Навіть провидці не знали, хто отримає булаву

Сталося це 27–28 червня 1663-го. Перед тим відбулося кілька рад – і козацьких, і старшинських. Особливо бурхливими вони стали після того, як Україна попрощалася з великим гетьманом. Перед смертю Богдан Хмельницький хотів передати булаву синові, та чимало впливових полковників заперечували не характерний для української спільноти принцип спадковості верховної влади. Спалахнула гостра боротьба за гетьманські клейноди. Безкомпромісний герць розгорнувся в складних соціальних і політичних умовах, які склалися після поразки україно-трансильванської воєнної кампанії 1657 року проти Речі Посполитої. Негативно впливали на морально-психологічний стан суспільства й жорсткі дії російських урядовців. Селянство зубожіло, козаки не отримували платню за службу й чекали новин із Запорозької Січі, в глибинах якої визрівав потужний соціальний вибух.

Найрішучіше діяв Іван Виговський (на малюнку). Фортуна усміхнулася йому 15 вересня 1657 року на старшинській раді в Чигирині: саме там генерального писаря, хоча й за наглухо зачиненими дверима, обрали гетьманом. Щоправда, лише до повноліття Юрія Хмельницького. Новий козацький зверхник усе зробив для того, щоб його визнали пов­ноправним гетьманом. Загартовані в боях лицарі шаблі дорікали Виговському за шляхетське поход­ження, деякі полковники відкрито протистояли очільникові. Усе мала вирішити Корсунська козацька рада 26 жовтня (6 листопада) 1657 року. Вона аж клекотіла від пристрастей. Та, зрештою, посли Швеції, Речі Посполитої, Молдови, Туреччини, Кримського ханства й Семигорода стали свідками тріумфу гоноровитого українського аристократа. Саме на цьому велелюдному зібранні відбулася остаточна переорієнтація зовнішньополітичного курсу: україн­ська держава рвучко, з хвацьким гуркотом і розлунистим апломбом припинила відносини з Московським царством. Гетьман без жодних вагань проголосив своє знамените кредо: «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна – Україною, ми є військо непереможне».

У цій історичній справі не вдалося домогтися вирішального повороту. І тому, що далеко не всі прості козаки, міщани та селяни підтримували Івана Виговського, і тому, що він, рятуючи власну владу, почав шукати допомоги не лише кримського хана, а й Москви. Це стало прикрою несподіванкою для того оточення, яке орієнтувалося на західні обрії. Чвари загострювалися, ба навіть розпочалися козацькі заворушення, та Переяславська рада в лютому 1658 року підтвердила пов­новаження Виговського. Полковник Мартин Пушкар не погодився з цим рішенням. Він сам сподівався стати гетьманом на іншій раді – в Лубнах. Це був неприхований, украй небезпечний заколот. Виговський зібрав численне військо, і ось уже вкотре українці стали нещадно поборювати українців. 15 травня 1658 року повстанців розгромили остаточно. На полях громадянської битви загинули 15 тисяч вояків, які підтримували Пушкаря. Він поліг в останньому бою, ще одного чільного заколотника – амбітного кошового Запорозької Січі Якова Барабаша – повісили. Полтаву спалили, сорокатисячна татарська орда, яка допомагала Виговському, полонила тисячі невинних українців і погнала їх, як ясир, на свої землі.

Після нових і нових братовбивчих двобоїв наприкінці вересня 1659 року було проведено раду в Германівці на Київщині. Це була та чорна рада, на якій свою волю диктувала голота. Низи не захотіли навіть слухати Виговського. Його прихильників знищували. Знач­на частина війська переметнулася до Юрія Хмельницького. Гетьман, переконавшись, що поразка неминуча, втік. Але не з порожніми руками: прихопив булаву та бунчук, а також чимало золота­срібла з так званих Богданових скарбів. Пізніше він передав клейноди молодому, недосвідченому Юрію, якого й обрали гетьманом. Знову ж таки – на чорній раді! Старшина сподівалася, що авторитет роду Хмельницьких стане передумовою для об’єднання тодішніх, уже вкрай розпорошених, політичних сил. Та в січні 1663 року вразливий, неврівноважений, духовно слабкий гетьман, втративши підтримку близького оточення, склав булаву й постригся в ченці під ім'ям Гедеона. Після цього очікуваного, бажаного й воднораз несподіваного зречення ще грізніше заявив про себе тривалий період громадянської війни, який пізніше назвали Руїною. Під час неї загалом цілісне об’єднання українських земель розпалося на дві частини – Правобережну та Лівобережну. Правобережжя потрапило під вплив Речі Посполитої, а Лівобережжя фактично відійшло до Московської держави. Коли, за згодою польського короля, на початку 1663 року в Правобережній Україні гетьманом обрали Павла Тетерю, лівобережні полки й Запорожжя не визнали його влади. На верховну владу тут претендували наказний гетьман Яким Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко та запорозький отаман Іван Брюховецький. Навіть провидці не знали, хто з них отримає гетьманську булаву.

Після тривалої потаємної боротьби за клейноди було скликано найвідомішу в рідній історії чорну раду. Відбулася вона 17–18 (27–28) червня 1663 року на околицях Ніжина. У гомінкому велелюдді взяли участь не лише козаки, а й звичайні сіромахи – та чернь, до якої,
зокрема, належали селяни та міщани. Тим­то й називають цю раду, як і деякі інші, чорною. На ній російські сили (на зібрання прибуло московське посольство в супроводі восьмитисячного війська) підтримали Івана Брюховецького. У запеклих сутичках перекинули поміст, на якому величався царський боярин Великогагін. Задобрена солодкими обіцянками чернь несамовито вигукувала: «Брюховецький!». Він і здобув булаву. Якима Сомка та Василя Золотаренка за наказом нового гетьмана заарештували й у вересні стратили. А вже в листопаді зговірливий Іван Брюховецький підписав не вигідні для України Батуринські статті й отримав від московського царя титул боярина та великі маєтки. Наступного року Стефан Чарнецький, сплюндрувавши Суботів, наказав викинути з родинної гробниці тіла Богдана Хмельницького та його сина Тимофія. Юрка Хмельницького заслали до Пруссії – у фортецю Мальборк. Там він перебував до 1667 року. Після звільнення поселився в Уманському монастирі. 7 червня 1668 року лівобережні козаки зрек­лися Івана Брюховецького й, прихопивши його із собою, перейшли на бік правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Той наказав прикувати поверженого московського ставленика до гармати. А далі сталося непередбачуване. Його підлег­лі сприйняли владний жест нового зверхника як знак смертного вироку й по­звірячому закатували вчорашнього володаря. За наказом Пет­ра Дорошенка, якого проголосили гетьманом об’єднаної України, тіло Івана Брюховецького перевезли до Гадяча й з усіма почестями поховали в Соборній церкві.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ