Подорожній Сядристий

Менш як рік тому напередодні свого 75-го дня народження в інтерв’ю журналу «Віче» всесвітньо відомий мікромініатюрист Микола Сядристий на запитання – чи планує він видати друком свої поезії («Віче» № 17 за 2012 р.) – відповів: «Нині про це думаю. Твори зберігаються в записниках 20–40-річної давнини». Нещодавно збірка віршів Сядристого «Мить» побачила світ.

Ця книга – дорога від себе до себе, а отже, від безкінечності до безкінечності. У «Миті» (і в миті як такій) акумульовано коловорот злетів за хмари й пірнань у безодню, притаманних жадібним до життя особистостям. Сядристий є саме таким. І річ навіть не в тім, що ця грань його натури проявлена в численних іпостасях, які впродовж життя приміряє на себе невгамовна людина: митець, котрий створив технологію проникнення в мікросвіт і розкусив його сек­рети, абсолютний чемпіон України з підводного плавання, історик та політолог, урешті, поет. У дитинстві він грав на скрипці. А на презентації збірки «Мить» раптом відкрилося, що, працюючи в молодості агрономом на Закарпатті, писав казки...

У випадку Сядристого жадібність до життя відбивається у духовній безмежності та безмежності душевній. А книга необхідна саме для того, аби хоч якось урезонити, спроектувавши на папір, особистісний всесвіт. Як там в Ортега і Гассета? «Я – це я та мої обставини, і якщо я не врятую їх, я не врятуюся сам».　

***

У збірці безконфліктно сплелися дві мови – українська та російська. Навіть назви глав, підписи під ілюстраціями та супроводжувальні тексти ніби не причесані редакторським олівцем: фігурують то однією, то другою. Після прочитання книжки від першої до останньої сторінки білінгвізм правдивого українця Сядристого тлумачиться елементарно: якесь слово­думка комфортніше почувається в тілі однієї мови, якесь – в тілі іншої.

Главою «Клич» автор запрошує незримих супутників у мандрівку власною системою координат. Чеканячи рядки родом із 1976 року, Сяд­ристий виводить на перший план те, що є в ньому визначальним: непримиримість, нонконформізм: «Вставай! Пора! У довгім сні – провина! Вставай! Прийшла твоя верховна днина!».

Не можна дорікнути Миколі Сергійовичу, мовляв, бунтарські настрої дисонують із наскрізною ліричністю збірки. Контрастна вдача Сядристого, відображена в книжці, є приводом для спостереження за окремою поетичною історією в найнесподіваніших ракурсах – у відповідності до рубрикації.

Рубрикації, на перший погляд, вельми спонтанної. Однак знаємо: логіка людини складніша за власне людину. До того ж важко знайти людину, складнішу за Миколу Сядристого. І в цьому ще одна його перевага. (Тут пригадаймо Умберто Еко, котрий вважав: слід боятися святої простоти, адже для неї нечестиво все, що непросто.) Тож не варто скиг­лити, мовляв, логіка структурування збірки – за сімома печатями. Голов­не, саме рубрикація надає простір для розгадування певного життєвого шифру, який Майстер позначив ключовими для глав словами.

«Біль» – саме те, що напрошується другим пунктом. Коли болю забагато, він раптом нівелюється – як у закатованого після втрати свідомості. Із психоаналітичним завданням – витіснити болем біль – Сядристий справляється за допомогою власних віршів та репродукцій робіт естетсько близьких йому художників.

Іще допомагає пам’ять про великі болі історії.

Як згоріле насіння,
Спить в землі покоління… (1967)

Це його, Сядристого, рядки викарбувані на гранітній плиті столичного Меморіалу пам’яті жертв голодоморів в Україні у ХХ столітті. А ось – інший біль із іншої доби, не чужій авторові – дитині війни:

Нема нічого – ні життя, ні смерті.
Є тільки біг вперед!
І ті, що вже пронизані свинцем,
іще біжать –
В незграбності
Смертельній. (1965)

…

Залізом і людьми
Набита скрізь земля.
Вмирають свідки
І мовчать поля. (1967)　

***

У певному сенсі Сядристий є голкою, а читач – ниткою. Цей нехитрий тандем у тисячах варіацій за незмінності головного героя просувається від однієї віршованої композиції до іншої. Перший досвід цього багато хто вже здобув раніше, під час відвідин музею мікромініатюр Миколи Сядристого у Києво­Печерському заповіднику: його вірші на великих пілонах акомпанують його ж таки мікроскопічним творінням. Одна з цих знайомих поезій словесно ілюструє портрет матері Майстра. Зображення розміром 2 х 3 мм вигравіруване алмазним різцем на колоску зі скла:

За густой синевой,
Где колышется колос,
То ли зов слышу твой,
То ли вечности голос. (1983)

Рядки поселилися в главі «Степ», так само, як і ці:

В степу на кургані
Дикі мальви цвітуть, –
Чи кохання чийогось кінець,
Чи легенди якоїсь початок. (1956)

Тяжіння до східного віршоскладання не випадково пробивається на поверхню саме в цій главі. Степ – такий собі особистий архетип Сядристого, котрий воліє не довисловитися, аніж повідати надмірне. А східні, зокрема японські, поезії, культивують оту саму недовисловленість, закамуфльовану граційними фразами («На стерні лисиця З павутиною щасливо заграє…» (1976).

Прихильність до культури Сходу не заважає Миколі Сергійовичу бути відданим світовій поезії (звісно, й українській та російській), що відчувається у щемливих рядках, як­от: «Немов твоя тонка рука, Ріка біліє на долині» (1976), «…над полоской утренней зари, Как светлячок шевелится Венера» (1967), «Скрипуча фіртка Легка, мов скрипка, Мене впускає У знайомий двір» (1976)...

Степ, ніби та книга, – безкрая дорога від себе до себе, нескінченна територія життів і смертей. У свої тридцять, 1967­го, Сядристий пише вірш, що згодом також потрапить до цієї глави:

Я помирав. І в ту останню мить
Усе життя в очах не пронеслося.
Згадалась річка, яблука в воді,
Квітуча балка між зелених нив,
Суворість матері, запилене колосся –
Все те, чого ніколи не цінив.

Талан наймудріших – заглядати у вічність замолоду. А потім підноситися над власною тугою, над марнотою, врешті, над болем, що подекуди вщухає. 　

***

Глава «Небо» сконцентрувала віршовані згадки про фрагментарні відчуття, схожі на сліди літаків або комет.

Здравствуй, сокол,
Друг моей юности безоглядной
С мечтами о небесах! (1980).

(Це – ліричний супровід відомої мікромініатюри «Сокіл»: виробленого із золота птаха занурено у виноградне зернятко.)

У Сядристого – свій роман з Араратом, якому подаровано щиросерді метафори: «ніби кінчик пелюстки білої лілії, Що до синього неба прилип», «Арарат в біблейськім небі – Мов душі сурмач» (1974).

Удавана стихійність – виворіт вивіреності. І якщо створення мікромініатюр підпорядковане знанням про природу матеріалів та точним рухам інструмента між ударами серця, наповнення книги – на противагу припущенню про спонтанність рубрикації – волає про невипадковість розташування кожного слова, кожного вірша.

Поезії, живописні та графічні твори, фотографії з домашнього архіву підкорені внутрішньому темпоритму, заданому Майстром. Його зовнішня йоржистість бачиться зворотним боком уразливості. А ще – великодушності. Про велику душу Сядристого за нагоди довго­довго розповідають його друзі. Врешті, якщо вдається із Сядристим познайомитися особисто, незабаром тішишся проявами цієї об’ємної душі. Їй дано здійматися до найвищих висот світової культури, до умовного духовного Паміру, спілкуватися з його Титанами або ж бесідувати з незримим читачем від їхнього імені.

Найперший серед цих авторитетів, до яких у главі «Памир» (рос. мова. — Авт.) звертається Майстер, – Тарас Шевченко (поруч – портрет­барельєф Великого Кобзаря із тернової кісточки (3 х 3 мм):

Минає все! Але не все мина!
Он джерело б’є прямо з дна,
І що йому, що все мина! (1976)

Із­поміж інших персонажів того недосяжного Паміру – Іван Франко, Олександр Олесь, Мікеланджело, Петрарка, Паганіні, Рембрандт, Бах, Крушельницька, Маяковський, Врубель, Лорка, Папа Римський Іоанн Павло ІІ…

Коментар до портрета Авраама Лінкольна (також із тернової кісточки, 3 х 3 мм) – зразок високої концентрації змісту в компактній оболонці:

Рабством обвенчаны
Помыслы худших,
А пули, как женщины,
Влюбляются в лучших. (1986)

А ці рядки Майстер асоціативно пов’язує із постаттю Мігеля де Унамуно, автора есе «Про трагічне почуття життя в людей і народів»:

Приснились мне погибшие герои.
Печальными глазами
Они смотрели
На тревожный мир. (1976)

Фінал глави – рядки до мініатюри «Маленький принц» (за малюнком Антуана де Сент­Екзюпері принц заввишки 0,8 мм вигравіруваний із золота на астероїді­перлинці. Поруч – двоміліметровий літачок «Латекоер­26», на якому французький письменник борознив хмари):

Не жизни – детства
нас лишает смерть,

С нехитростью его и чудесами,
И лишь потом нас отвергает твердь,
И мы, без детства,
исчезаем сами. (1978)　

***

Книга оголює пікові (в творчому плані) роки цієї великої дитини – Миколи Сядристого. Роки – такі собі гребені хвиль, на яких поетична сутність Майстра реалізовувала себе особливо яскраво. Йдеться про саме ті сплескові для митця періоди, коли глибина поетичних пасажів не знала дна, а взаємна потреба фізики та лірики у рівновазі задовольнялася сповна.

«Это вы пишете стихи моей рукой» – назва наступної глави говорить сама за себе. Обравши за співавтора Небо, за нас творять тіні людей, котрі пройшли крізь наше життя та навіки оселилися у закритих для чужого ока сердечних пазухах.

Вы – горная сосна.
А я, быть может, волк,
Который в вашу тень
вошел и отдыхает… (1989)

Елегійності додає ілюстративний матеріал. Приміром, жінка в білому з ілюстрації Бердслея до книги «Смерть Артура» Томаса Мелорі.

1997­го в Буенос­Айресі Майстер пише:

Останутся также
Ирисы,
Сирень…
А все остальное растает, как день,
Который без Вас
ни копейки не стоит. (1997)

Аж раптом акварельні приховані пристрасті прозрівають усвідомленням незворотності існування:

Словно в мире ином,
на новейшем массиве,

Будет памятник мне
из сверкающей стали, –
Это будет крыло
на граните массивном,
Вознесенное вверх,
звонче всякой медали. (1998)　

***

«Дерева» – ще одна священна, архетипова для автора стихія:

В пустім саду,
Хоча вже пада сніг,
Висить, як виклик,
Яблуко єдине.
Висить, червоне,
Круглобоке й дивне.
Висить одне,
І дивиться згори,
Як голий сад
Вибілюють сніги. (1967)

Утім, так само, як і «Море»:

Незалежно від щастя,
Незалежно від горя
Вічний парус біліє,
Ледь торкаючись моря. (1976)

Глава «В пути» – розмова тет­а­тет із собою, осмислення бентежних, зокрема, нічних роздумів, плетениця узагальнень довгого­короткого земного шляху:

Струна в роялі
Уночі здригнулась.
Яка дрібниця,
Щоб не спати ніч! (1976)

Прикінцевий акорд – «У музеї вічності». Невимушено легкий зв’язок із прадавниною налагоджує останній в книзі вірш із тим­таки флером «східності»:

Дрогнул солнечный луч –
То ли капля с цветка сорвалась,
То ли сто лет пролетело. (1976)　

***

Можна намагатися нескінченно стежити за Пегасом Миколи Сяд­ристого, проте його багатокрилий кінь літає такими обріями, куди іншим потрапити – зась. Можна вперто вирізати слова з контексту книги, стократ гортати сторінки, але докопатися до сутності Майстра не вдасться ніколи.

Під завісу збірки – фотовир найвагоміших постатей планети на виставках мікромініатюр Миколи Сергійовича: королі, царі, президенти, прем’єри… Усі вони ним захоплюються. Однак і їм не розгадати таємницю окремо взятого генія.

…Панує думка, ніби кожен з нас є унікумом. Це – неправда. А було б правдою – було б нудно.

Сядристий – унікум. Утім, всі про це знають і без нас.

　

Фото Ольги ПРОКОПЧУК.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА