Євген Петрушевич - адвокат, парламентарій, диктатор. НЕпрезидент

Євген Омелянович Петрушевич народився 3 червня 1863 року в місті Буськ (нині Львівської області). Батько, парох і декан греко­католицької церкви, був знавцем історії та літератури, людиною широкого духовного світогляду, глибокої національної свідомості, що справило значний вплив на виховання та світогляд майбутнього державного діяча. Євген після отримання ступеня доктора права працював адвокатом у містечках Галичини. Як правозахисник і громадський діяч здобув повагу місцевого населення. Під час своєї парламентської діяльності був членом австро­угорського парламенту та галицького сейму у Львові, де пліч­о­пліч із Костем Левицьким, найвизначнішим політичним діячем Галичини кінця ХІХ століття, обстоював національні інте­реси українців. «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у найважливіші хвилини наших визвольних змагань. Поміж послами належав до діячів
гос­т­­рі­шого тону», – писав Левицький у спогадах 1937 року.

Усвідомлюючи, що австрійська імперія стоїть на межі краху, галицький політичний провід 18 жовтня 1918­го створює у Львові Українську Національну Раду – Конституційні Збори українського народу (пізніше – законодавчий орган ЗУНР) на чолі із
Є. Пет­рушевичем. Позаяк мирним шляхом взяти владу на Галичині не вдалося, провід УНРади організував масштабне повстання на теренах Галичини та Буковини «Листопадовий чин», наслідком якого стало утворення 1 листопада 1918 року Західноукраїнської Народної Республіки. Розпочався важкий період державотворення…

На першій сесії УНРади 3 січня 1919 року в Станіславі (нині Івано­Франківськ) ухвалено закон про злуку з УНР. Після урочистого проголошення та схвалення Акта злуки в Києві 22 січня Євген Петрушевич увійшов до складу Директорії.

Під загрозою державної кризи УНРада 9 червня 1919 року надала
Є. Петрушевичу диктаторські права, які означали сумісництво обов’язків президента УНРади й голови уряду. Але керівництво УНР розцінило такий крок як недемократичний, вбачаючи в ньому сепаратистські тенденції, і диктатора усунули з Директорії, через що стосунки Є. Петрушевича з
С. Петлюрою загострилися.

Наступ польських військ, рішення Найвищої ради Антанти про приєднання Східної Галичини до Польщі засвідчили поразку національно­визвольної боротьби в Західній Україні. Наприкінці листопада 1919­го
Є. Петрушевич і уряд змушені були переїхати до Відня, де продовжували активну міжнародну діяльність із захисту державних інтересів ЗУНР.

Помер Є. Петрушевич 29 серпня 1940 року в Берліні. 2002­го його прах перепоховали у Львові (меморіал вояків Української Галицької Армії).

Біографія і політичний портрет Євгена Петрушевича сповнені цікавих фактів. Так, коли вдалося домогтися включення галицького питання до розгляду на міжнародній конференції в Генуї в квітні 1922 року, Є. Пет­рушевич особисто очолив галицьку делегацію. Саме там відбулися перші контакти диктатора із представниками Радянської України, зокрема X. Раковським, котрому імпонувала конфронтація уряду ЗУНР із С. Петлюрою. Але дискусію щодо майбутнього Галичини зірвали. Більшовики робили це з метою розколу в Чехословаччині, Польщі та Австрії української еміграції, яка здебільшого мала антирадянський характер. Раковському вдалося переконати Петрушевича у тому, що відродження української державності можливе тільки через співпрацю із Радянською Україною. Додайте до цього кон­фронтацію із Петлюрою, котрий вів переговори із поляками, і отримаєте прорадянського Петрушевича.

Окрім того, в «окремій папці» ЦК КП(б)У містяться матеріали про субсидіювання корисної для Радянської України діяльності Є. Петрушевича. Відповідь на запитання: «Чи отримував диктатор кошти?» – можуть дати архіви Ватикану, куди західноукраїнські еміграційні діячі передавали всі свої документи. Проте вже на початку тридцятих років минулого століття Євген Петрушевич змінив своє ставлення до радянської влади на діаметрально протилежне.

Цікаво також те, що на всіх пам’ятниках і меморіальних дошках
Є. Петрушевича називають президентом ЗУНР, хоча він ним ніколи не був. Його посада називалася «Президент УНРади», тобто юридично він виконував здебільшого представницькі функції спікера парламенту, а державою керував Виділ УНРади – 10 вибраних парламентаріїв у тому числі й Петрушевич, котрий його очолював. Проте 9 червня 1919 року, зважаючи на критичну ситуацію в державі, Виділ УНРади наділив Пет­рушевича виключною владою. Його посада почала називатися «Диктатор ЗУНР», ким він юридично залишався аж до останніх днів Республіки.

Мало кому відомо, що Диктатор ЗУНР поряд із іншими лідерами національно­визвольних змагань увіч­нений на церковних фресках. У місті Жовква (Львівська область) у церкві Серця Христового на стінописі «Акт Злуки» авторства Юліана Бацманюка біля ніг Богородиці зображені крає­види Києва та Львова, а під ними – діячі УНР і ЗУНР: Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Дмитро Вітовський, Євген Петрушевич, Костянтин Левицький та ін. У центрі – Андрей Шептицький, що молиться за волю та єдність України.

Постать Євгена Петрушевича, як і багатьох українських громадських та державних діячів того часу, дуже контраверсійна. Дехто його хвалить за розважливість, поміркованість і далекоглядність у політиці, інші критикують за надмірну демократичність, парламентаризм та конституціоналізм, які заважали йому прий­мати владні рішення у нелегкий для всієї країни час. Але фактом залишається те, що він справив визначний вплив на національно­визвольні змагання 1917–1921 років і загалом на українське державотворення.

Автор: Тарас РОМАНЮК