№15, серпень 2013

Подорожній СядристийПодорожній Сядристий

Менш як рік тому напередодні свого 75-го дня народження в інтерв’ю журналу «Віче» всесвітньо відомий мікромініатюрист Микола Сядристий на запитання – чи планує він видати друком свої поезії («Віче» № 17 за 2012 р.) – відповів: «Нині про це думаю. Твори зберігаються в записниках 20–40-річної давнини». Нещодавно збірка віршів Сядристого «Мить» побачила світ.

Ця книга – дорога від себе до себе, а отже, від безкінечності до безкінечності. У «Миті» (і в миті як такій) акумульовано коловорот злетів за хмари й пірнань у безодню, притаманних жадібним до життя особистостям. Сядристий є саме таким. І річ навіть не в тім, що ця грань його натури проявлена в численних іпостасях, які впродовж життя приміряє на себе невгамовна людина: митець, котрий створив технологію проникнення в мікросвіт і розкусив його сек­рети, абсолютний чемпіон України з підводного плавання, історик та політолог, урешті, поет. У дитинстві він грав на скрипці. А на презентації збірки «Мить» раптом відкрилося, що, працюючи в молодості агрономом на Закарпатті, писав казки...

У випадку Сядристого жадібність до життя відбивається у духовній безмежності та безмежності душевній. А книга необхідна саме для того, аби хоч якось урезонити, спроектувавши на папір, особистісний всесвіт. Як там в Ортега і Гассета? «Я – це я та мої обставини, і якщо я не врятую їх, я не врятуюся сам». 

***

У збірці безконфліктно сплелися дві мови – українська та російська. Навіть назви глав, підписи під ілюстраціями та супроводжувальні тексти ніби не причесані редакторським олівцем: фігурують то однією, то другою. Після прочитання книжки від першої до останньої сторінки білінгвізм правдивого українця Сядристого тлумачиться елементарно: якесь слово­думка комфортніше почувається в тілі однієї мови, якесь – в тілі іншої.

Главою «Клич» автор запрошує незримих супутників у мандрівку власною системою координат. Чеканячи рядки родом із 1976 року, Сяд­ристий виводить на перший план те, що є в ньому визначальним: непримиримість, нонконформізм: «Вставай! Пора! У довгім сні – провина! Вставай! Прийшла твоя верховна днина!».

Не можна дорікнути Миколі Сергійовичу, мовляв, бунтарські настрої дисонують із наскрізною ліричністю збірки. Контрастна вдача Сядристого, відображена в книжці, є приводом для спостереження за окремою поетичною історією в найнесподіваніших ракурсах – у відповідності до рубрикації.

Рубрикації, на перший погляд, вельми спонтанної. Однак знаємо: логіка людини складніша за власне людину. До того ж важко знайти людину, складнішу за Миколу Сядристого. І в цьому ще одна його перевага. (Тут пригадаймо Умберто Еко, котрий вважав: слід боятися святої простоти, адже для неї нечестиво все, що непросто.) Тож не варто скиг­лити, мовляв, логіка структурування збірки – за сімома печатями. Голов­не, саме рубрикація надає простір для розгадування певного життєвого шифру, який Майстер позначив ключовими для глав словами.

«Біль» – саме те, що напрошується другим пунктом. Коли болю забагато, він раптом нівелюється – як у закатованого після втрати свідомості. Із психоаналітичним завданням – витіснити болем біль – Сядристий справляється за допомогою власних віршів та репродукцій робіт естетсько близьких йому художників.

Іще допомагає пам’ять про великі болі історії.

Як згоріле насіння,
Спить в землі покоління… (1967)

Це його, Сядристого, рядки викарбувані на гранітній плиті столичного Меморіалу пам’яті жертв голодоморів в Україні у ХХ столітті. А ось – інший біль із іншої доби, не чужій авторові – дитині війни:

Нема нічого – ні життя, ні смерті.
Є тільки біг вперед!
І ті, що вже пронизані свинцем,
іще біжать –
В незграбності
Смертельній. (1965)

Залізом і людьми
Набита скрізь земля.
Вмирають свідки
І мовчать поля. (1967) 

***

У певному сенсі Сядристий є голкою, а читач – ниткою. Цей нехитрий тандем у тисячах варіацій за незмінності головного героя просувається від однієї віршованої композиції до іншої. Перший досвід цього багато хто вже здобув раніше, під час відвідин музею мікромініатюр Миколи Сядристого у Києво­Печерському заповіднику: його вірші на великих пілонах акомпанують його ж таки мікроскопічним творінням. Одна з цих знайомих поезій словесно ілюструє портрет матері Майстра. Зображення розміром 2 х 3 мм вигравіруване алмазним різцем на колоску зі скла:

За густой синевой,
Где колышется колос,
То ли зов слышу твой,
То ли вечности голос. (1983)

Рядки поселилися в главі «Степ», так само, як і ці:

В степу на кургані
Дикі мальви цвітуть, –
Чи кохання чийогось кінець,
Чи легенди якоїсь початок. (1956)

Тяжіння до східного віршоскладання не випадково пробивається на поверхню саме в цій главі. Степ – такий собі особистий архетип Сядристого, котрий воліє не довисловитися, аніж повідати надмірне. А східні, зокрема японські, поезії, культивують оту саму недовисловленість, закамуфльовану граційними фразами («На стерні лисиця З павутиною щасливо заграє…» (1976).

Прихильність до культури Сходу не заважає Миколі Сергійовичу бути відданим світовій поезії (звісно, й українській та російській), що відчувається у щемливих рядках, як­от: «Немов твоя тонка рука, Ріка біліє на долині» (1976), «…над полоской утренней зари, Как светлячок шевелится Венера» (1967), «Скрипуча фіртка Легка, мов скрипка, Мене впускає У знайомий двір» (1976)...

Степ, ніби та книга, – безкрая дорога від себе до себе, нескінченна територія життів і смертей. У свої тридцять, 1967­го, Сядристий пише вірш, що згодом також потрапить до цієї глави:

Я помирав. І в ту останню мить
Усе життя в очах не пронеслося.
Згадалась річка, яблука в воді,
Квітуча балка між зелених нив,
Суворість матері, запилене колосся –
Все те, чого ніколи не цінив.

Талан наймудріших – заглядати у вічність замолоду. А потім підноситися над власною тугою, над марнотою, врешті, над болем, що подекуди вщухає.  

***

Глава «Небо» сконцентрувала віршовані згадки про фрагментарні відчуття, схожі на сліди літаків або комет.

Здравствуй, сокол,
Друг моей юности безоглядной
С мечтами о небесах! (1980).

(Це – ліричний супровід відомої мікромініатюри «Сокіл»: виробленого із золота птаха занурено у виноградне зернятко.)

У Сядристого – свій роман з Араратом, якому подаровано щиросерді метафори: «ніби кінчик пелюстки білої лілії, Що до синього неба прилип», «Арарат в біблейськім небі – Мов душі сурмач» (1974).

Удавана стихійність – виворіт вивіреності. І якщо створення мікромініатюр підпорядковане знанням про природу матеріалів та точним рухам інструмента між ударами серця, наповнення книги – на противагу припущенню про спонтанність рубрикації – волає про невипадковість розташування кожного слова, кожного вірша.

Поезії, живописні та графічні твори, фотографії з домашнього архіву підкорені внутрішньому темпоритму, заданому Майстром. Його зовнішня йоржистість бачиться зворотним боком уразливості. А ще – великодушності. Про велику душу Сядристого за нагоди довго­довго розповідають його друзі. Врешті, якщо вдається із Сядристим познайомитися особисто, незабаром тішишся проявами цієї об’ємної душі. Їй дано здійматися до найвищих висот світової культури, до умовного духовного Паміру, спілкуватися з його Титанами або ж бесідувати з незримим читачем від їхнього імені.

Найперший серед цих авторитетів, до яких у главі «Памир» (рос. мова. — Авт.) звертається Майстер, – Тарас Шевченко (поруч – портрет­барельєф Великого Кобзаря із тернової кісточки (3 х 3 мм):

Минає все! Але не все мина!
Он джерело б’є прямо з дна,
І що йому, що все мина! (1976)

Із­поміж інших персонажів того недосяжного Паміру – Іван Франко, Олександр Олесь, Мікеланджело, Петрарка, Паганіні, Рембрандт, Бах, Крушельницька, Маяковський, Врубель, Лорка, Папа Римський Іоанн Павло ІІ…

Коментар до портрета Авраама Лінкольна (також із тернової кісточки, 3 х 3 мм) – зразок високої концентрації змісту в компактній оболонці:

Рабством обвенчаны
Помыслы худших,
А пули, как женщины,
Влюбляются в лучших. (1986)

А ці рядки Майстер асоціативно пов’язує із постаттю Мігеля де Унамуно, автора есе «Про трагічне почуття життя в людей і народів»:

Приснились мне погибшие герои.
Печальными глазами
Они смотрели
На тревожный мир. (1976)

Фінал глави – рядки до мініатюри «Маленький принц» (за малюнком Антуана де Сент­Екзюпері принц заввишки 0,8 мм вигравіруваний із золота на астероїді­перлинці. Поруч – двоміліметровий літачок «Латекоер­26», на якому французький письменник борознив хмари):

Не жизни – детства
нас лишает смерть,

С нехитростью его и чудесами,
И лишь потом нас отвергает твердь,
И мы, без детства,
исчезаем сами. (1978) 

***

Книга оголює пікові (в творчому плані) роки цієї великої дитини – Миколи Сядристого. Роки – такі собі гребені хвиль, на яких поетична сутність Майстра реалізовувала себе особливо яскраво. Йдеться про саме ті сплескові для митця періоди, коли глибина поетичних пасажів не знала дна, а взаємна потреба фізики та лірики у рівновазі задовольнялася сповна.

«Это вы пишете стихи моей рукой» – назва наступної глави говорить сама за себе. Обравши за співавтора Небо, за нас творять тіні людей, котрі пройшли крізь наше життя та навіки оселилися у закритих для чужого ока сердечних пазухах.

Вы – горная сосна.
А я, быть может, волк,
Который в вашу тень
вошел и отдыхает… (1989)

Елегійності додає ілюстративний матеріал. Приміром, жінка в білому з ілюстрації Бердслея до книги «Смерть Артура» Томаса Мелорі.

1997­го в Буенос­Айресі Майстер пише:

Останутся также
Ирисы,
Сирень…
А все остальное растает, как день,
Который без Вас
ни копейки не стоит. (1997)

Аж раптом акварельні приховані пристрасті прозрівають усвідомленням незворотності існування:

Словно в мире ином,
на новейшем массиве,

Будет памятник мне
из сверкающей стали, –
Это будет крыло
на граните массивном,
Вознесенное вверх,
звонче всякой медали. (1998) 

***

«Дерева» – ще одна священна, архетипова для автора стихія:

В пустім саду,
Хоча вже пада сніг,
Висить, як виклик,
Яблуко єдине.
Висить, червоне,
Круглобоке й дивне.
Висить одне,
І дивиться згори,
Як голий сад
Вибілюють сніги. (1967)

Утім, так само, як і «Море»:

Незалежно від щастя,
Незалежно від горя
Вічний парус біліє,
Ледь торкаючись моря. (1976)

Глава «В пути» – розмова тет­а­тет із собою, осмислення бентежних, зокрема, нічних роздумів, плетениця узагальнень довгого­короткого земного шляху:

Струна в роялі
Уночі здригнулась.
Яка дрібниця,
Щоб не спати ніч! (1976)

Прикінцевий акорд – «У музеї вічності». Невимушено легкий зв’язок із прадавниною налагоджує останній в книзі вірш із тим­таки флером «східності»:

Дрогнул солнечный луч –
То ли капля с цветка сорвалась,
То ли сто лет пролетело. (1976) 

***

Можна намагатися нескінченно стежити за Пегасом Миколи Сяд­ристого, проте його багатокрилий кінь літає такими обріями, куди іншим потрапити – зась. Можна вперто вирізати слова з контексту книги, стократ гортати сторінки, але докопатися до сутності Майстра не вдасться ніколи.

Під завісу збірки – фотовир найвагоміших постатей планети на виставках мікромініатюр Миколи Сергійовича: королі, царі, президенти, прем’єри… Усі вони ним захоплюються. Однак і їм не розгадати таємницю окремо взятого генія.

…Панує думка, ніби кожен з нас є унікумом. Це – неправда. А було б правдою – було б нудно.

Сядристий – унікум. Утім, всі про це знають і без нас.

 

Фото Ольги ПРОКОПЧУК.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня