Маестро. 16 серпня Героєві України Анатолію АВДІЄВСЬКОМУ виповнюється вісімдесят років

Після помаху його чарівної диригентської палички всі народні депутати в сесійній залі встають і слухають Гімн України у виконанні хору імені Григорія Верьовки. «Україна має найбагатший у світі фольклор, незрівнянних співаків, музикантів і танцюристів… Це ще раз переконливо засвідчив український народний хор імені Григорія Верьовки, гастролі якого пройшли з небаченим досі успіхом» («Соль де Торреон», Мексика). Це – типовий уривок із газетної публікації. А було їх, без перебільшення, безліч у всіх провідних періодичних виданнях понад п’ятдесяти країн, де побував хор, який очолює славетний маестро Авдієвський.

Народився видатний хоровий диригент, композитор та педагог 1933 року в селі Федвар (нині Підлісне) Олександрівського району Кіровоградської області. Після закінчення Одеської консерваторії – стрімкий злет і воістину неспинний творчий лет: засновник, художній керівник і головний диригент Поліського ансамблю пісні й танцю «Льонок» (Житомир), художній керівник і головний диригент Черкаського українського народного хору, а з 1966 року – незмінний натхненник Національного заслуженого академічного народного хору імені Григорія Верьовки. А ще Анатолій Тимофійович – голова Національної все­української музичної спілки, народний артист України, лауреат Шевченківської премії… Має й не­оціненні винагороди від Бога: доньку та сина, а вони – своїх дітей. Так і розгронюється давній степовий рід Авдієвських…

– Покликання інтелігенції, – наголошує ювіляр, – утверджувати гуманістичні начала, те, що єднає, а не роз’єднує нас із цивілізованим світом, не відкидати здобутків ні Сходу, ні Заходу. В нашому активі мають бути всі надбання – аж від трипільської культури, надто ж легенди, думи, перекази, пісні… Я повсякчас наголошую: особлива роль у житті народів належить музичній культурі. Навряд чи є інший вид цивілізованої діяльності, який такою мірою концентрував би в собі духов­не багатство нації, всього людства. Невичерпну силу свого генія виявив і наш народ, створивши самобутні музичні шедеври та унікальну пісенну спадщину, що стали одвічними символами, своєрідними знаками ментальності нації. Ще за Київської держави на території України – Русі творилися високі мистецькі цінності, які поширювалися на всіх східнослов’янських землях. Українці належать до тих народів, котрі, переймаючи духовні набутки пращурів, ніколи не зупиняються на досягнутому. Органічне злиття традицій і якісно нового – сутність нашої діяльності. Ми прагнемо працювати за світовими канонами професіоналізму, бути універсальним хоровим колективом, поєднувати фольклорний спів із модерною манерою виконання творів. А це – думи, козацькі та чумацькі пісні, жартівливі хорові сцени, обрядова й родинно­побутова лірика, а також найкраще з доробку сучасних авторів. Світ називає Україну «солов’їною державою», але ми самі над своєю «солов’їністю» збиткуємося, не підносимо пісню­душу в небо, а кидаємо на грішну землю й топчемо брудними ногами. Тим часом наш репертуар несе на всі континенти слово від України й про Україну як самостійну, цивілізовану державу, утверджує добро, милосердя, красу, возвеличує загальнолюдські шляхетні поривання.

– Ми ні на перших, ні на других не зважаємо. Працюємо до сьомого поту, постійно оновлюємо репертуар. Я твердо переконаний: запорука успіху – пошук і ще раз – пошук. Скрізь, у Канаді, США, Швейцарії, Бельгії чи Аргентині, ми не соромимося бути самими собою, ні під кого не підлаштовуємося. Це святе відтоді, як 1943 року Григорій Гурійович Верьовка заснував хор.

– Як на мене, визначень не забагато. Заслуженим хор став давно. Це засвідчує відповідний диплом, де, до речі, зазначено, що хор – український. Інші два визначення зумовлені тим, що ми поєднуємо народну та академічну манери виконання. Національний статус нам надано Указом Президента України. Однак найчастіше наші прихильники кажуть просто: хор імені Верьовки. Гадаю, не випадково. Ще 1985 року ми одержали золотий диск. Мали тоді не мільйон платівок із записами виступів хору (саме після цього видається такий диск), а вісім мільйонів. Останнім часом не ведемо точного обліку, хоча достеменно знаємо: нині наш ужинок набагато більший. І пам’ятаємо: не раз Америка аплодувала нам стоячи.

– Так, незважаючи на всі підводні течії, заздрощі й творчі ревнощі. Звичайно ж, на словах. Ніхто не заперечує проти гастролей, але ніхто й пальцем не поворухне, щоб виділити пристойні кошти. Та ми не втрачаємо оптимізму. Гадаю, маємо те, що цінує світ, – професіоналізм.

– Нині формується принципово нове суспільство, утверджуються інші, ніж були за тоталітарного режиму, духовні цінності. При цьому необхідно зберігати й розвивати базові, тобто загальнолюдські та народні начала. Саме вони – основа для консолідації нашого строкатого суспільства. На жаль, культура стала заручницею і зруйнованої економіки, і до кінця не продуманої політики, і туманної, значною мірою абстрактно­романтичної ідеології. Ось ці три гирі й несе на своїх хирлявих ніжках наша духовність, яка все ж таки, на щастя, націлена в майбутнє. Вона має воістину невичерпний потенціал, великий запас вродженої й набутої міцності, а тому, виживаючи, виживе!

– Сприятливим для творчості. Музика має творитися й лунати поза політикою, поза економікою – линути в душі через усі кордони, крізь час і простір. Я сповідую прадавній принцип: кожен повинен займатися своєю справою. Хто порушує цю заповідь, той стає посміховищем.　

Розмову вів Микола СЛАВИНСЬКИЙ.