Свобода, що породжує «нічного сторожа»

Синтез державного регулювання і ринкової саморегуляції

Одразу зазначу: на це питання маємо дві діаметрально протилежні точки зору – залишити цілковитe регулювання всіх економічних процесів державі або віддати його в приватні руки, відвівши їй лише роль стороннього спостерігача, а то й просто «нічного сторожа».

До необмеженої свободи підприємництва на основі приватної власності підштовхують й іноземні радники, що є представниками ринкового фундаменталізму, і наші бізнесмени, схильні до цілковитої свободи дій в одержанні максимальних прибутків, але через «державний нагляд» змушені вдаватися до тіньової економіки, щоб ухилятися від сплати податків. Поняття «свобода» вони сприймають як можливість робити все, що не заборонено законом. Законодавчі органи приймають дедалі нові й нові закони, які визначають правила поведінки бізнесменів. Але в такій надмірній кількості вони слабо узгоджені між собою і часто суперечать один одному. Та й під впливом лобіювання певних сил ухвалюють закони, які відкривають прямий доступ до незаконного збагачення.

Часто наші реформатори посилаються на А. Сміта, забуваючи, що автор теорії товарного виробництва виступав проти деформуючого впливу держави на його розвиток, а також за те, щоб воно розвивалося на основі властивих йому економічних законів1. Але якщо економічна політика держави побудована відповідно до дії економічних законів, в інтересах свого народу, то не зрозуміло, чому вона не повинна бути центральним органом управління економікою країни? Хіба це робитимуть за неї економічні закони? Ні! Як і закони природи, вони нічого ні від кого не вимагають і нічим не управляють, вони лише виражають внутрішній суттєвий постійно діючий причинно-наслідковий зв'язок між компонентами явища, що вивчається. А тому для їх використання потрібен спеціально створений людиною господарський механізм – система правил і методів ведення господарства. І цей механізм, як і всяка інша складна система, має свою структуру управління з єдиним центром, яким є держава з відповідними органами управління.

Окрім того, економічна свобода не означає свавілля в економіці. Це – усвідомлена об'єктивна необхідність враховувати в своїй практичній діяльності дію передусім економічних, а відтак і юридичних законів, свобода дії в їх межах. Розуміння свободи як відсутності обмежень, на думку Гегеля, є результатом «відсутності культури мислення»2.

Людина, пізнавши закони розвитку суспільного виробництва, створює відповідні механізми їх використання. І залежно від того, які закони закладено в його основу та яка мета їх використання, такий буде той чи інший господарський механізм. Оскільки економічні закони мають об'єктивний характер дії, то за однакового рівня розвитку продуктивних сил у різних країнах вони діють однаково. Різними є лише господарські механізми їх використання, зумовлені різною економічною політикою держави.

Отже, ринкова економіка – це передусім сучасний цивілізований господарський механізм, спрямований на використання економічних законів розвитку товарного виробництва з метою зростання добробуту всіх людей. На противагу командно-адміністративному механізму управління економікою тут здійснюється за допомогою економічних методів, зокрема механізму цін, та залучення до цього процесу суб'єктів ринку. Але це не означає, що все управління економікою передається від держави до рук приватних осіб, суб'єктів ринку, переводиться на ринкове саморегулювання.

Суспільство – це і є складний самовідтворюючий організм, де державні органи виконують функцію «центральної», а ринкове саморегулювання – «периферійної» нервової системи. Вони повинні діяти злагоджено, в органічній єдності, доповнюючи один одного. І лише невіглас може їх протиставляти. Кваліфіковане втручання людини в цей процес лише сприяє кращому функціонуванню системи, робить її продуктивнішою.

На жаль, таке протиставлення в економіці стало правилом. І причиною є поєднання невігластва з жадобою до самозбагачення. Тому ринкова економіка сприймається в спотвореному значенні як цивілізований механізм використання законів товарного виробництва з метою самозбагачення. Відповідно до цієї мети формується і ринковий механізм. Діє він на економіку руйнівно. Але для тих, хто в своїх руках тримає його кермо, байдуже, головне, щоб за його допомогою одержувати максимальні прибутки. І на цьому механізмі хочемо в'їхати в Європу?

Звичайно, такий механізм, побудований не без участі закордонних радників, приваблює не тільки своїх, а й закордонних аферистів, що розраховують на швидке й дешеве збагачення.

Л. Ерхард пов'язував економічні реформи з реалізацією принципу «достаток для всіх»3. І з огляду на це демократизація суспільства поєднувалася з демократизацією економіки на базі збереження приватної власності. Cаме з цього мала б починатися і наша економічна реформа, яка поєднувала б демократизацію суспільства з демократизацією економіки на основі тієї форми власності, яка відповідає досягнутому рівню розвитку продуктивних сил. А ми, зробивши значний ривок у бік демократії, кинулися до реформування власності – утверджували приватну власність і видавали це за демократизацію власності, хоча добре знали, що в умовах сучасного рівня розвитку продуктивних сил це неминуче призведе до її концентрації в руках небагатьох. І замість демократизації економіки, яка має бути сумісна з демократизацією суспільства, створюється диктатура приватного власника – олігарха. Ця підміна понять і спричинила викривлення самої суті економічних реформ.

Спочатку реформи роздержавлення і приватизація були зумовлені наявністю низькорентабельних і збиткових державних підприємств, які не мали «справжнього господаря», тобто кваліфікованого керівництва. Тому роздержавленню і приватизації підлягали саме вони. А закінчуємо тим, що приватизують передусім високорентабельні підприємства, які дають мільярдні прибутки, що йдуть уже не в державну, а в приватну касу. В державному секторі залишилися переважно нерентабельні підприємства. Тобто маємо зворотний результат того, що було закладено в саму реформу. Через це і відбувається шалена боротьба за переділ власності саме таких підприємств.

Це означає, що політика в реформуванні власності не змінилася. Ніхто не хоче розставатися з «прихватизованою» власністю. Основну вимогу Майдану інтерпретують як повернення лише тих коштів, які одержано внаслідок штучного заниження цін на приватизоване майно. Прем'єр-міністр України Ю. Єхануров під час перебування 22–23 лютого 2006 року в Полтавській області з метою налагодження збільшення видобутку власного газу з'ясував, що всі газоносні ділянки землі приватизовано. Під час нафтової кризи навесні 2005 року Президент України В. Ющенко також з гіркотою зазначив, що власні нафтоперегінні заводи ми «профукали», а тепер вони диктують свої умови. Ю. Тимошенко, перебуваючи на посаді Прем'єр-міністра сказала, що держава не в змозі керувати такою кількістю державних підприємств. Певною мірою вона також була прихильницею того, щоб залишати прибуткові підприємства у власності держави, але в держави немає сил, щоб управляти ними. У власності держави можна залишити три десятки стратегічних підприємств – у транспортній галузі, газовій, хімічній тощо. Крім того, вважає вона, керівництво державних підприємств наскрізь корумповане, з чим не можна не погодитися, тому краще віддати їх приватному власнику, який не крастиме сам у себе 4. Але друга половина цієї думки сумнівна. Приватний власник справді не краде в себе, однак краде в інших, в народу.

Добре, успішно продамо ще з десяток заводів, відтак і закордонним власникам, нарешті землю продамо, наїмося досхочу, покриємо збитки, завдані таким реформуванням, розв'яжемо деякі соціальні проблеми. А далі що? За рахунок чого розвиватимемо власне виробництво? За рахунок чого купуватимемо цю продукцію в іноземного власника? І взагалі, чому національне багатство, створене народом, має належати окремим особам, а не тим, хто його створює? Відповідь також очевидна. Взяли власність народу в свої руки, тепер на черзі приватизація управління економікою. Також логічно, бо без цього механізму приватний капітал обійтися не може. І знову це пояснюється підміною понять: за загальними правилами чиновник виконує свої функції згідно з суспільним поділом праці, але хоче це робити не як службовець, одержуючи заробітну плату, а як приватний власник, одержуючи прибуток, призначений для розвитку виробництва, а не для збагачення бізнесменів. Ось у чому полягає підміна цих понять.

Держава, яка передає свої функції управління у приватні руки, перетворюється на немічного «нічного сторожа», який не бачить і не чує, як розкрадається національне багатство, руйнуються економіка, освіта, медицина, падає мораль, з'являються надмірно багаті й бідні, здійснюються різного роду афери (зернова, нафтова, цукрова, будівельна тощо), стає покірною служницею у приватного капіталу, зраджує свій народ, а відтак чинить самогубство, бо стає непотрібною і економіці, і народу.

Водночас з демократизацією суспільства має здійснюватися й демократизація економіки і передусім власності. Такий закон єдності економіки й політики. Насправді демократизуємо суспільство, а в економіці утверджуємо диктатуру приватного власника, яким за наявного рівня розвитку продуктивних сил може бути тільки олігарх. Некороновані королі, в свою чергу, прибирають до рук державні органи, щоб використовувати їх як могутню силу впливу на всі суспільні процеси, в результаті чого замість народовладдя утверджується диктатура олігархів. А демократія залишається лише «фіговим листком», що прикриває їх грішне діло. А поки що в цей перехідний період державі відведено роль стороннього спостерігача.

 Низький рівень життя породжує диктатуру чи то буржуазії, чи то пролетаріату, тому що за браку засобів існування важко підтримувати порядок у суспільстві за допомогою демократії. Вона зміцнюється із зростанням добробуту людей і досягає своєї зрілості, коли існує достаток для всіх, а виробничі відносини здійснюються між людьми за принципом: від кожного – за здібностями, кожному – за працю. За цих умов немає поділу суспільства на протилежні класи, бо всі становлять «працюючий клас» і кожен живе за рахунок своєї праці, а тому зацікавлений у тому, щоб брати активну участь у суспільному житті і підтримувати існуючий порядок. Це і є єднання економіки і політики в напрямі демократизації суспільства, яка забезпечується розширенням економічних повноважень представницьких органів, єдністю інтересів підприємців і робітників, підвищенням ролі профспілок, розвитком місцевого самоврядування тощо.

Недоліком нинішньої реформи є те, що в перекрученій формі сприйнято і саме поняття приватної власності, і закономірності її розвитку, тому й процес роздержавлення і приватизації пішов хибним шляхом, який, за словами В. Мамутова, пронісся нашою країною, як цунамі. Відкинуто такий важливий чинник розвитку виробництва, як кооперація праці. Змінено критерій здійснення виробничих відносин між людьми. Вже не праця, а власність стала основним критерієм їх здійснення, хоча вона є не чинником виробництва, а лише засобом розподілу виробленого. Звідси, мов з-під землі, вихлюпнулися брудні потоки боротьби за право власності.

Насправді приватна власність – це не просто ставлення окремої людини до речей, як до своїх або чужих, а економічна категорія, що виражає такі відносини привласнення, які здійснюються безпосереднім виробником відповідно до кількості і якості витраченої праці. Вона поєднує в одній особі і виробника, і власника та забезпечує йому пряму залежність рівня споживання від рівня виробництва і є, отже, формою вираження економічної відокремленості виробника і стимулом розвитку виробництва. Об'єктом привласнення є продукти праці, а правом на їх привласнення – праця виробника. Це – трудовий тип приватної власності.

Йому протистоїть нетрудовий тип, що виражає відносини привласнення продукту суб'єктом власності без відповідних витрат праці на основі лише права власності, дарованого надбудовою. Приватна власність сучасних доморощених капіталістів і є нетрудовою, подарованою їм державою.

Ось тут і вона має виявити свою владу й навести цілковитий порядок. Передусім реалізувати принцип: від кожного – за здібностями, кожному – за працю, згаданий ще в Біблії. Він випливає із загального економічного закону єдності виробництва і споживання: можна спожити те і стільки, що і скільки вироблено.

Держава також повинна стежити за дотриманням закону власності: можна привласнити те і стільки, що і скільки вироблено. Формою вираження цього закону є трудова приватна власність. Нетрудова приватна власність не повинна існувати. І на заклик високопосадовців, як боротися з бідністю, відповімо: дуже просто – скасуйте нетрудову приватну власність і здійснюйте виробничі відносини за принципом: від кожного – за здібностями, кожному – за працю і бідних не буде. Той, хто не працює, нехай не їсть, він не бідний, а нероба. Звичайно, це не стосується тих, хто з об'єктивних причин не може працювати. А вигадувати різні теорії солідаризму, примирення бідних з багатими, зробити так, щоб бідні не заздрили багатим і т.ін., так само наївно, як і намагання примирити вовка із зайцем, зробити з нього вегетаріанця.

 Звісно, в умовах кооперації праці закономірності розвитку трудової приватної власності на засоби виробництва і робочу силу неоднакові, тож і трудова приватна власність на робочу силу і надалі визначається індивідуальністю людини й поширюється лише на необхідний продукт, а тому є особистою власністю.

Власність на засоби виробництва визначається рівнем розвитку продуктивних сил у кожній ланці суспільного поділу виробництва. Тому в умовах кооперації праці вона з індивідуальної (приватної) переростає в колективну, а відтак і загальнонародну. Колективна власність утворилася на основі кооперації праці в межах даного колективу, а загальнонародна – в межах кооперації праці країни. Кожен член колективу (країни) є співвласником колективної (загальнонародної) власності, що забезпечує йому безплатне користування засобами виробництва з метою створення для себе необхідного продукту (право на працю). І такий розвиток власності означає, що з розвитком демократизації суспільства відбувається водночас і демократизація економіки країни. Як колективна, так і загальнонародна власність виражає відносини привласнення продукту безпосереднім виробником відповідно до кількості і якості витраченої праці і поєднує в одній особі (колективі, народі) і виробника, і власника. Тому індивідуальна (приватна), колективна і загальнонародна – це лише різні за суб'єктами (формою), але однотипні за змістом власності, які визначаються досягнутим рівнем розвитку продуктивних сил, і їх протиставлення є помилковим, що надало ринковій економіці патологічної форми прояву. Отже, держава повинна виправити цю помилку і не припускатися її в майбутньому, пам'ятаючи, що демократизації суспільства має відповідати й демократизація економіки.

Слід також зважити, що засоби виробництва є лише передумовою створення предметів споживання. Тому власність на них має функціональне значення – забезпечує відтворення наявної форми функціонування продуктивних сил. А співвласність на засоби виробництва надає право виробнику безплатно користуватися ними з метою створення для себе необхідних засобів існування – право на працю. Основу приватної власності виробника за цих умов становить особиста власність. Саме вона забезпечує йому пряму залежність рівня споживання від рівня виробництва, а відтак і стимулювання розвитку виробництва, свободу розвитку його особистості, демократизації життя тощо, тому має бути в центрі проведення економічних реформ. Формування цієї власності мусить відбуватися тільки на трудовій основі.

Смішними здаються пропозиції реформаторів щодо розподілу фабрик і заводів серед громадян країни й передачі їх їм у приватну власність, встановлення пайової частки кожного громадянина в національному фонді, відкриття рахунків для кожного новонародженого від продажу національного майна і т.ін. Все це нагадує пропозицію Мао Цзедуна доручити кожному китайцю в 60-х роках ХХ століття виплавити певну частку металу, щоб у такий спосіб наздогнати й перегнати США з його виробництва. Що з цього вийшло, відомо. Так само закінчуються і рекомендації розвивати культуру, медицину, освіту тощо за рахунок ініціативи і пожертвувань приватного капіталу. То чи не краще все це робити не кустарними, а індустріальними методами, централізовано, виділяючи в бюджеті для цього кошти, щоб швець шив взуття, кравець – одяг, а підприємець займався організацією виробництва, а не культурою, медициною, освітою. Якщо це в нас і було раніше, то не від доброго життя. Це рудимент натурального виробництва.

Водночас варто брати до уваги, що свобода споживання і свобода виробництва неоднозначні. Свобода споживання пов'язана зі свободою розвитку особистості і має широкий діапазон дії: починаючи від суто природних потреб і закінчуючи смаками, забаганками тощо. Свобода виробництва чітко детермінована технологією виробництва: починаючи від пізнання законів природи, створення відповідних механізмів їх використання, закінчуючи структурою і якістю споживання. Тому вона зводиться не до того, що хочу, те й роблю, як це часто сприймають ринковики, а до того, щоб належним чином вписатися в цю чітко детерміновану структуру взаємовідносин між виробниками і зайняти свою нішу. Держава мусить допомогти кожному товаровиробнику виконувати в ній свою функцію.

Особливої уваги держави потребує розвиток товарних відносин. Принцип: від кожного – за здібностями, кожному – за працю закладено в їх основу. Це той само принцип, який діяв за натурального виробництва і мав форму трудової приватної власності. З появою суспільного поділу праці його перенесено на обмін продуктами праці. Люди, які нерівні щодо умов виробництва, встановлюють рівність між собою на основі витрат праці. Еквівалентний з точки зору витрат праці (вартості) обмін товарів і надалі забезпечує кожному товаровиробникові пряму залежність рівня споживання від рівня виробництва, а отже, є формою реалізації його приватної власності. Тому трудова теорія товарних відносин – не вигадка учених, а об'єктивна реальність, на яку держава має зважати насамперед. Нееквівалентний обмін призводить до порушення прямої залежності рівня споживання від рівня виробництва, а отже, й реалізації приватної власності товаровиробників, що знищує усі стимули до розвитку виробництва.

Вартість товару, а відтак і ціна – не тільки елементарна клітина товарних відносин, а й генетичний код розвитку галузі, всієї економіки країни. Від неї залежать доходи підприємства, а отже, і його розвиток. Яким буде ціноутворення, таким буде й розвиток економіки. Ось чому ринкова економіка можлива лише у високорозвиненому цивілізованому суспільстві, інакше вона перетворюється на стихійний спекулятивний базар.

Теорії ціноутворення, зокрема, попиту й пропозиції, граничної корисності, цінності тощо, є продовженням розвитку трудової теорії вартості. І лише недостатній науковий аналіз та бажання навмисно перекрутити суть ціноутворення з метою одержання нетрудових доходів призводять до необгрунтованого відкидання трудової теорії товарних відносин.

Річ у тім, що вартість – це не просто втілена в продукті праця товаровиробників, а втілені в ньому товарні відносини. Звідси і назва цього продукту – товар. Тому зі зміною товарних відносин змінюється і форма вартості товару, зокрема, існує вартість виробництва, вартість відтворення (ринкова вартість) і ринкова ціна як кінцева форма вартості товару5. Вартість виробництва формується в процесі виробництва і відображає витрати праці на виробництво товару. Вона збігається із загальним поняттям вартості товару, що відображає суть товарних відносин. Вартість відтворення (ринкова вартість) формується на основі відносин відтворення і визначається, крім затрат праці, ще й потребами планового і пропорційного розвитку виробництва: Wr = W Nc /N, де W – вартість виробництва; Nc – суспільно необхідна кількість продукції; N – фактично вироблена продукція. Nc /N – співвідношення попиту і пропозиції і є коефіцієнтом поправки до вартості товару на плановий і пропорційний розвиток суспільного виробництва, а саме, щоб вироблялася не будь-яка, а тільки суспільно необхідна кількість продукції. Що, врешті, є обмеженням цими рамками свободи виробництва .

На основі зазначеної формули визначення вартості відтворення чітко визначилося і місце теорії попиту і пропозиції в ціноутворенні. Вона є продовженням трудової теорії вартості щодо визначення структури виробництва. Взята без неї, вона стає абсурдом.

Далі вартість відтворення перетворюється на ціну виробництва, яка забезпечує плановий і пропорційний розвиток усіх галузей економіки незалежно від органічної будови капіталу, яка там склалася під впливом розвитку продуктивних сил супільства. Ціна виробництва і є тим генетичним кодом, від якого залежить злагоджений розвиток економіки як складної самовідтворюючої системи. Тому її мусить контролювати лише держава, й вона має бути науково обгрунтована. Стихійне ціноутворення призводитиме й до стихійного диспропорційного розвитку виробництва.

 Ціна рівноваги є різновидом ціни виробництва, але остання відмінна лише тим, що формується тільки під впливом дії об'єктивних економічних законів відтворення, тоді як ціна рівноваги встановлює ринкову рівновагу, збіг попиту й пропозиції за будь-якої диспропорції виробництва, зокрема, за недостачі товарів зростання цін спричинює зменшення попиту на них. Це не що інше, як анестезія, тимчасове знеболювання за збереження самої патології. І такий метод лікування рівнозначний наркоманії: ломку лікують наступною порцією наркотику, що призводить до передчасного виснаження й загибелі організму.

Було б помилкою зводити все в ціноутворенні до об'єктивних чинників. Адже суб'єктом товарних відносин є людина зі своїми думками, смаками, поведінкою на ринку тощо. Тому вона не може не впливати на характер товарних відносин. І цей вплив здійснюється через оцінку товару на ринку під час його купівлі-продажу. Отже, утворюється третя, кінцева форма прояву вартості товару – ринкова ціна. Вона відбиває ті товарні відносини, які фактично склалися на ринку під час купівлі-продажу товару, і визначається під впливом об'єктивних і суб'єктивних чинників.

Ринкові ціни завжди відхиляються в той чи інший бік від ціни виробництва під впливом суб'єктивних чинників, ринкової кон'юнктури, що є вираженням ринкової свободи дії продавця і покупця товарів. На жаль, ринковий фундаменталізм у цьому питанні усе поставив з ніг на голову, зробив усе навпаки: за основу ціноутворення взяв ринкову кон'юнктуру і звів його до суб'єктивного чинника, відкинувши виробничий чинник, трудову теорію вартості. Увесь процес ціноутворення пояснюють одним лише ринковим співвідношенням попиту і пропозиції. Для ринкової кон'юнктури такий механізм ціноутворення є правильним, він грунтується на принципі: «Не зівай Хомка, на те й ярмарок». Але забувають, що це стосується лише визначення ринкової ціни, її відхилення від ціни виробництва. Тому істина, піднесена до абсолюту, перетворилася на абсурд.

На перший погляд, ринкова теорія ціноутворення є правдоподібною і здійснюється з метою утвердження цілковитої свободи дії суб'єктів ринку, нібито випливає з самої суті ринкової економіки. Насправді це грубе й навмисне перекручування об'єктивної реальності. Грубе тому, що ринкова економіка, як уже зазначено, це цивілізований механізм використання об'єктивно діючих законів товарного виробництва. А їх тут знехтувано. Навмисне тому, що за допомогою такого ціноутворення, штучно створюючи те чи інше співвідношення попиту і пропозиції, можна одержувати нетрудові доходи. І в цьому переконують нас нафтова, газова, зернова, цукрова та інші афери, які маскують під «закони ринку».

У Європі відхилення ринкових цін від їх основ, зафіксованих у податковій службі, припускають лише в межах ± 10 відсотків. А в нас – геть без обмежень. Тож такі й результати в економіці.

Отже, ціна є складною економічною категорією. В цінах, як у дзеркалі, відображається вся соціально-економічна політика держави, і саме вони є одним з основних інструментів її реалізації. Вільне ціноутворення потребує високого рівня знань законів розвитку товарного виробництва кожним суб'ктом ринку та свідомого використання їх на практиці, а без цього призводить до стихійного розвитку виробництва. Контрольоване з боку держави ціноутворення є найприйнятнішим для нашої країни, оскільки, з одного боку, дає можливість підтримувати плановий і пропорційний розвиток економіки, а з другого – використовувати творчу ініціативу і свободу дії учасників ринку, привчати їх до чесного використання законів товарного виробництва. У цьому й полягає органічне поєднання державного регулювання економіки з ринковою саморегуляцією. Адже і те й те є невідє'мною частиною процесу відтворення.

1 Павлишенко М.М. Ринкова ейфорія, або Як сучасні інтерпретатори спотворили концепцію Адама Сміта. – Віче. – 2000. – № 5. – С. 71–86.

2 Гегель Г.В. Философия права. – М., 1990.

3 Ерхард Л. Полвека размышлений. Речи и статьи. – М.: Руссико, 1993 – С. 351.

4 Горбань А. Что есть, то есть. – Факты. – 2005. – 3 сент.

5 Павлишенко М.М. Модифікація вартості товару. – Економіка України. – 2001. – № 7. – С. 57– 68

Автор: Михайло ПАВЛИШЕНКО