Їхня віра

Різним богам і божкам поклоняються люди, різними мовами, з різними молитвами звертаються до небес (хоча про одне й те саме просять). Мандрівник між небом і землею, між людьми
і богами. Як же бути з чужою вірою, чужими богами, чужими ритуалами? Передусім, напевно, знати їх. І шанувати. Це головне. Решта – за сценарієм, дорожнім сюжетом, підказкою здорового глузду та випадку.

«Молин йога»

– Молин йога, молин йога! – чернець посилено торсав мене, увесь час повторюючи одну й ту само фразу. Ще не прокинувшись остаточно, я сидів на матраці, дивився на тремтячий вогник свічки й намагався зрозуміти, що означає це «молин йога». Нарешті дійшло: треба вставати і йти. Напередодні, покружлявши околичними вуличках Катманду, я вийшов до храму, за яким і вирішив розташуватися на нічліг. Уже в сутінках, які швидко густішали, ледве прилаштував велосипед під кущем, поспіхом перекусив і розгорнув спальник, як із приземкуватої простенької глухої будівлі вийшов чернець і запропонував іти за ним.

Ніч я провів у порожній темній кімнаті на товстому, але твердому матраці – все­таки краще, ніж на землі під дзижчання москітів і дзявкання мавп. Найкраще ворог хорошого: спалося солодко й міцно, але надто ранній
підйом зіпсував усю привабливість комфортного відпочинку. На вулиці було ще темно, і я вирішив знайти затишний притулочок, де можна було подрімати хоча б ще годинку. Проте тут на майданчику біля монастиря почав збиратися народ. Непальці мовчки розгортали килимки й діловито сідали на них у традиційних східних позах зі схрещеними ногами. За декілька хвилин на кам'яний постамент, як на п'єдестал, виліз молодий лама. І почалося… «молин йога». «Молин», як я зрозумів, це молитва, а «йога», хоч у Непалі, хоч в Україні, це не що інше, як йога. Нею і зайнялися непальці під бурмотіння та вигуки диригента­лами. Я подумав, що зарядка цієї ранньої години мені не завадить і, підстеливши чохол від велосипеда, влаштувався скраю. Непальці дов­кола усміхалися і схвально кивали головами, один навіть підійшов і показав, як правильно (це, здається, називається «пранаямою») треба дихати, втягуючи та випинаючи живіт і придавлюючи навперемінно то одну, то другу ніздрю. Усіх премудрощів йоги я, звісно, не збагнув, однак за годину цілком підбадьорився, тілесно й душевно зарядився. «Хорошую религию придумали индусы»… – під цю просту пісеньку я й покинув Катманду…

Так от і минали мої індійські, потім непальські, потім знову індійські й нарешті шри­ланкійські будні. Я дихав Сходом, жив ним, убираючи в себе його сюжети й образи. І в пам'яті поступово стиралося старе, що стало звичним, і звільнялося місце для нових вражень і думок. Думалося про різне під спекотним тропічним небом і чужими зірками. У тому числі й про віру, різні релігії, їх місце в нашому житті. Конкретне місце і в різних (не
завжди точно позначених) життях. Є на небі Бог (Єгова, Аллах, Кришна, Рама або хтось­щось, хто­що керує нами) або ні, не про це дума, навіть не про те, існують чи ні по той бік земного буття інші світи, відблиски й тіні яких зримі в наших буднях. Далекий я й від того, щоб раптом буддизм або будь­яку іншу релігію уявити як найдосконалішу й просунутішу, тим паче звести до культу. Дорожня думка вперто крутилася навколо миттєвих відчуттів, побутової логіки, практичного сенсу, насущних потреб, конкретної користі для мене, який розкручує пильні азіатські версти.

Йога – це дуже здорово вдвічі (якщо вимовити слово з наголосом спочатку на першому, а потім на другому складі). І бадьорить тілесно, і душі не дає розкиснути – в дорозі, далеко від рідних берегів це особливо важливо. Хоч би як ревно хрестився, бив поклони перед іконою християнського Миколи Угодника, як відомо, захисника мандрівного люду, а такого ефекту не доб'єшся. Якось в Індії мені довелося разом з велосипедом подорожувати на потягу (до речі, вражаюче дешевий транспорт) від Варанасі до Калькутти. Загальний вагон був набитий вщерть. Звісна річ, усі полиці зайняті. Навіть у тамбурі вільного місця не було. Де­хто навіть примудрився розташуватися на майданчику між вагонами. Виїхали надвечір, потім настала ніч. Вільніше, однак, не стало. Але індійців це не пригнічувало. Підібгавши під себе схрещені по­східному ноги, вони сиділи на підлозі і тихо сопіли, погойдуючись разом із вагоном. Я наслідував їхній приклад і за деякий час забувся уві сні. Тривав він, щоправда, недовго. Права нога заніміла, і я спробував змінити позу, але через тісноту зробити це ніяк не вдавалося. З’ясовується, мало я тренувався, щоб опанувати йогівську позу лотоса. Вона згодилася б мені і в переповненому вагоні, і в наметі, і біля вогнища, і на скельному карнизі. До речі, мої далекі предки запорізькі козаки, які були ревними поборниками християнської віри, не цуралися де­яких бусурманських звичаїв, що допомагали їм виживати в боях і походах. На багатьох народних картинах запорожців зображено, як вони сидять зі схрещеними по­азійському ногами. На свого Бога складайся, як того вимагає звичай, поклоняйся святим – твоїм захисникам, але й праці не цурайся – запам'ятовуй, опановуй все розумне, що є в інших релігіях.

Був би дах…

Хтось щось колись навигадував, намудрував, назапроваджував, врешті­решт, силоміць змусив робити й чинити так, а не інакше, нікуди не дінешся – настав час і народ дещо притерся, звик, зметикував, що навіть чужорідне можна використовувати задля власної практичної мети. Так і з релігією. Потрібно, не потрібно простому людові, але є в кожній вірі та її релігійному втіленні й практичні зернятка, які можна і в себе під вікном проростити, а потім споживати з користю для тіла і душі. Та само йога. Чи монастирі­ашрами. У Бога днів багато, у подорожнього турбот не менше. І головна – пошук даху над головою. Нехай тимчасового, але надійного. Майже під кожним священним деревом в Індії, оперезаним прапорцями та обвішаним горщичками, мисочками, можна добре відпочити, не боячись, що твій спокій хтось порушить. Я нерідко вдень розташовувався і біля численних капличок, ступ, вівтарних споруд, скульптур святих, яких шанували в тій або тій місцевості. Зазвичай культові місця мали огорожі, за якими були місцеві боги і їхня варта, – леви, слони, дракони охороняли мій денний сон. А ніч же я часто проводив у невеликих монастирях, духовних громадах – ашрамах. Наші знамениті християнські монастирські комплекси це зазвичай величні кам'яні фортеці, оточені високими й товстими стінами. Помпезно й красиво, Богові, напевно, це лестить, але не кожний мандрівник достукається туди, а тим паче знайде там прихисток, не кожного подорожнього привітає чернеча братія. В Азії ж (зокрема, в Індії та Непалі) простіше. По­перше, велика кількість маленьких притулків, під дахами яких (чи під стінами – теп­лий клімат дає можливість розташовуватися просто неба) можна, хоч і без особливих зручностей, проте цілком комфортно, а головне безпечно провести ніч. Ще й нагодують. Це, щоправда, може бути лише маленький корж або порція рису на банановому листку замість тарілки, але подорожній і цьому безмежно радий. Для мене нерідко це скромне частування після спекотного похідного дня було воістину даром небес. Як і для сотень паломників, жебраків, калік, жебраків­дервішів, яких я стрічав дорогою. У будь­якому суспільстві, в будь­який час ці вибиті з життєвої колії особини, хоч і не завжди на видноті, хоч і на узбіччі, але все­таки не серед звірини, а серед людей. Для них дві з половиною тисячі років тому Будда і винайшов рятівну релігію духовних громад­ашрамів. Усякого «пропащого» люду вистачає і в індійських ашрамах, і в християнських монастирях по всьому світу. Й віра, релігія тут нібито вже вторинні, нібито додаються до побутових реалій життя поза суспільством. І якби не існувало монастирських обителей, їх треба було б знову вигадати. Для ледарів, романтиків­поетів, пропащих холостяків без роду й племені, погорільців, відлюдників, диваків­учених, злочинців, що розкаялися. І вже точно – для тих, кого здолало бажання до переміни місць.

Без гри немає віри

На дорогах Індії та Непалу я постійно зустрічав релігійні процесії, які зі співами й музикою (переважно барабанами) рухалися вулицями, пригощаючи перехожих солодощами. Я зупиняюся і теж беру участь у цих забавах. Нерідко навіть ставав активною дійовою особою свята, ігровий сценарій якого відразу на ходу змінювався у зв'язку з моєю роллю гостя, іноземця, мандрівника. На пам'яті й шлях із Улан­Уде до Монголії. На одному з перевалів шофер пригальмував і кинув у вікно жменю дрібних монет. «Це бурятському богові», – обернувся він до мене й додав: «Тут так заведено». Водій був росіянином, але повівся, як бурят, що з молоком матері ввібрав звичаї предків. Я соромливо промовчав. Згадав, як напередодні на підступах до такого ж перевалу я від нудьги, дивуючись з чужого марнотратства, почав збирати розкидані на узбіччі монети. Й досі вони лежали в мене в гаманці. На наступному перевальному переломі я з легким серцем викинув їх із вікна. Водій схвально розсміявся. Чого тут більше, гри або віри, судити не беруся, але те, що ігровий момент був – поза сумнівом.

В дорозі, як і в житті, без гри не обійтися. І нерідко саме в релігійних обрядах людина реалізує свою потребу (природну!) в грі. Я вже не кажу про релігійні свята, якими так часто й строкато перемежовуються будні Сходу. Сьогодні так званий цивілізований світ, обтяжений проблемами прогресу, дедалі частіше звертає погляд на ті народи й племена, які, зберігши спосіб життя предків, живуть неначе граючись. Релігійні ритуальні дійства, танці, пісні аборигенів того ж Індостану, тропічних островів стали своєрідним хрестоматійним еталоном цього «ігрового» життя. І, можливо, заздрячи їм (адже заздримо!) й незграбно копіюючи їх (адже й копіюємо!), ми так захоплюємося різними телевізійними шоу (зокрема, політичними).

…Іноді, щоправда, мене долали сумніви – бавлюся, нісенітницею тішуся. Проте грайлива думка, не обтяжена турботами, швиденько розставляла усе по своїх місцях. Граються індуси або непальці, граюся і я. А якщо в результаті гри ще й прибуток у шлунку (релігійні свята зазвичай не обходяться без частування), то чом би й не погратися, не потішитися – розуму тренування, душі насолода.

Старість – богам радість…

…У долині річки Чикой дорогою на Кяхту (тут колись пролягав знаменитий «чайний» шлях) на одному зі схилів я помітив самотню скелю, захищену низьким парканчиком. Скеля була оперезана мотузкою, на якій тріпотіли прив'язані сині стрічки. Трохи віддалік біліли три «субургани» (ритуальні пам'ятники у вигляді ступ).

– На яку тварину схожа? – запитав старий­бурят у капелюсі­панамі. – Це наша знаменита скеля­жаба. Їй тут усі поклоняються. Такої більше ніде не побачиш, до нас сюди навіть із Монголії лами повертають. А оно бачиш, на сідловині велика купа каменів. Це священне «обо» – теж жабі присвячене…

Старий виявився «доглядачем» священного пам'ятника. Наглядає за ним, прибирає сміття довкола, зустрічає і проводжає паломників.

– Я тут років із п'ять тому халупку собі спорудив. Як дружина померла, так і осів тут. Усе­таки при справі…

Я відпочив біля скелі­жаби, почаював зі старим. Потім він провів мене. Я крутив педалі пустельною дорогою, що вилася між рудими пагорбами з розташованими на них деінде зеленими плямами лісів, і згадував про літніх, що доживають свій вік, людей, яких зустрічав дорогою.

«Людина, що не день, то мудрохень», кажуть у нас в українських селах. Ідеться про житейську мудрість, щоденне навчання, що потребує і досвіду, і кмітливості. На схилі віку тілесні й духовні сили покидають людину, але залишається бажання реалізовувати власний досвід, хоч якимось заняттям прикрасити сірі старечі будні. Добре, коли поруч рідня, онуки, сусіди, проте й серед них дедалі менше розуміння, співчуття, тим паче співпереживання (на це почуття взагалі мало хто здатний). Так, пошана і шана, так, підігравання забаганкам, так, утіха, але… «кому повем печаль мою?» Адже старість, може, і не горе, не сльози струмком, проте точно вже не радість. Дорога до храму на всіх континентах – це найчастіше шлях (можливо, останній) старих людей. Їхня віра це ще й бажання не бути самотнім, бажання знайти співрозмовника, розповісти йому свої печалі. Співрозмовник – Бог, але і побратим по вірі. Участь у її релігійному наповненні й утіленні – це таке необхідне посильне заняття в старості, до того ж заняття духовне (і за змогою фізичне, звісно, теж!), що не потребує посиленої обов'язкової розумової роботи (а вона на схилі віку й неможлива), проте цілком розумове, а головне – душевно активне.

Став Богу свічку, а чорту – дві…

Сумовиту пустельність і сіру однаковість деяких дорожніх краєвидів приємно різноманітять храми, собори, церкви. Навіть непоказні придорожні каплички впадають в око й мають величний вигляд. Нерідко, щоб притримати момент здивування і тихої радості, я відпочиваю поряд із цими спорудами. Подеколи навіть ховаюся всередині від негоди. У сутінках нечутно горять тоненькі свічки. Хтось запалив їх до мене. Собі та рідним побажав щасливої дороги, водночас освітив і мій шлях. Я знаходжу недогарок свічки й запалюю його. Думки про різне, і не зовсім тільки… проте, звісно ж, і про нього – небесного покровителя, захисника мандрівного люду. Чомусь раптом думається і про його протилежність. У всіх світових релігіях є Він – творець, доб­рочинець і є його антипод – руйнівник і спокусник, носій зла. Як ці дві сили там на небесах уживаються, як сперечаються одна з одною – не моя справа. Я не знаю всіх богів і божків, яких зустрічаю на своєму шляху, може, і не тому вклонився, не тому свічку поставив, але твердо пам'ятаю заповідь предків, заповідь Дороги: став Богові свічку, а чорту – дві.

І я віднаходжу другу згаслу свічку. І теж запалюю її. На моєму шляху (за спиною, а ще більше, напевно, попереду) досить слизьких узбіч, вибоїн, ям, вирв та інших «чорториїв». Душу нечестивцеві продавати не варто, лестити в усьому теж не годиться, проте належну шану за нагоди віддати треба. На Бога складайся, але й праці не цурайся і чорта не кривдь (тим паче не буди його в собі!). Адже той­таки чорт за нагоди (а в дорозі це обов'язково трапиться) і рятівну соломинку протягне, допоможе здолати слабкість, навіть підкаже, як перетворити на переваги страх, лінощі, заздрість, смуток. Випинати їх, на загальний огляд виставляти не будеш. Але знати ці тим само бісом створені якості потрібно. І боротися з ними. І перемагати. В тому числі, звісно, і за допомогою тих, кому в дорозі поставив свічку.

Посланець небес

Я впевнений, що слово «шляхетство» – благородство – походить не від «шляхти» – дворянського стану, а саме від звучного й гордого українського «шлях» – велика верстова дорога. Мій друг відомий український «пішоходець» Сергій Гордієнко якось сказав, що мандрівники це королі, які не відбулися. Тішить душу «шляхетне» покликання, приємно відчувати себе і королем (нехай і таким, що не відбувся), однак у тяжінні до переміни місць є ще вищий сенс. Якщо не найвищий. «Подорож – це запрошення на танець від самого Господа». Це німецький поет Рільке, а вустами поетів (тільки виразніше та усвідомленіше, ніж те, що прорікають немовлята) глаголить сама Істина.

Пам'ятаю у Вірменії (так було і на Кавказі, й на Памірі, й у горах Синайського півострова) на одному з перевалів, відпочиваючи біля джерельця, що струмувало зі скелі, я оглянув кам'янисту біблейську далечінь із пильними горизонтами, і в мене раптом виникло відчуття ширяння над земними просторами. Воно ще більше посилилося, коли серпантином я почав спускатися з перевальної висоти. Миготіли вершини, камені, провали, річки, дерева, хмари, каплиці, а я на бриючому польоті, як уві сні – то повільно, то швидше, як захочу, – повз усе… над усім… Начебто звично­земним, але не зовсім моїм. Я з іншого світу, іншої сторони­країни – я мандрівник, якому довірено особливу місію. Ким? Спрадавна дорожню людину сприймали як посланця небес. Майже в усіх релігіях небожителі іноді спускаються з небес на землю і бродять нею під різними личинами. Найчастіше самотніх мандрівників. У індійських ашрамах (духовних громадах) мене зустрічали літні (вік, щоправда, іноді важко було визначити) гуру, торкаючись долонями запорошених кросівок або навіть прикладаючись вустами до колін. Як я пізніше дізнав­ся, так тут завжди зустрічають мандрівників.

Апостоли у вигляді простих мужиків з торбинками за плечима ходили («здійснювали ходіння», як казали в давнину), Великим Мандрівником називали Христа. Саме його знамення, натяки намагалися вловити люди в жестах, міміці, словах паломників, пілігримів, що ходили на богомілля, святими місцями. А раптом мандрівник потішить звісткою від самого Спасителя, обдарує його благословенням? Раптом підсобить порадою, допоможе поліпшити справи, просто вислухає, поспівчуває – вже несподівана радість, нагорода. Звісно, поступитися своїм троном убогому подорожньому навряд чи якийсь король погодиться, а ось, переситившись земною владою, інший цар не відмовився б приміряти божественний ореол подорожнього. Щоправда, тільки ореол.

Навіщо подорожньому чотки?

Якось у монгольському степу негода затримала мене в юрті днів на три. Чим себе зайняти? Чаювати, щоб згаяти час, у монголів не заведено: молочний чай п'ють тільки вранці, коли розтоплюють піч, в обід можуть побалувати себе гарячим напоєм із термосів і тільки за вечерею, коли палає вогнище, дозволяють потішити себе розмовами й чаєм (знову­таки з молоком). Я перетрусив увесь дорожній скарб і тупо сидів (уже майже навчився схрещувати ноги по­східному) на кошмі, роздивляючись мізерне убрання степового житла. Потім раптом згадав про чотки, які я підібрав дорогою. Вони теліпалися в мене на велосипедному кермі як сувенір – іншого застосування для них не знаходив. Я сидів і катав між пальцями дерев'яні кульки – перебрав по одному, другому, третьому колу, потім збився з ліку.

Днів у подорожнього багато. А ще більше годин і хвилин нудного очікування погоди, удачі, зміни настрою і долі. Іноді найпростіші дії та предмети, за допомогою яких вони відбуваються, допомагають переломити ситуацію. Роль рятівної соломинки можуть відіграти навіть предмети чужої релігії, чужого культу. Ну, й, зрозуміло, дії, пов'язані з ними. Ті само чотки. Їхнє призначення – підтримувати зосередженість під час релігійної медитації, відлічувати молитви. Проте і людині світській цей релігійний атрибут не завадить. А тим паче подорожньому. Якщо все­таки він інші слова шепоче, поминає не богів, а тих, кого залишив у рідному краї, забава з чотками теж не зашкодить. Більше того, гра з дерев'яними або кістяними кульками, намистинками може захопити сама по собі, перебрати на себе тривожні думки, скрасити очікування, заспокоїти. Стверджують, що сильно обмацуючи кульки, ми немовби масажуємо пов'язані з мозковими центрами нервові закінчення, розташовані на кінчиках пальців. Ще одна корисна для мандрівника властивість чоток. У Самарканді один чайханник показав фокус: якщо почати обертати чотки по колу, а потім різко зупинити руку, то чотки коливатимуться в одній площині – південь–північ.

«Не парся!»

У Іволгінський дацан (монастир), розташований за тридцять кілометрів від Улан­Уде, я потрапив дорогою до Монголії. На ніч мене прихистив молодий лама на вигляд і за манерами слов'янського походження. Багато цікавого я дізнався, побувавши в монастирських храмах, спостерігаючи давні обряди й культи. Звісно, хотілося доторкнутися до суті, сокровенних істин (у пошуках їх я, може, і вирушив у цю подорож) буддистського вчення. Проте я чудово розумів, що за два дні це зробити неможливо. Та все­таки не втримався і, прощаючись із ламою, поставив йому це запитання. Він посміхнувся й похитав головою, мовляв, не будь наївним і не чекай дивного осяяння. Та я був наполегливий: «Ну, хоча б у принципі». Лама посуворішав (може, замислився, а може, розсердився) і тихо вимовив: «Не парся»! Спочатку це жаргонне слівце різнуло слух, але, від'їхавши від дацану, я сів на траву, подивився на білі хмари, що пливли над рудими пагорбами, й зрозумів, що лама видав (можливо, і сам того не підозрюючи) певну формулу не лише буддизму, а й життя. Він неначе дав раду (на яку я сам напросився): не переживай, не метушися, не переймайся ні радостями, ні печалями цього світу. І навіть не виявляй старання в пошуках істини. Просто дихай, слухай, дивися, ходи по землі, роби, що робиться, приймаючи все суще. А у випадку зі мною, то просто мандруй, якщо мандрується, і в усякому разі – просто живи!

Автор: Володимир СУПРУНЕНКО