Росія виступає за необхідність зосередження зусиль на практичних питаннях – гарантіях прав сербів у Косово, захисті православних святинь та децентралізації влади краю. Однак усупереч своїй політиці сьогодні Росія намагається використати незалежність Косово для заручення підтримкою Заходу у питанні здобуття незалежності для Південної Осетії та Абхазії (Грузія), а також Придністров'я (Молдова). Російська влада переконана у прецеденті, який виникне через незалежність Косово. Очевидна готовність Росії прийняти незалежність Косово як прецедент означає зміну позиції Москви.

Донедавна Росія відкидала ідею незалежності Косово, оскільки це посилювало підставу для набуття незалежності Північнокавказькою Республікою Чечня. Однак нині Захід переконаний, що Росія прийме незалежність Косово як підставу для можливості мати вплив у цих трьох регіонах [9].

У всякому разі міжнародне співтовариство, приймаючи рішення про остаточний статус Косово, мусить усвідомлювати, що від нього залежать стабільність і безпека у регіоні та в Європі. Майбутній статус Косово повинен стати результатом компромісного рішення, прийнятого під час переговорів, а також враховувати інтереси кожної сторони.

Розуміння того, що серби та албанці размовляють взаємно незрозумілими мовами, живуть цілком відокремлено й мають складну та криваву історію, високий рівень етнотериторіальної децентралізації, має бути взято до уваги в домовленості. Це, можливо, потребуватиме якоїсь форми канонізації чи створення окремої албанської та сербської складових у Косово. Важливою умовою домовленості повинно стати надання сербським святим місцям певної форми екстратериторіальності під міжнародним захистом [6]. Oднак поділ на Балканах може більше проблем спричинити, аніж щось вирішити. Поділ Косово як прецедент може вплинути на ситуацію в Боснії та Македонії в довгостроковому періоді (вони не зможуть вижити).

Косовські албанці ніколи не погодяться на жодне повернення під сербське правління (реальне чи символічне), та міжнародні актори, залучені на Балканах, не мають сили й інтересу змушувати їх це робити; водночас Приштина не готова до цілковитої незалежності, що може також поставити під питання прогрес, досягнутий Сербією з часу усунення Мілошевича в 2001 році. Певна форма обмеженої чи умовної незалежності може дати можливість західним державам і надалі впливати на ключові питання в утворенні косовської держави, зокрема в секторі безпеки. Окрім того, Косово є можливим прецедентом у міжнародних відносинах.

 

Мирне врегулювання.
Один президент, один уряд

Боснія і Герцеговина (БіГ). Як держава Боснія і Герцеговина формується двома складовими: Республіка Сербська (де більшість становлять серби) та Федерації Боснії і Герцеговини (державно-адміністративне об'єднання мусульман і хорватів). Сьогодні у країні спостерігається інституційний розкол між мусульмано-хорватською федерацією та сербською республікою, що призводить до її децентралізації. Боснією управляє міжнародний Високий представник ЄС та контролюють її війська миротворчого контингенту. Її внутрішні державно-адміністративні структури дуже складні. Тому в період, коли всі аспекти соціального життя є особливо вразливими, організаційне ускладнення може призвести до виникнення політичних проблем.

Однак після укладення Дейтонських мирних домовленостей (1995 р.), які поклали край найбрутальнішій за останні п'ятдесят років війні в Європі, становище в країні з безпекою значно поліпшилося. І через дев'ять років після закінчення війни Боснія і Герцеговина зуміли подолати свої найскладніші проблеми у сфері миротворчості, а з політичної сцени зникла загроза насильства.

Це дало можливість міжнародному співтовариству скоротити на дві третини чисельність сил КФОР. Але в регіонах, таких як Мостар та Брчко, ще зберігається напруженість між колишніми воюючими сторонами, через що міжнародним миротворчим силам з підтримання миру потрібно докладати значних зусиль для підтримання стабільності. І оскільки в країні немає єдиних збройних сил, під єдиним командуванням та зі спільною доктриною, ситуація загострюється. Лідери Боснії повинні сприяти створенню єдиної організаційної структури збройних сил, що є необхідною передумовою для цілковитої інтеграції Боснії до міжнародної спільноти.

Також у Боснії і Герцеговині створено багатоетнічні інституції, які здійснюють державне управління та є органами адміністрації. Правова система, перебуваючи під пильним наглядом різних міжнародних неурядових організацій, які забезпечують її незалежність, поволі переймає свої обов'язки. Оскільки БіГ прагне інтегруватисяя до ЄС, необхідно здійснити гармонізацію боснійського законодавства з європейським. Такий розвиток належить здійснювати паралельно у двох частинах держави: Федерації Боснії і Герцеговини та Республіці Сербській.

За допомогою міжнародного співтовариства досягнуто позитивних зрушень, зокрема, створено та вдосконалено всі основні державні та федеративні інституції. Однак у певних галузях державного управління ще є значні проблеми (Парламентська Асамблея й надалі не здійснює потрібні законодавчі повноваження через відсутність згоди між суб'єктами федерації, а також через необхідність затверджувати певні закони Високим представником). Незважаючи на проблеми, Федерація Боснії і Герцеговини та Республіка Сербська починають формувати конституційну державу.

Однак у країні занадто сильною залишається підтримка партій націоналістичної орієнтації. Оскільки така політика не має жодних перспектив ані для гарантування внутрішньої безпеки БіГ, ані для подальшого надання їй міжнародної допомоги, політичні лідери цієї країни насамперед мають нарешті відмовитися від проявів крайнього націоналізму.

Обидва територіально-державні утворення, що належать до Боснії, мають також виконати свої зобов'язання відповідно до Дейтонських угод і передати Міжнародному трибуналу з питань злочинів, скоєних у колишній Югославії, всіх осіб, проти яких висунуто обвинувачення у скоєнні воєнних злочинів. Це має продемонструвати рішучість Боснії й Герцеговини у виконанні країною своїх міжнародних зобов'язань.

Окрім того, Боснія й Герцеговина мають серйозно розпочати здійснення економічних реформ. Реформування насамперед означатиме створення єдиного економічного простору з єдиною системою оподаткування, надання фінансових послуг, розроблення стандартів та нормативних положень. Це також означає боротьбу з корупцією та створення сприятливого інвестиційного клімату для залучення іноземного капіталу в економіку БіГ.

На відзнаку десятої річниці завершення війни в Боснії та підписання Дейтонських мирних домовленостей у жовтні 2005 року у Вашингтоні зустрілися три представники Президії БіГ та лідери політичних партій для обговорення питання проведення конституційної реформи й формулювання нової Конституції БіГ. Між представниками трьох етнічних груп Боснії та Герцеговини було укладено меморандум про здійснення конституційної реформи і більшу інтеграцію всередині країни. За словами Ніколаса Бернса, заступника держсекретаря США, Дейтон утворив державу з внутрішнім поділом, внутрішньою Берлінською стіною, яка відмежовує одну спільноту від іншої. Тому створення уніфікованої держави позитивно вплинуло б на фрагментовану державу [7].

З огляду на визнаний усіма сторонами прогрес у процесі мирного врегулювання в країні було вирішено у майбутньому запровадити посаду одноосібного президента Боснії та Герцеговини і єдиний уряд (наразі їх два – Мусульмансько-Хорватської Федерації і Республіки Сербської). Проте парламент країни неоднозначно ставиться до таких реформ і не квапиться з їх упровадженням.

Підсумовуючи викладене, належить зазначити, що в країнах Західних Балкан і надалі зберігається нестабільність та напруженість, через що вони стають потенційним джерелом конфліктів у Європі. Питання статусу Косово та централізація Боснії сьогодні стоять на порядку денному переговорного процесу. Спроба надати незалежність Косово та зробити БіГ унітарною державою сприятиме створенню всередині Європи ісламських держав.

Світове співтовариство усвідомлює, що майбутній статус Косово має бути результатом компромісного рішення. Розпочаті переговори, найпевніше, приведуть до незалежності. Однак наслідки такого рішення можуть стати чинником дестабілізації та нових потрясінь у регіоні й Європі. Окрім того, проголошення незалежності Косово може спричинити загострення ситуації в Республіці Сербській (Боснія і Герцеговина), унаслідок чого може бути створено ще одну державу в обмін на втрату Косово, а також створити прецедент для врегулювання аналогічних явищ у майбутньому.

Приймаючи рішення про остаточний статус Косово, міжнародне співтовариство повинно вимагати від албанської більшості забезпечення дотримання стандартів. Лише забезпечення прав людини є запорукою миру й стабільності в регіоні. Окрім того, попри рішення варто й надалі залишати в регіоні миротворчий контингент ООН, оскільки ситуація в провінції може вийти з-під контролю, щойно миротворці залишать територію Косово.

Джерела

1. Гускова Јелена. Процес стабилиѕације на простору бивше Југославије и међународне органиѕације. http://www.guskova.ru/w/present/2005-02-16. - 01.06.2005.

2. Россия предлагает сохранить за СБ ООН ключевую роль в косовском урегулировании // Новости России. – 2006. – 9 марта http://www.newsru.com/arch/russia/09mar2006/kos.html. 31.06.2006.

3. Рудяков П. Євроінтеграційні здобутки і перспективи України та Балканських країн: спільне і відмінне // Стратегічна панорама. – 2005. – № 2. – С. 63.

4. Рудяков П. «Балканська криза» (1991–2001): характер, особливості, наслідки // Політична думка. – 2001. – №1–2. – С . 83–84.

5. Brunnstrom D. Serbia Yet To Decide on Kosovo Status Talks // Reuters. July 18, 2006. http://www.defensenews.com/story.php?F=1960709&C=europe.1.08.2006.

6. Gordon N. Bardos. Dayton's lessons for Kosovo // The Baltimorу Sun. December 14, 2005. http://www.baltimoresun.com.

7. Ho S. US Official: Bosnia's Dayton Peace Accord Must be 'Modernized' // Voice of America. Washington. 21 November 2005.

8. Intervju: Vuk Draskovic Nezavisnost Kosmeta dovela bi do nezavisnosti RS // Blic Online. http://www.mfa.gov.yu/Srpski/Pressframe1.htm. – 27.06.2005.

9. Krasniqi E. UNSC set to break Kosovo status quo // ISN Security Watch. 20.07.2006. http://www.isn.ethz.ch. 11.08.2006.

10. Petkovic R. Effect of the Yugoslav Crisis upon the Balkan Situation. CSS Survey. – Belgrad. – March 1996. – P. 3.

11. Steele J. US Pushes for Decision on Kosovo Status // Gurdian. June 8, 2005. http://www.mfa.gov.ya/FDP/gurdian08062005.htm

12. UN backs talks on Kosovo's future. International Herald Tribune. 24 October 2005. http://www.iht.com.

13. U.S., Europe Reject Partitioning Kosovo, State's Burns Says. 09 Nov 2005. http://usinfo.state.gov.

14. Stavovi Srpske Delagacije na Pregovorima o Statusu Kosova. // RTS. Jul 24, 2006. http://www.rts.co.yu/jedna_vest.asp?IDNews=156140.

15. http:www.mfa.gov.yu.

16. http://www.mfa.gov.yu/Bilteni/Engleski/b100706_e.html. July 10, 2006.

Автор: Марія ГЕЛЕТІЙ