Наука і влада в Україні в умовах трансформаційних змін: зміст і сенс взаємодії

Наука і влада. На перший погляд здається, що ці поняття досить віддалені одне від одного, а тому рідко взаємодіють в різних сферах суспільного життя. Проте історичний досвід сучасної цивілізації свідчить про успішну співпрацю державних керманичів і вчених. Наприклад, російський імператор Петро І високо цінував інтелектуальний потенціал наукових ідей
М. Ломоносова в царині прикладних та соціогуманітарних знань і використовував їх у своїй практичній діяльності. В який спосіб наука може позитивно впливати на можновладців та їхню політику? В чому зміст і сенс взаємодії представників владної та політичної еліти держави з діячами науки та культури? Ці питання, які є досить актуальними й нагальними для сучасної України, турбували багатьох мислителів минулого. Слід зазначити, що особливо плідним був внесок у їх вирішення ідеологів світової культури XVIII століття, освічених енциклопедистів-просвітників. Обґрунтовуючи науково-пізнавальне й прикладне значення раціональних гуманістичних ідей в суспільному поступі цивілізаційної спільноти, вони пропагували віру в інтелектуальні здібності людини, в непереможну силу її розуму, наполягали на необхідності поширення наукових знань, освіченості та культури серед представників різних верств населення, прагнули до формування в них високих моральних якостей, поваги до особистості людини [5, с. 5].

Сучасну цивілізацію фахівці не випадково називають сцієнтистською, тим самим підкреслюючи важливе значення фундаментальних і прикладних досліджень для збереження, відновлення й модернізації інтелектуального потенціалу країни, забезпечення позитивних зрушень у суспільстві, надання відповідей на виклики світової глобалізації. Владна й політична еліта має зрозуміти, що наука сприяє цілісному формуванню та опануванню надбань світової науки більшою мірою, ніж будь-яка інша галузь суспільного життя. Усвідомлення цієї істини особливо важливе в період трансформаційних змін у суспільстві.

Переконливим свідченням наявності в Україні системних кризових явищ та процесів є те, що, незважаючи на всі проанонсовані та проголошені ідеї, обіцянки та добрі наміри політиків, у країні виникло «суспільство, яке не може задовольнити нікого – ані бідних, які ледь зводять кінці з кінцями, ані багатих, котрі почуваються в бідній країні не дуже комфортно й надійно, приховують свої капітали й весь час борються за вплив на владу, бо його втрата майже неминуче спричиняє втрату капіталів, ані людей середнього достатку, бо їх стан не є стабільним і вони не мають ефективних механізмів забезпечення реалізації своїх інтересів. Виникла парадоксальна ситуація: суспільство нікого не задовольняє, і ні в кого немає достатніх сил для змін» [8, с. 3].

Однією з відмітних ознак реформування країни є також глибока духовна криза її інтелігенції, зокрема, наукової. Відомий російський філософ М. Бердяєв зазначав, що «будь-яка серйозна криза з соціального та політичного боку є лише поверхневою, лише похідною, коріння ж її лежить у духовній і таємничій глибині буття, а тому й вихід із кризи пов'язаний з переродженням цих глибин» [1, с. 9].

На нашу думку, в основі нового світогляду української інтелігенції має бути пізнавальна парадигма, яка в контексті втілення ідеї свободи для особистості органічно поєднала б методологічні домінанти, наукові та культурні традиції епохи модерну й постмодерну.

Прикладом такого наукового, а не політично заангажованого підходу є Національна доповідь 2010 року, підготовлена Національною академією наук України. Метою цього стратегічного й одночасно практичного документа, спрямованого в майбутнє, є окреслення сформованого вітчизняною академічною наукою концептуального бачення принципово нового курсу здійснення в Україні назрілих модернізаційних перетворень, конкретних завдань і механізмів їхньої реалізації. «Україна, — зазначається в колективній праці, — в черговий раз опинилася на історичному перехресті. Йдеться про вибір, від якого залежатиме доля України, її народу і держави: або продовжується невпорядкований рух, політичне протистояння, збагачення одних за рахунок зубожіння інших, втрата людського, науково-технічного й гуманітарного потенціалу і, як наслідок, фрагментація і розпад, або консолідація суспільства і влади, формування ефективної моделі соціально-економічного розвитку й суспільна праця заради досягнення поставлених цілей» [7, с. 3].

Підкреслимо, що вчені НАН України також завершили підготовку проекту Концепції гуманітарного розвитку України на період до 2020 року, в якому здійснено критичний аналіз сучасного стану гуманітарної сфери України, визначено основні цілі, пріоритети, завдання та принципи державної політики в галузі гуманітарного розвитку, а також стратегічні напрями, механізм її реалізації та очікувані результати.

Метою впровадження Концепції є реалізація цілісної політики гуманітарного розвитку держави, що відповідає національним пріоритетам, завданням модернізації суспільства та загальноєвропейським демократичним настановам у процесі вдосконалення суспільства шляхом його наближення до потреб людини в усіх сферах суспільного життя, створення найсприятливіших умов для розвитку національної культури, розкриття творчо-продуктивного потенціалу й самореалізації кожної особистості відповідно до її духовних і матеріальних потреб та інтересів [3].

У згаданому науково-практичному документі серед орієнтовних критеріїв оцінювання й показників результатів реалізації державної політики в сфері гуманітарного розвитку зазначено такі:

– індекс розвитку людського потенціалу за методологією ООН;

– місце вітчизняних навчальних закладів у світових рейтингах університетів;

– участь та позиція у рейтингу якості шкільної освіти;

– індекс реалізації екологічної політики;

– рівень подолання дезінтеграції, гендерної нерівності, песимізму, недовіри в суспільстві;

– рівень гармонізації інтересів різних груп суспільства, збалансування державних і приватних інтересів;

– ступінь контролю за діями влади з боку громадянського суспільства.

З точки зору перспективних тенденцій, творчі зусилля вчених-соціогуманітаріїв, як вважають авторитетні експерти, мають бути спрямовані на поглиблене вивчення найважливіших проблем розвитку держави й суспільства, розроблення наукових моделей, пропозицій і рекомендацій щодо шляхів вирішення актуальних завдань піднесення економіки, соціальної сфери, забезпечення культурного поступу України [6, с. 8].

Варто наголосити, що рівень достатку громадян певної країни, її національної безпеки та суверенітету значною мірою залежить від інтелектуального рівня влади, конструктивного діалогу з наукою, зокрема й соціально-гуманітарною. Тому, на наш погляд, одним із стратегічних завдань сучасної влади в Україні є забезпечення оптимальної взаємодії державного та політичного керівництва країни з вузівським і академічним сектором науки. Складність цього завдання полягає в тому, що політика демонструє дивовижну стійкість та послідовність у нехтуванні впливу науки на суспільне життя. В цій взаємодії, як засвідчують сучасні реалії в Україні, домінує політика, яка істотно впливає на розвиток як природничих, так і суспільних наук. У підсумку це негативно відбивається не лише на стані науки, її потенціальних можливостях, а й на самій політиці.

У цьому сенсі доречно згадати мудрий вислів славетного гуманіста епохи Відродження, філософа-письменника Еразма Роттердамського, який у своєму сатиричному творі «Похвала Глупоті», що не втратив своєї естетичної та історико-пізнавальної цінності й нині, стверджував: «Глупота створює держави, зводить міста, живить магістрати, управління, суди, релігію» [9, с. 37].

Ми поділяємо точку зору академіка НАН України В. Локтєва, який на сторінках одного з авторитетних академічних видань зазначає, що катастрофічна неспроможність зрозуміти світоглядне й, насамперед практичне значення науки для розвитку суспільства стала, на жаль, хронічною хворобою українського політикуму, в якому є чимало титулованих науковими ступенями і званнями персон [5, с. 9].

Один із невтішних висновків полягає в тому, що в сучасних умовах жодна з основних функцій науки в Україні не може бути виконана в повному обсязі навіть за наявності справжнього ентузіазму й патріотизму самих науковців. Не досить оптимістичною є також оцінка напряму еволюції поглядів українського суспільства стосовно науки. Якщо, наприклад, у Сполучених Штатах Америки близько 58 відсотків населення з повагою ставиться до наукової праці вчених, то в Україні відповідна частка ледь сягає 1 відсотка, що є надзвичайно небезпечною ситуацією для українського суспільства, бо за відсутності необхідного наукового кадрового потенціалу під загрозою зникнення може опинитися надзвичайно важлива для держави галузь [5, с. 13].

Слід підкреслити, що тільки шляхом діалогу з ученими влада зможе остаточно визначитися як з геополітичною моделлю, в рамках якої можуть бути забезпечені національні інтереси України, її безпека та цілісність, так і з параметрами реального суверенітету, що найбільш адекватно відповідає цій меті. Зокрема, в формі наукової дискусії доцільно обговорити всі переваги й складнощі, що чекають на Україну як на європейському, так і на євразійському векторах.

Серед пріоритетних завдань суспільних наук як важливого соціокультурного феномену необхідно вказати й на забезпечення ефективності інтелектуального впливу на владу. На слушну думку американського професора Т. Загоріна, культура, невід'ємним структурним компонентом якої є наука, і політика завжди тісно взаємопов'язані. «Політика, – зазначає зарубіжний дослідник, – є сферою влади і колективу правителів, сильних чи слабких, класів, інтересів і партій, тоді як культура – це сфера інтелектуальних, моральних і естетичних цінностей у вузькому застосуванні до індивідуального розвитку» [4, с. 6].

Однак для зміцнення наукового фундаменту політики необхідне комплексне використання методологічного й пізнавального потенціалу соціогуманітарних наук. На жаль, стан вирішення цього завдання не відповідає сучасним вимогам. Враховуючи ізольований характер багатьох суспільних наук, нагальною проблемою, на наш погляд, є, по-перше, поглиблення процесів інтеграції та взаємозбагачення в інтелектуальному сенсі суспільних наук. По-друге, суспільні науки все ще залишаються значною мірою національно обмеженими, що негативно відбивається на їхньому рівні розвитку. В сучасних умовах вкрай необхідними є інтернаціоналізація суспільних наук, врахування світової теорії та практики, закономірностей глобальної інтеграції. У світовій науковій думці відомі приклади успішної інтеграції знань деякими дослідниками. За загальним визнанням авторитетних представників наукового співтовариства, особливо переконливими в цьому сенсі є досвід синтезу К. Марксом у процесі розробки власної наукової теорії трьох класичних джерел: німецького ідеалізму, англійської політичної економії та французького утопічного соціалізму. Не випадково, що саме марксизм став утіленням надзвичайно високого рівня інтернаціоналізації яскравих наукових ідей.

Важливим завданням соціогуманітарних наук та влади є також захист ідеалів і принципів світського гуманізму. Ми вважаємо, що вчені разом з політиками мають нести спільну соціальну відповідальність за наслідки боротьби з сучасними клерикалізмом, обскурантизмом, лженаукою та шарлатанством. Варто прислухатися до думки нобелівського лауреата, академіка РАН В. Гінзбурга, який зазначає, що релігія попри її негативні риси й загальну політичну неспроможність проповідує й дещо позитивне, яке втілене, зокрема, в моральних принципах взаємовідносин людини та навколишнього світу. Саме тому атеїсти, відкидаючи релігію, цілковито схвалюють ці принципи, котрі є структурними компонентами наукового світогляду, світського гуманізму [2, с. 7].

Слід зазначити, що кожна наукова дисципліна апелює до фактів, логіки, доказів, але не до віри. Наука є системою знань, призначених для пошуку необхідних, закономірних зв’язків як у природі, так і в суспільному житті. Між іншим, католицька церква практично цілковито відмовилася від втручання в наукові справи, а 1992 року навіть визнала свою помилку в справі Галілея і «реабілітувала» його. Папа Іван Павло ІІ змушений був визнати, що тільки наука здатна встановити істину, а релігія, за словами понтифіка, вважає себе компетентнішою в оцінці можливого використання наукових відкриттів [2, с. 139].

Вітчизняні вчені з глибоким хвилюванням спостерігають за посиленням клерикалізації українського суспільства, активним проникненням церкви в усі сфери суспільного життя. Слід наголосити, що Конституція України 1996 року, проголосивши світський характер нашої країни, відокремила церкву та релігійні організації в Україні від держави, а освіту – від церкви. Відповідно до вимог Європейської конвенції з прав і свобод людини вона закріпила право кожного громадянина на свободу світогляду та віросповідання.

Звісно, важко заперечувати ту істину, що в сучасному поліетнічному суспільстві зростає потреба людини в нових духовних пошуках. Проте, як слушно зазначила в доповіді на міжнародній конференції в Гамбурзі В. Третьякова, під фасадом нової течії, духовного чи культурного утворення, куди людина через властиву їй цікавість проникає, на неї дедалі частіше чатують небезпечні структури, які створюють насамперед з метою наживи, а також для задоволення амбіційних апетитів їхніх лідерів. Тому замість тоталітарних неорелігійних організацій, що проявили себе як тоталітарні культові утворення переважно в 50-х – на початку 90-х років XX сторіччя, дедалі частіше виникають структури різних форм та вигляду, котрі діють під вивісками духовних і культурологічних центрів, громадських та комерційних організацій. Нерідко серед ідеологічних лідерів таких структур – люди, які страждають на шизофренію [10, с. 39].

Цифри переконливо свідчать про значну активізацію діяльності нетрадиційних течій і культів у нашій країні. Якщо в перший рік після прийняття Конституції України
(1997 р.) кількість нетрадиційних культових організацій становила 399, то в 2000 р. – 1034, в 2001 р. – 1328; в 2003 р. – 1617. Загрозливою тенденцією розвитку релігійного руху в Україні є й проникнення представників деструктивних культових організацій до вищих органів влади та органів місцевого самоврядування, за підтримки, в тому числі й фінансової, яких здійснюється реєстрація таких добре відомих у всьому світі реакційних, досить небезпечних екстремістських організацій, як Аум Синріке та «Церква Саєнтології». Відомо вже, що з вини екстремістських сект вчинено сотні ритуальних убивств, суїцидів [10, с. 40].

Ми згодні з думкою В. Третьякової про те, що небезпека, яка йде від деструктивних організацій, екстремістських угруповань, котрі прикриваються справлянням релігійних культів, проповідуванням псевдодуховних та етичних учень, вивіскою психологічних спортивних тренінгових організацій, торговельних, косметологічних, культурологічних та інших громадських або комерційних товариств, стає глобальною. Прихована й очевидна загроза від їхньої діяльності, від застосування ними методів та технологій, інформаційних та рекламних засобів, прихованої реклами завдає непоправної шкоди всій людській спільноті [10, с. 41].

Для активної протидії діяльності неокультних організацій і тоталітарних сект досить важливою, на нашу думку, є взаємодія науки й влади, що не тільки відкриває для пересічного громадянина можливість мати адекватне уявлення про феномен релігійності, сучасні світові релігії та культи, а й убезпечує його від загрози стати потенційною жертвою екстремістських сект. Потрібно зазначити, що віра в Бога є досить інтуїтивним поняттям. Спростувати існування Бога неможливо як з позицій деїзму, так і пантеїзму. Зокрема, відомий фізик А. Ейнштейн на запитання, чи вірить він у Бога, відповів так: «Я вірю в Бога Спінози, який проявляє себе в гармонії всього сутнісного, але не в Бога, який піклується про долю і дії людей» [2, с. 47].

Велика кількість віруючих у світі пояснюється насамперед тим, що більшість із 6 мільярдів людей, які мешкають на Землі, досить далекі від науки. Варто зважати й на те, що так звана гуманітарна інтелігенція загалом має вузькоспеціалізовану освіту й природничо-наукові знання певної її частини не відповідають сучасному рівню. За результатами опитування, здійсненого 1996 року в США, людей, які за певними критеріями вважалися вченими, експерти дійшли висновку, що кількість віруючих серед них становить майже 40 відсотків. Водночас серед опитаних 1998 року членів Національної академії наук США віруючими назвалися лише 7 відсотків [2, с. 22–23].

У своїй енцикліці «Віра і розум», опублікованій 15 жовтня 1998 року, Папа Римський Іван Павло ІІ порівнював віру з двома крилами, на яких людський дух підноситься до споглядання істини. Проте для атеїста, який керується науковим світоглядом, така метафора не є правомірною, тому що, спираючись на одне з крил – віру в Бога, досягти успіхів у пізнанні природних та соціальних явищ неможливо. Саме тому академік В. Гінзбург запропонував альтернативну метафоричну формулу – «розум і воля». Вони, на його переконання, і є тими двома крилами, на яких сучасна людська цивілізація й культура роблять високий злет. Утім, самого лише розуму замало, щоб суспільство не стало на шлях духовного й політичного тоталітаризму. Для цього потрібна також добра воля, що зможе допомогти захистити досягнення розуму, а також прогрес, демократію і свободу [2, с. 23].

Отже, в процесі діалогу представників соціогуманітарних наук та влади повинна розроблятись спільна, всебічно обґрунтована платформа узгоджених, ефективних дій, спрямованих на захист підвалин, принципів і цінностей раціонального наукового світогляду, протидії виявам деконструктивного ірраціоналізму в суспільному житті, омани та містики.

На наше глибоке переконання, саме соціогуманітарні науки засобами теоретичного аналізу мають активізувати й поглибити процес облагородження політики, бо таке завдання є не черговою суб’єктивною химерою «розуму», який щойно прокинувся, а важливим імперативним чинником суспільного прогресу.

　

Джерела

1. Бердяев Н. А. Духовный кризис интеллигенции (составление и комментарии В. В. Сапова. – М.: Канон, 1998. – 400 с.

2. Гинзбург В. Л. Об атеизме, религии и светском гуманизме. – М.: ЗАО «Московские ученики», 2008. – 158 с.

3. Концепція гуманітарного розвитку України на період до 2020 року. – К., 2011. – 8 с.

4. Лабутина Т. Л. Культура и власть в эпоху Просвещения – М.: Наука, 2005. – 458 с.

5. Локтєв В. М. Збереження та відновлення науки – запорука розвитку України як передової держави // Вісник НАН України. – 2012. – № 1. – С. 9–19.

6. Національна академія наук України. Короткий річний звіт. 2011 рік. – К.: Март, 2012. – 32 с.

7. Національна доповідь «Національний суверенітет в умовах глобалізації». – К., 2011. – 132 с.

8. Новий курс: реформи в Україні. 2010–2015. Національна доповідь / За заг. ред. В. М. Гейця [та ін.]. – К.: НВЦ НБУВ, 2010. – 232 с.

9. Роттердамський Еразм. Похвала дурощам. Домашні бесіди / Перекл. з латини В. Литвинова, Й. Корово. – К.: Основи, 1993. – 319 с.

10. Третьякова В. Жертвою може стати кожний // Віче. – 2010. – № 15. – С. 39–41.

Автор: Анатолій ПАВКО