«Велике і величне»

Навіщо українцям свята? А потрібні вони задля того, щоб бодай подеколи казати про себе добре слово. Свято – привід, аби розмови про виразки суспільства на день-два поступалися спогадам про здобутки та перемоги. Отже, проект «Велике і величне». Більш як п’ятнадцять тисячоліть – таку часову дистанцію для згадувань історії рідної землі вмістила найбільша в країні виставкова територія Мистецького Арсеналу. Від Палеоліту й Трипілля – до постмодернізму, не обминаючи увагою жодного значущого періоду: такий шлях разом із потенційними відвідувачами пройшли організатори виставки. Із колекцій 35-ти археологічних, історичних, художніх музеїв України для тимчасового експонування було дібрано 1000 визначних творів.

CМАК проекту підкислив скандал, що розігрався напередодні відкриття. На той момент здавалося, що старання організаторів ураз перекреслить історія недопущення до виставки роботи художника Володимира Кузнецова. З того, як минув певний час, бачиться: не перекреслила.

Хоча буча тоді зчинилася ще та. Художник Кузнецов 5 днів малював найдраматичнішу частину своїх муралів (велике зображення 5 на 11 мет­рів) під назвою «Коліївщина: Страшний суд» – роботу разову, замислену суто для цього проекту на замовлення кураторської групи Арсеналу. Митець зоб­разив п’яних мажорів на мерседесах, продажних політиків, священиків, врадіївських ґвалтівників, які варяться в котлі (приєднаному до чорнобильського реактора), жертву міліціонерів Ірину Крашкову, що за ними спостерігає, інваліда­ліквідатора тощо. Такий собі дещо босхівський і водночас традиційний сюжет про розплату грішників за прижиттєві гріхи. На шостий день, напередодні відкриття «Великого і Величного» Президентом України, Кузнецов знайшов плоди своєї праці зафарбованими чорним. Акт знищення розпису здійснила генеральний директор Мистецького Арсеналу Наталя Заболотна. Після чого Інтернет добряче пополоскав її ім’я.

Наталі Пилипівні дорікнули за вандальський прояв цензури: такого за нею раніше не водилося. Висловлювалося припущення, що учасникам святкового прийому й, зокрема, високим церковним особам навряд чи сподобалося б зображення священиків у котлі.

Заявами про звільнення відреагували на емоційний сплеск патронеси її заступник Олександр Соловйов та шеф­редактор журналу Art Ukraine Катерина Стукалова (заснов­ник видання – Наталія Заболотна).

Ясна річ, що стосується художньої творчості, Мистецький Арсенал раніше бачив усяке­всіляке, у тому числі втілення набагато радикальніших задумів, аніж соціальна містерія на полотні Володимира Кузнецова. До слова, багато активних персонажів українського арт­життя, відомих своєю творчою сміливістю, в цьому про­участі не брали. І мали рацію, адже їхнє самовираження могло б дисонувати зі специфічним забарвленням свята.

Перше, чим мотивувала свій вчинок Наталія Заболотна, – неприпустимість лаяти Батьківщину. «Виставка «Велике і Величне» повинна викликати гордість за державу», – патетично казала вона. Хоча дипломатичній керівниці (від імені Арсеналу як замовника цієї, повторюся, разової роботи) достатньо було пояснити художнику Кузнецову: розпис не вписується в концепцію проекту та кураторське бачення його цілісності, але, можливо, роботу з таким само сюжетом експонуватимуть іншим разом, у рамках іншої виставки.

Скандал – то така дивна річ, коли в остаточному підсумку всі сторони по­своєму праві.

Резюмуємо викладене вище. Володимир Кузнецов, учасник групи художників Р.Е.П., фіналіст премії PinchukArtCenter 2009 і 2011 років, у цьому разі – борець за свободу творчих висловлювань, одного прекрасного дня прокинувся знаменитим. До цього відомий лише обмеженому колу колег, він виїхав із конф­ліктних перипетій на білому коні. Значення цього раптового злету зрозуміють лише художники: вони ж бо знають, як важко зробити ім’я в густонаселеній митцями столиці.

Наталія Заболотна, перестрахування котрої, з другого боку, видається вболіванням за долю Арсеналу, потрапила під град звинувачень навіть учорашніх соратників. Проте дуже не хочеться, аби ситуацію використали нелояльно налаштовані до неї люди або ті, хто марить кріслом гендиректора. Тому що краще за Заболотну зі справою, яку вона вже тривалий час самозречено, фанатично робить, не впорається ніхто. До речі, це Наталія Пилипівна витягла «на­гора» образотворче мистецтво із глибокого підземелля, куди його було замуровано в
1990­х, навела мости із найвагомішими художницькими інституціями світу та найпомітнішими представниками сучасного арт­процесу. Ініційовані Заболотною великі тематичні салони та бієнале привернули увагу влади й широких мас до образо­творчості. А українське мистецтво за короткий період стало брендом.

***

ХОЧ би там як, а колосальні зусилля цілої армії музейників країни та арсенального штату таки увінчалися проектом «Велике і Величне». Виставка надає унікальну можливість побачити шедеври, про які геть кожен чув, але ніколи їх не бачив. Замість путівника пропонуємо імпровізований, вельми вибірковий реєстр художніх раритетів, на які слід звернути увагу передусім.

Музичні інструменти із кістки мамонта, розписані вохрою. Пізній Палеоліт, 15–12 тисячоліття до н. е. Стоянка Мізин (Чернігівська область). Зберігається у фондах Інституту археології НАНУ.

Кристинопільський Апостол XII ст., написаний різними переписувачами на пергаменті зі шкіри тримісячних телят. Прибув із Львівського історичного музею.

Пересопницьке Євангеліє. На вернісажі було представлено у двох варіантах: оригінал XVI ст., наданий Націо­нальною бібліотекою імені В. Вернадського, та його факсимільна версія.

19 ікон Козелецького собору (XVIII ст.), пам’ятка пізнього бароко із фондів Національного заповідника «Чернігів стародавній».

Ікона «Трійця старозавітна» Федуска із Самбора – видатного церковного художника Галичини XVI ст. (музей «Дрогобиччина»).

Скульптури Іоганна Георга Пінзеля XVIII ст., вкриті золотом, а також нефарбовані (колекція Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького).

Портрет дівчини­українки пензля Миколи Пимоненка (1896) із Сумського обласного художнього музею імені Н. Онацького.

Графіка Георгія Нарбута (ХХ ст.) із фондів Національного художнього музею України.

Театральні ескізи Олександри Екстер (ХХ ст., Музей театрального, музичного та кіномистецтва України).

Твори Казимира Малевича та Василя Кандинського (ХХ ст.) із багатих фондів Історико­художнього музею села Пархомівка на Харківщині. 　

Фото Ольги ПРОКОПЧУК.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА