№4, лютий 2013

Прийняття нової Конституції України 1996 року, її передумови й особливості та перспективи конституційної реформи

Прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року та проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України в умовах розпаду СРСР було об'єктивною історичною реальністю і безумовно поставило на порядок денний розробку та прийняття Основного Закону нової держави.

За так званого радянського періоду України в складі СРСР було прийнято чотири Конституції (1919 р., 1929 р., 1937 р. і 1978 р.). Конституція України від 20 квітня 1978 року діяла* до прийняття нового Основного Закону. За цей час більш як 20 законами УРСР і України до неї внесено зміни й доповнення.

Законом УРСР від 24 жовтня 1990 року було виключено статтю 6 про керівну та спрямовуючу роль  КПРС, зупинено дію глави другої про економічну систему, доповнено новою статтею 112 про Конституційний Суд України (котра зазнала часткових змін 1992 року). Законом УРСР від 5 липня 1991 року до Конституції введено нову главу 12-1 про Президента України, а відповідно до статті 114-1 зміненої Конституції Президент був главою держави і виконавчої влади, що, по суті, відповідало президентсько-парламентській формі державного правління. 14 лютого 1992 року Україну проголошено «незалежною, демократичною, правовою державою» (ст. 68). У перші роки незалежності прийнято низку законів конституційного характеру: про районну, міську, районну в містах, селищну, сільську, обласну ради депутатів, про порядок відкликання депутатів обласної, районної, міської, районної в містах, селищної і сільської рад депутатів, про мови, про Президента України, про статус народного депутата тощо, що згодом стали певним підґрунтям для створення нової Конституції.

«Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України», 16 липня 1990 року прийняла Декларацію про державний суверенітет України. І, що дуже важливо, Декларація проголосила принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, чим було покладено край радянській формі державної влади. У Декларації проголошено повновладдя народу України, яке «реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР», народ визнається єдиним джерелом влади у республіці. Ці ключові засади Декларації лягли в основу норм нової Конституції України щодо визначення форми державного ладу.

Оскільки в Декларації зафіксовано положення про те, що «від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР, а жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України», доходимо висновку: в Україні передбачалося запровадження парламентської республіки за формою державного правління.

Керуючись основними засадами Декларації про державний суверенітет, Верховна Рада Української РСР 19 травня 1991 року схвалила Концепцію нової Конституції України, розроблену Конституційною комісією Верховної Ради Української РСР.

Слід сказати, що не всі приписи Декларації були відтворені, як у Концепції, так і в самій Конституції України, хоча в ній записано: «Декларація є основою для нової Конституції України». Це стосується передусім форми державного правління, у зв'язку із запровадженням згодом поста Президента держави.

Проте, на наш погляд, тут не було крамоли, оскільки Декларація — це, по суті, документ певних намірів, які проголошуються, як правило, від імені народу парламентом. Такий документ має засадничий характер, окреслює головні орієнтири розбудови нової держави. У цьому зв'язку під час прийняття Декларації чимало народних депутатів ставили питання про надання їй статусу конституційного закону. Перемогла ж ідея про те, що Декларація має залишитись у тій якості, яка зумовлена її сутністю, — урочистого проголошення державного суверенітету України. На її засадах необхідно було створити принципово нову Конституцію, котра відповідала б найкращим світовим стандартам, ґрунтувалася б на теоретичних засадах і практичному досвіді національного конституціоналізму.

Однак попри різні тлумачення змісту Декларації про державний суверенітет України вона, зважаючи на її історичне значення, була й залишається засадничою основою як нової Конституції України, так і її можливого вдосконалення.

Водночас певні докори розробникам нової Конституції України та парламентові доречно висловити. Так, у Декларації проголошується, що повновладдя народу реалізується на основі Конституції України. Однак у тексті нової Конституції України це положення відсутнє, на що справедливо було звернуто увагу в правовій літературі [1, с. 9—10]. На відміну від Концепції нової Конституції України, де зафіксовано, що вона «має ґрунтуватися на Декларації про державний суверенітет України, закріпити, розвивати і конкретизувати її положення», у новій Конституції жодним чином не згадується Декларація, бодай з огляду на її велике історичне значення. Ця прогалина, безумовно, має бути обов'язково виправлена в процесі вдосконалення чинного Основного Закону, бо негоже нехтувати першоджерелами, витоками власної державності.

Щодо Концепції нової Конституції України, то найпривабливішими та найважливішими є її загальнометодологічні принципи, які передують розкриттю структури самої Конституції.

Згідно з цими принципами:

— нова Конституція має ґрунтуватися на Декларації про державний суверенітет України, уся Конституція має бути відображенням ідеалів правової держави;

— у центрі уваги нової Конституції повинна бути людина як найвища соціальна цінність, її права і свободи та їх гарантії;

— основною метою регулювання відносин між державою, людиною, суспільством має бути забезпечення умов життя, гідних людини, формування громадянського суспільства;

— Конституція повинна визначити пріоритет загальнолюдських цінностей, закріпити принципи соціальної справедливості, утвердити демократичний і гуманістичний вибір народу України, чітко показати прихильність України загальновизнаним нормам міжнародного права;

— норми нової Конституції мають бути нормами прямої дії, неприпустимою є відмова від їх застосування внаслідок відсутності конкретизуючих законів або інших нормативних актів. На жаль, нехтування цим приписом Концепції та відповідною нормою чинної Конституції стало повсякденною практикою правозастосування в Україні. Суди нерідко залюбки посилаються на підзаконні нормативні акти, а не норми Основного Закону держави.

Концепція нової Конституції України передусім затвердила структуру майбутньої Конституції. Ця структура в процесі розробки Основного Закону зазнала чимало змін і, зрештою, значно відрізняється від структури чинної Конституції. Натомість, на нашу думку, Концепція є логічнішою й науково виваженішою. Так, на відміну від назви першого конституційного розділу «Загальні засади» (загальні засади чого? — конституційного ладу, чи суспільного, чи державного?), він іменувався як «Засади конституційного ладу», що є правильним.

Якщо в чинній Конституції Верховній Раді України, Президенту України, Кабінету Міністрів України, іншим органам виконавчої влади, прокуратурі, правосуддю, місцевому самоврядуванню присвячені окремі розділи, то в Концепції вони об'єднані в одному розділі «Державний лад» і цим підкреслювалося, що головним є не поділ влади й потенційне протистояння між її гілками, а єдність державної влади, єдиним джерелом котрої є народ.

Надалі, на жаль, були прибрані й такі структурні підрозділи Концепції, як «Громадянське суспільство», «Національна безпека», «Охорона Конституції».

Основними засадничими особливостями Концепції є такі її положення:

— самовизначення української нації, проголошене Декларацією про державний суверенітет України, поряд із вживанням таких понять, як «народ України», «український народ», що є ширшими, ніж «українська нація». Україна визначається як суверенна національна держава;

— «повновладдя народу здійснюється на основі Конституції Республіки». Ця формула, хоч як це прикро, не була застосована в чинній Конституції, однак вона є найбільш коректною, позаяк повновладдя народу може здійснюватися саме на основі Конституції, а не поза нею, що здатне уможливити спекуляції волею народу;

— від імені всього народу України може виступати виключно Верховна Рада України, Президент виступає виключно від імені держави. Щодо Президента, то це положення збереглося й у чинній Конституції. Що ж до Верховної Ради України — на жаль, ні. Проте іменем України виносять судові рішення, в тому числі, нерідко й неправосудні;

— форма державного правління — президентська республіка, форма державного устрою — унітарна держава, основою суспільного і державного ладу України є економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, багатопартійність, самоврядування;

— народ України є єдиним джерелом влади. Влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову;

— Президент є найвищою посадовою особою в державі, главою виконавчої влади в республіці, що відповідає задекларованій президентській формі державного правління;

— проголошення пріоритету громадянського суспільства над державою, його економічна свобода, багатоманітність форм власності, в тому числі і приватної, її недоторканності;

— запровадження посади Уповноваженого з питань захисту прав людини;

— винесення на всенародне обговорення схваленого Верховною Радою України проекту нової Конституції та проведення референдуму з її ухвалення.

Концепція Конституції на відміну від Декларації про державний суверенітет України, суть котрої відтворено в самій її назві, на наш погляд, має обов'язковий характер для розробників Основного Закону й законодавців. Концепція — це свого роду архітектурний проект майбутньої будівлі, відхилення від якого можуть мати негативні наслідки для неї. Як відомо, Концепція зазнала чимало змін, зокрема й істотних, що призвело до погіршення її структури та не зовсім вдалих назв і окремих положень прийнятої 1996 року чинної Конституції.

Отож вельми слушною є думка відомого фахівця в галузі конституційного права А. О. Селіванова, котрий звернув увагу на те, що «велике занепокоєння в наукових колах викликає відсутність Концепції конституційної модернізації» [2, с. 27].

На основі Концепції нової Конституції України розпочався процес підготовки останньої. Перший проект з'явився ще в листопаді 1991 року, тобто у термін, передбачений Верховною Радою під час затвердження Концепції. Навіть цей перший варіант Основного Закону дещо відхилявся від його Концепції, але не в концептуальному плані. Приміром, з'явився новий розділ 2 «Державні символи», що, на нашу думку, є цілком виправданим, розділ «Державний лад» змінився на «Державну владу» тощо. Подавали й інші варіанти нової Конституції України, які розглядала Конституційна комісія.

Слід звернути увагу на проект Основного Закону від 1 липня 1992 року, яким було дещо уточнено форму державного правління: пропонувався варіант двопалатного парламенту під назвою «Національні Збори» у складі Ради Депутатів (нижня палата) й Ради Послів (верхня палата). Проект не передбачав уже посади віце-президента. Цікаво, що місцевими органами виконавчої влади мали бути обласні (земельні), районні управи (ст. 195). Голову обласної (земельної) управи призначає та звільняє з посади Президент. Голів районної, міських управ призначає та звільняє голова обласної управи з подальшим затвердженням Президентом. Місцеве самоврядування здійснюється  населенням міст, селищ і сіл (територіальними громадами) безпосередньо або через обрані ним органи (ст. 224). В одному з варіантів проекту Конституції пропонувалися Національні Збори у складі «Народної Ради» та «Ради територій».

Варіант проекту Конституції (травень—листопад
1993 р.) передбачав назву українського парламенту «Всенародна Рада України». До її складу мали входити дві палати «Державна Рада» й «Рада територій». У цьому варіанті документа  Президент вважався лише главою держави, а це вже істотно впливало на форму державного правління, проголошену в Декларації про державний суверенітет і передбачену в Концепції нової Конституції.

Натомість у червневому проекті Конституції 1992 року, винесеному Верховною Радою України 1 липня
1992-го на всенародне обговорення, за Президентом зберігався статус глави держави й виконавчої влади.

Цей варіант проекту Основного Закону за своєю структурою був найбільш наближений до його Концепції, зберігав у цілому її структуру й основні положення. «Концепція і проект Конституції, — підкреслював один із фундаторів конституційного процесу в України Л. М. Юзьков, — це документи різного функціонального профілю. Перший — визначає основні методологічні позиції, найважливіші засади майбутньої Конституції, є свого роду її науковою моделлю. Другий — цю модель (методологічні позиції і засади) втілює, якщо можна так сказати, в нормативно-правову матерію, можна вести мову лише про те, наскільки проект Конституції відбиває суть, головну лінію, квінтесенцію Конституції» [3, с. 16].

Однак із наступною думкою автора, яка, по суті, суперечить попередньому його висловлюванню про те, що Концепція на відміну від закону не є загальнообов'язковою, бо змінюється із зміною самого життя, зокрема й у державотворенні, не можна погодитися, бо така позиція відкриває шлях до перманентних змін Основного Закону держави, його нестабільності, а отже, й нестабільності правової системи загалом. У США протягом понад двісті років відбулися численні зміни в їхньому суспільному й політичному житті, натомість їхня Конституція за цей час зазнала лише двадцяти семи поправок.

Розбіжності між Концепцією і проектами Конституції та її остаточним варіантом, як засвідчує п'ятирічний процес розроблення останньої, здебільшого ґрунтувалися не на науковій основі та практиці конституціоналізму, а на суб'єктивно-політичному чинникові, коли спрацьовував політичний компроміс на шкоду концептуальним засадам, що негативно позначалося на стабільності суспільства й не сприяло його прогресивному розвитку.

З точки зору формування та здійснення державної влади варто звернути увагу на розділ п'ятий проекту Конституції від 1 липня 1992 року під назвою «Державна влада» (в Концепції: «Державний лад»), де подано всі органи державної влади. На нашу думку, цей розділ, порівняно з чинною Конституцією, викладений більш логічно й науково виважено. Йому передує глава «Загальні положення». У ній ідеться передусім про те, як здійснюється і як формується влада, а вже потім — про самі органи державної влади (Національні Збори, Президент, Кабінет Міністрів України, місцеві органи державної влади, судова влада, прокуратура).

У згаданому вище проекті, як і в попередніх, не лише змінюється назва парламенту з «Верховної Ради України» на «Національні Збори», а й ідеться про двопалатну структуру. В цілому цей документ істотно не відрізнявся від першого, але мав значно кращі правове оформлення й викладення нормативного матеріалу. До речі, політичне сьогодення України з огляду на перспективу підготовки нової редакції чи змін до Конституції спонукає до того, щоб повернутися до ідеї двопалатного парламенту, яка обґрунтовувалася ще розробниками проекту Конституції. Тим паче що така структура парламенту була підтримана під час всенародного обговорення проекту Основного Закону.

Після цього обговорення проект зазнав чимало змін, зокрема й концептуальних. Вони полягали ось у чому. Президент втратив повноваження глави виконавчої влади, а Кабінет Міністрів був проголошений найвищим органом виконавчої влади. З'явився новий розділ «Пряме народовладдя». Парламент названо Всенародною Радою України, до якої мали входити дві палати — Державна Рада й Рада територій. З огляду на особливості повноважень Президента і парламенту можна сказати, що відповідно до цього варіанта проекту Конституції форма державного правління наблизилася до президентсько-парламентської моделі. Ідеться про проект нової Конституції України в редакції від 27 травня 1993 року. Натомість у книзі, виданій Українською правничою фундацією 1995-го, коментується проект від 27 травня
1991-го, однак геть іншого змісту, хоча наприкінці цієї книги подається саме той текст, який був офіційно надрукований Секретаріатом Верховної Ради України в травні 1993 року. Мабуть, має місце прикра помилка, але, позаяк ідеться про висвітлення конституційного процесу, варто було звернути увагу й на цей факт. Так, у коментованому варіанті говориться про «Національні Збори» [4, с. 27] тоді, коли в офіційному варіанті за рішенням Конституційної комісії від 17 травня 1993 року парламент названо Всенародною Радою.

Надалі проект Конституції в редакції від 27 травня 1993 року продовжували обговорювати й доопрацьовувати, як у робочій групі, так і в Конституційній комісії. Цей процес тривав до жовтня 1993-го. До речі, 7 жовтня того ж таки року ухвалили Закон «Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України». Зокрема, було збережено назву парламенту «Верховна Рада України» у складі 450 народних депутатів, котрих обирають строком на чотири роки. Після внесення відповідних змін проект Конституції опублікували 26 жовтня 1993 року.

Після цього конституційний процес в Україні був спрямований на розробку та прийняття так званого Конституційного договору. Спершу Верховна Рада 18 травня 1995-го ухвалила Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Але через, те що цей документ містив багато положень, які суперечили чинній на той час Конституції, для його введення запропонували прийняти додатковий закон «Про застосування Закону України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Однак за відсутності необхідної кількості голосів його не ухвалили. І лише після багатьох узгоджень Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» під виглядом Конституційного договору між Верховною Радою та Президентом України був прийнятий 8 червня 1995 року. У ньому записано, зокрема, що положення Конституції діють у частинах, що не суперечать цьому закону, а сам він діє до прийняття нової Конституції. Ухвалення цього закону на той час було нічим не виправданим, ані з політичної, ані з соціально-економічної, ані з юридичної точок зору. Його прийняття тільки зашкодило конституційному процесу й засвідчило зневагу до чинної тоді Конституції.

По-перше, на той час в Україні діяла розгалужена правова система. Лише Конституція спроможна ієрархічно впорядкувати всю систему нормативних актів і всі форми здійснення влади, у тому числі прямого народовладдя, національного суверенітету, охорони конституційного порядку тощо. Закон про владу, в принципі, не міг бути вичерпним навіть у питаннях організації влади.

По-друге, прийняття конституційного закону про владу в умовах дії чинної Конституції України спричинило створення правового вакууму у багатьох інших питаннях конституційного забезпечення життєдіяльності суспільства, виникла загрозлива конкуренція між двома законодавчими актами найвищої юридичної сили. Формально чинна Конституція, залишаючись Основним Законом України, підпорядковувалася, за назвою хоч і конституційному, але звичайному за юридичною силою закону. Така конкуренція стала деструктивною силою, яка зруйнувала логіку правової системи нашої держави, посилила правовий нігілізм.

У цьому зв'язку доцільно оцінити так званий Конституційний договір із суто наукової точки зору. Передусім треба відповісти на запитання про те, чи можливий у принципі будь-який договір між гілками влади, якщо виходити з того, що вся повнота влади в Україні належить народові. Народ є єдиним джерелом влади та здійснює її і безпосередньо шляхом референдумів, і через систему державних органів та органів місцевого самоврядування. Ніхто не може привласнювати право здійснювати державну владу (ст. 2 Конституційного договору).

По-третє, зміст, закладений у згаданий закон про владу, становив серцевину Конституції, її ключові положення. Але, окрім них, суспільство гостро потребувало гарантування прав людини, а держава — охорони конституційного ладу. Закон про владу не регламентував цих положень. Тому чи варто було ступати на вочевидь тупиковий шлях прийняття так званої малої Конституції на шкоду нормальному конституційному процесу?

По-четверте, правова основа для діяльності всіх влад, яка, на думку тодішнього Президента Л. Д. Кучми, ініціатора ухвалення такого закону, мала конструюватися зазначеним законом, створювалася шляхом поточної законодавчої роботи. Зокрема, вже існував Закон «Про Президента України», були розроблені й мали розглядатися проекти законів України «Про Кабінет Міністрів», «Про місцеві ради». Вбачається, до затвердження нової Конституції доречніше було б внести відповідні системні зміни до чинної тоді Конституції з метою приведення її у відповідність до чинного законодавства, що практично означало б реалізацію положень, як з'ясувалося, деструктивного закону про владу.

Отже, єдино прийнятним шляхом вирішення питань організації влади в Україні був шлях завершення роботи над уже підготовленим проектом нової Конституції України, який пройшов усенародне обговорення.

Недооцінка цього шляху, недостатня особиста активність вищого керівництва держави стали чи не найголовнішими його упущеннями в сфері перспектив державного будівництва. І як результат конституційний процес затягнувся майже на три роки.

Лише наприкінці жовтня 1995-го роботу над проектом Конституції в основному завершили. Загалом цей проект концептуально не відрізнявся від згаданого проекту в редакції 26 жовтня 1993 року. Було лише спрощено його структуру, назви розділів стали конкретнішими, зокрема, «Загальні засади конституційного ладу», «Права і свободи людини, громадянина», «Національні Збори» (Верховна Рада України), «Президент України», «Кабінет Міністрів України», «Правосуддя», «Територіальний устрій», «Місцеве самоврядування».

Процес удосконалення проекту тривав. На початку травня 1996 року Верховна Рада затвердила Тимчасову спеціальну комісію з опрацювання проекту Конституції України, котра мала б узгодити думки та пропозиції різних фракцій і груп щодо кожної статті проекту 1995 року. 17 травня 1996-го ця комісія передала проект Основного Закону на розгляд Верховної Ради України.

Після доопрацювання проекту Конституції Тимчасовою комісією він зазнав суттєвих змін, зокрема, і щодо його структури. Проект був доповнений новими статтями стосовно права народу України на землю, інші природні ресурси, а також економічної безпеки, державної безпеки і оборони тощо. І, що важливо, проектом передбачався вже однопалатний парламент під назвою «Народна Рада України».

Обговорення проекту нової Конституції було складним з огляду на розстановку політичних сил у Верховній Раді України, їхні погляди на відповідні аспекти становлення й розвитку держави. І як результат Конституція України, схвалена Верховною Радою в так звану конституційну ніч, втратила порівняно з проектом, що пройшов всенародне обговорення, і в концептуальному, і в змістовному сенсі.

Зокрема, розділ 1, який мав назву «Засади конституційного ладу», дістав назву — «Загальні засади» (засади чого?). За змістом двадцяти статей цього розділу вони більшою мірою відповідають назві «Загальні засади суспільного ладу», як і передбачалося в деяких варіантах проекту Конституції.

Замість розділу «Державна оборона і безпека» («Національна безпека»), який, до речі, містився в більшості проектів Конституції, ці положення схематично окреслені в статті 17 у розділі «Загальні засади». Це стосується і розділу про державні символи, який одержав своє місце в загальних засадах (ст. 20).

Натомість, на нашу думку, головним концептуальним недоліком прийнятої 28 червня 1996 року Конституції України було вилучення важливого розділу «Громадянське суспільство», який був майже в усіх проектах Конституції. Не дивно, що відсутність конституційної регламентації його засад негативно відбилася на становленні й розвитку громадянського суспільства в Україні. Компромісне рішення Конституційної комісії щодо об'єднання розділу про права, свободи та обов'язки громадян з розділом про громадянське суспільство призвело лише до того, що більша частина його положень залишилася поза межами Конституції. Сама ж ідея об'єднання цих розділів була хибною і з наукової точки зору, бо вони перебувають у різних правових і політичних площинах. Хоч інститути прав і свобод та громадянського суспільства тісно пов'язані, однак усе-таки вони різні.

Приміром, кожен громадянин за Конституцією має суб'єктивне право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35). Водночас існує інститут громадянського суспільства, який охоплює діяльність церкви та релігійних організацій. Стаття 36 Конституції закріплює право громадян на свободу об'єднань у політичні партії та громадські організації. Однак поряд з цим суб'єктивним правом громадян існує інститут громадянського суспільства щодо об'єднань громадян.

Це стосується і прав громадян на приватну власність (ст. 41), на підприємницьку діяльність (ст. 42), щодо сім'ї, яким кореспондують правові інститути сім'ї, власності та підприємницької діяльності. Наведені приклади не є вичерпними, їх перелік можна продовжити.

Не виграла Конституція й від того, що єдиний розділ про державну владу був розбитий на розділи, присвячені окремим гілкам влади. Це, на наш погляд, зашкодило здійсненню конституційного принципу про єдність державної влади, єдиним джерелом якої є народ. Цим, вбачається, було закладено потенційну конкуренцію і протистояння між гілками влади, що, на жаль, має місце в діяльності держави.

Проблемні положення Конституції України 1996 року спричинені як суб'єктивними, так і об'єктивними обставинами, котрі, однак, не применшують її великого історичного значення.

Прийнятою 28 червня 1996 року Конституцією Україну означено як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу.

Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність, безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3 Конституції України).

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ (ст. 5 Конституції України).

Державна влада та відповідний механізм «стримувань і противаг» в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції).

…Норми Конституції України є нормами прямої дії. В Україні визнається і діє принцип верховенства права, що має найвищу юридичну силу. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8).

Конституція України містить інші, не менш важливі засадничі положення, які є підґрунтям демократичного розвитку України, серед яких особливо слід зазначити такі: 1) суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності; жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15); 2) закріплюється непорушність права приватної власності (ст. 41); 3) Конституція закріплює рівність громадян перед законом, забороняє будь-які привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками.

На жаль, сьогодні в Україні не все гаразд із дотриманням не тільки наведених конституційних норм, а й загалом прав і свобод громадян. Причини цього приховані й у недосконалості чинного законодавства, і здебільшого в практиці його застосування, особливо в судовій.

До прикладу, певним доказом привілеїв за ознакою майнового стану є, зокрема, Закон «Про вибори народних депутатів України», який створює сприятливий ґрунт для них. Установлення майнової застави позбавляє громадян без належних статків, по-перше, не тільки можливості самовисування (осіб, котрі живуть за межею бідності, майже 80%), а й, по-друге — спроможності вести передвиборну кампанію.

Практика також засвідчує, і це не є таємницею ні для кого, що в Україні майновий стан значно впливає і на дотримання конституційного принципу рівності громадян перед законом. Це стосується і розв'язання певних проблем у бюрократичному апараті, особливо в судах. Ідеться про місце, яке Україна посідає в світі за рівнем корупції.

Щодо закладених у законі про вибори народних депутатів України можливостей порушення принципу рівності перед законом за майновою ознакою слід вказати і на недостатність конституювання гарантій права громадян обирати й бути обраними. Цим положенням у Конституції присвячена стаття 38, за якою громадяни мають право вільно обирати та бути обраними до органів державної влади й органів місцевого самоврядування, і стаття 71, за якою вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Цього, на наш погляд, для забезпечення виборчих прав громадян на рівні Конституції, як засвідчує практика проведення виборів, вочевидь недостатньо. Тож слід звернути увагу на те, що в проекті Конституції України від 26 жовтня 1993 року, який був узятий за основу для подальшого доопрацювання Конституції, містився розділ четвертий під назвою «Пряме народовладдя», який за своїм гарантійним змістом значно кращий за ці дві статті чинної Конституції. Після певного доопрацювання такий розділ став би необхідною органічною частиною Конституції України.

Останні роки політичного життя нашої держави позначилися конфліктними, зокрема й конституційними, протистояннями між найвищими органами державної влади. Це свідчить про необхідність здійснення конституційної реформи, яка мала б супроводжуватися не тільки внесенням необхідних змін і доповнень до Конституції з урахуванням досвіду її функціонування за часи державної незалежності та нагальних викликів у політичній та соціально-економічних сферах життя суспільства, а й прийняттям відповідних законів, що сприяли б уникненню протистояння між гілками влади, налагодженню їхньої взаємодії та виходу України із політичної та економічної кризи, в яких вона перманентно перебуває.

Водночас слід підкреслити: конституційна реформа не повинна передбачати розроблення і прийняття цілковито нової Конституції, тому що більшість положень чинної Конституції виправдали себе часом, сприяли становленню нової незалежної держави, загалом відповідають європейським цінностям і стандартам. Слід насамперед розробити концепцію необхідних змін і доповнень, адекватних назрілим потребам суспільства, пам'ятаючи, що стабільність Конституції — запорука стабільності суспільства.

Джерела

1. Шаповал В. М. Історія Основного Закону: конституц. процес в Україні в 1990—1996 рр. / В. М. Шаповал,
 А. В. Корнєєв. — Х.: Фоліо, 2011. — 111 с.

2. Селіванов А. О. Конституційні проблеми в сучасній теорії права: доктрина стабільності та охорони Конституції України в контексті модернізації та ефективного конституційного правосуддя: Монографія. — К.: Логос, 2012. — 150 с.

3. Юзьков Л. Проект нової Конституції України (в редакції від 1 липня 1992 року), винесений на всенародне обговорення // Конституція незалежної України: У 3-х кн. / Під ред. С. Головатого. — Кн. 1: Документи, коментарі, статті. — К.,1995. — С. 13—22.

4. Конституція незалежної України: У 3-х кн. / Уклад. С. П. Головатий, Л. П. Юзьков; ред. С. П. Головатий; Українська правнича фундація. — К.: Право, 1995.

______________________________________________
*«у частинах, що не суперечили Закону України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», прийнятого 18 травня 1995 року Верховною Радою України. Про це записано в Конституційному договорі між Верховною Радою України і Президентом України, підписаному відповідно О. Морозом і Л. Кучмою 8 червня 1995 року (утратив чинність на підставі закону від 28 червня 1996 року. Тобто після прийняття нової Конституції України).

Автор: Анатолій МАЦЮК

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Сьогодні, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Сьогодні, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Сьогодні, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня