Валерій ГОЛЕНКО: «Наш обов’язок – бути на передовій влади»

Органи місцевого самоврядування – найближча до людей влада. Обрана і сформована ними для того, щоб захищати спільні інтереси. Про те, наскільки ефективно в сучасних умовах їй вдається розв’язувати нагальні для громад проблеми, а також про те, як слід удосконалювати ці самі умови, розмова з головою Луганської обласної ради Валерієм ГОЛЕНКОМ.

Від мрії до дії

– Валерію Миколайовичу, озираючись на рік, що минув, які з подій ви назвали б найзначущими для зміцнення місцевого самоврядування?

– Безперечно, на першому місці – низка послідовних заяв Президента України Віктора Януковича (під час першого засідання Конституційної Асамблеї, на засіданнях Ради регіонів тощо) про необхідність реформи місцевого самоврядування, яка має забезпечити розвиток самодостатніх регіонів і буде реалізована шляхом поступової передачі повноважень від центральної влади до органів місцевого самоврядування. І, що особливо важливо, – про збільшення ресурсів на виконання цих повноважень.

Під час урочистостей на честь 20-річчя Асоціації міст України глава держави, зокрема, наголосив, що реальний ресурс інвестиційного розвитку регіонів цьогоріч має становити близько 16 мільярдів гривень. Це на 20 відсотків більше того, який вони мали у 2012-му. Президент наполягав також на децентралізації бюджетної системи держави, підкресливши, що податки до місцевих бюджетів мають платити всі.

Усе це – саме ті кроки, яких давно очікують усюди в Україні. Про необхідність розвитку, зміцнення місцевого самоврядування, про те, що воно має стати не декларативною та декоративною, а реальною складовою системи народовладдя в нашій державі, ми говоримо протягом багатьох років. І достатнє фінансове підґрунтя для цього просто необхідне.

Нарешті переходимо від визначення завдань до конкретних дій. І це не може не радувати.

– Однак досі країна прожила більш як двадцять незалежних років за існуючої системи. Певно, пристосувалися до неї?

– Звичайно, можна вдавати, що ситуація, за якої сільський, селищний бюджет – така собі каса з виплати зарплати місцевому голові, секретареві ради, бухгалтеру, є нормальною. Як і те, що чим більше заробить місто в поточному році, тим гірше буде в майбутньому. Але тоді годі й мріяти про те, щоб нас поважали й з нами рахувалися в сучасному цивілізованому світі.

Але ж ми хочемо, щоб Україна таки стала демократичною та європейською країною в найкращому й найповнішому розумінні цих слів. Щоб у нашій державі було впроваджено прогресивні принципи устрою влади, зокрема положення Європейської хартії місцевого самоврядування…

Ми бажаємо, аби кожна громада прагнула краще працювати, щоб більше заробляти й мати той самий фінансовий ресурс, за допомогою якого розв’язуватиме свої проблеми, покращуватиме життя, спираючись на свої ж, а не спущені згори рішення.

Це також ліквідує підґрунтя для будь-яких внутрішньополітичних суперечок і спекуляцій на тему, хто кого в Україні годує: схід – захід, регіони – столицю чи навпаки. Кожна громада знатиме, що якість її життя визначає вона сама, а не якісь чиновники та їхня прихильність чи неприхильність до певної території. Окрім того, люди матимуть змогу спитати обрану ними місцеву раду та свого голову за те, як вони працюють, і об’єктивно оцінити їхню діяльність, адже за таких умов більше не вдасться списати якісь провали на неувагу центру.

Ми визначили шлях до демократії. І маємо його пройти. Майбутнє України без перебільшення, залежить від того, чи з’явиться в нас дієве місцеве самоврядування, в якому влада та відповідальність будуть рівною мірою належати як населенню, так і керівникам територій. І це дасть змогу нашій державі уникнути і надмірної централізації, і авторитаризму, і сепаратизму.

Не заради укрупнення, а заради довіри

– Валерію Миколайовичу, на часі адміністративно-територіальна реформа. Як, на ваш погляд, вона має відбуватися?

– Вона обов’язково повинна відбутися, бо в нинішній схемі є чимало проблемних елементів. Наприклад, так звані міста-матрьошки. На території нашої області є місто Щастя, яке входить до Жовтневого району Луганська. І таких десятки по всій країні. Тож, погодьтеся, не тільки пересічному городянинові непросто зорієнтуватися, зрозуміти, чи є в цьому дивному місті влада й до кого звертатися в разі потреби. А у влади в таких «матрьошках» часом виникає спокуса відмовитися від роботи, бо «не їхній рівень». Цього необхідно позбуватися.

Але мене турбує кілька питань. Найперше те, що поряд зі словом «реформа» часто звучить інше – «укрупнення». У жодному разі не хотілося б, аби адміністративно-територіальна реформа в Україні звелася до укрупнення територіальних громад, районів. Під час обговорення плану дій називають навіть «оптимальну», на чийсь погляд, кількість жителів, таку ж сумнівно «оптимальну» відстань від райцентру до найвіддаленішого населеного пункту та інші незрозуміло на чому вибудувані критерії.

Якщо підемо цим шляхом, ризикуємо розвалити нинішню систему влади, інфраструктуру, матеріальну базу, а нічого нового натомість не створити. І ось чому: на території кожного із сільських районів Луганщини, наприклад, буде створено від двох до п’яти–восьми громад. У кожній треба буде створити нову відповідну інфраструктуру. Але де взяти кошти? На це запитання автори «реформи-укрупнення» відповіді не дають.

Водночас у нинішніх райцентрах від наявної сьогодні матеріальної бази (а вона здебільшого непогана й розрахована на обслуговування всього району) змушені будуть відмовитися, бо за новими стандартами вона буде… надмірною.

– Парадокс!..

– Але навіть не це найстрашніше. Гірше те, що будь-яке укрупнення автоматично віддаляє людину від органів влади, обмежує доступ громади до влади, а отже, знижує рівень довіри людей до цієї самої влади. Невже цього ми хочемо домогтися, ініціюючи реформу адміністративно-територіального устрою?

– Що пропонуєте, Валерію Миколайовичу?

– Мої пропозиції не будуть оригінальними. Ми радилися з представниками Української асоціації районних та обласних рад, до складу правління якої я входжу. І дійшли згоди, що об’єднані територіальні громади потрібно створювати на базі нинішніх районів. А на проміжному рівні – між областю і територіальними громадами – сформувати адміністративні округи. І в кожному населеному пункті має з’явитися свій орган самоврядування – не обов’язково рада, якщо село невеличке, достатньо одного керівника, наприклад, старости. Проте в кожного такого органу має бути достатній обсяг повноважень, щоб самостійно розв’язувати нагальні проблеми громади: можливість надати матеріальну допомогу нужденним, самим займатися благоустроєм, розвитком місцевої інфраструктури тощо.

У контексті адміністративно-територіальної реформи та реформи місцевого самоврядування слід вирішити комплекс питань розмежування повноважень і власності між рівнями та гілками влади.

Україні вкрай потрібен окремий закон про комунальну власність. Слід визначити юридичний статус об'єктів, які ми відносимо до комунальної власності – спільної власності територіальних громад району, області. Треба прописати, як громади братимуть участь у подальшій долі цих об'єктів.

Найближчим часом заплановано провести процедуру розмежування земель державної та комунальної власності. І якщо такий закон не буде прийнято, опинимося в ситуації, за якої земля, наприклад, під більш як двомастами об'єктами, що перебувають у спільній власності територіальних громад Луганської області, належатиме місцевим радам тих населених пунктів, де вони розташовані. А це неабияк ускладнить керованість такими об'єктами. А районні ради залишаться взагалі без землі. Яка ж то вже буде влада?

Окрім того, необхідно визначитися й з тим, хто управлятиме землями, розташованими за межами населених пунктів. Нині – до завершення процедури розмежування – це роблять відповідні адміністрації. А ось як буде після розмежування землі? Повертати її сільським радам? Адже на місці низки колишніх організовано нові. Є категорія і таких, які за цей час було перетворено із сільських на селищні… Багато нюансів.

Але маємо визначитися і з єдиним підходом, за яким діятимемо. Ми пропонуємо землі за межами населених пунктів віддати в управління районним радам, а ділянки, на яких розташовані об’єкти обласної комунальної власності, – відповідно в управління обласним радам.

Це було б логічно й справедливо.

На казну сподівайся і сам не барись

– Зрозуміло, що і підготовка, і проведення будь-якої реформи – процес тривалий. А чекати на те, щоб її результати побачили або відчули люди, треба ще довше. Але ж ми не хочемо сказати, що доти, доки держава здійснить заплановане, місцеве самоврядування може усунутися від справ, бо умови його існування недосконалі?

– Звісно ж, ні. Практика свідчить, що навіть у цих неідеальних умовах можна досягати результатів і покращувати умови життя громад. Наведу для наочності приклад: після того, як більша частка «екологічних» грошей почала надходити в місцеві бюджети, в казні, приміром, уже згаданого Щастя коштів на розв’язання екологічних проблем стало стільки, що витратити їх за призначенням місто просто не має змоги. А ось на вирішення низки соціальних питань їх замало. Проте ще минулого року було знайдено компромісне рішення. За пропозицією депутатів міськради, яку підтримали колеги з ради обласної, відбувся обмін субвенціями: Щастя надало в обласний бюджет гроші на природоохоронні заходи, а обласна рада місту – на соціально-економічний розвиток. Здійснене себе виправдало, тому цього року ми вдамося до тієї ж практики. Як бачимо, кошти можна знайти, якщо шукати, звісно.

Іще один із найдієвіших інструментів – співпраця з різними фондами (державними-недержавними, вітчизняними-закордонними), мета яких – сприяння місцевому розвитку. З гордістю хочу сказати: громади Луганської області мають чималий досвід такої спільної роботи для залучення коштів ззовні. Достатньо зазначити, що обсяг таких інвестицій вимірюється мільйонами євро.
А облрада протягом останніх років бере участь у співфінансуванні реалізації мікропроектів, які сільські та селищні громади наших районів виконують спільно з проектом Євросоюзу та Програмою ООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду».

Ми співпрацюємо також із Державним фондом сприяння розвитку місцевого самоврядування в Україні. Аби ще більше активізувати цю роботу, в березні минулого року уклали угоду про співробітництво між фондом, Луганською облдержадміністрацією та Луганською облрадою.

Окрім цього, на останній сесії облради, яка відбулася 25 грудня, затвердили обласну програму розвитку місцевого самоврядування. З її допомогою хочемо активізувати самі громади.

У межах програми, зокрема, цьогоріч проводитимемо обласний щорічний конкурс проектів розвитку місцевого самоврядування. Брати в ньому участь зможуть сільські, селищні, міські та районні ради, які мають проекти, спрямовані на соціально-економічний розвиток, вирішення проблемних питань територій. Підкреслю: запропоновані проекти мають бути суто конкретного характеру. Наприклад, стосуватися місцевих інвестицій, реформування системи житлово-комунального господарства, енерго- та ресурсозбереження, громадського транспорту, благоустрою населених пунктів, розвитку туризму, модернізації системи охорони здоров'я, освіти та соціального забезпечення тощо.

Переможцям конкурсу – а їх визначення відбуватиметься відкрито, гласно, за обумовленою заздалегідь бальною системою – буде виділено кошти з обласного бюджету на реалізацію проектів. Сума співфінансування на один – до 200 тисяч гривень. Домовилися також, що частка участі обласного бюджету у фінансуванні не може перевищувати 50 відсотків його вартості. Інші гроші повинні залучатися громадою з альтернативних джерел.

Плануємо, що вже цього року зможемо профінансувати понад півсотні проектів. Тих, які вважатимуть пріоритетними самі мешканці конкретних територій. Адже вони визначатимуться з проблемою, яку хочуть розв’язати, складатимуть і захищатимуть проект, а потім, у разі перемоги, контролюватимуть його виконання.

– Певно, ця обласна програма передбачає не тільки проведення конкурсу?

– У ній загалом ми визначили такі ключові, на нашу думку, для розвитку місцевого самоврядування напрями (цитую проект документа): «робота по залученню коштів донорських організацій, міжнародних проектів і програм технічної допомоги для розв’язання проблем територій; розвиток кадрового потенціалу та підвищення кваліфікації посадових осіб органів місцевого самоврядування, депутатів місцевих рад; обмін досвідом та сприяння розвитку місцевого самоврядування; підвищення активності територіальних громад області в реалізації соціально-економічних проектів».

Акцент робимо саме на останньому з напрямів. Бо хотіли б сприяти не тільки покращенню рівня та умов життя земляків, а й утвердженню самоврядування, народовладдя як такого. Щоб люди не лише на державу розраховували, а й у самих себе, у власні сили вірили. Це дуже важливо.

Як важливо бути почутим

– Валерію Миколайовичу, планується чимало, та чи підвищується довіра людей до влади загалом?

– Місцеве самоврядування – справді передова влади. І надважливо те, що наш голос сьогодні чує центральна влада й реагує на нього. Один із найяскравіших прикладів цього – ухвалення Закону «Про засади державної мовної політики в Україні».

Жителі Луганщини ніколи не намагалися зменшити значення державної української мови, ніколи не виборювали права не вивчати її, ігнорувати. У жодному разі! Проте ми завжди наполягали на тому, щоб у нашій рідній державі поважалося й було захищеним від будь-яких посягань наше право в усіх сферах життя користуватися рідною мовою. Історично так склалося, що для переважної більшості жителів нашого регіону рідною є російська.

Депутати Луганської облради, нагадаю, не раз намагалися вжити заходів для реалізації права земляків на рідну мову. Перші в Україні, ще навесні 2006 року, ми своїм рішенням зазначили: вважаємо, що на території області російська є регіональною мовою в тому визначенні, яке дає цьому поняттю Європейська хартія регіональних мов. Свого часу нам довелося обстоювати цю позицію в судах. Нам казали: не можна! Додавали: визначати мову – не наша компетенція.

Але відтоді, як з’явився проект закону Ківалова–Колесніченка, ми зрозуміли, що він може стати інструментом, який захистить наше право. Тож від імені ради ми спочатку зверталися до парламенту з проханням якнайшвидше розглянути цей законопроект. Потім, коли справа дійшла до розгляду й опозиція намагалася протистояти його ухваленню, ми висловлювалися на підтримку цього законопроекту, скликали засідання сесій, вимагаючи уваги до своєї позиції і своїх переконань. І врешті домоглися того, що він став законом!

Зауважте, наданим цим документом правом закріпити за рідною мовою офіційний статус і в такий спосіб захистити її скористалися не тільки російськомовні території. Місцеві ради низки західних областей зробили регіональними угорську, румунську…

І це нормально, це демократично й цивілізовано – не боротися з прагненнями людей, а з повагою враховувати їх, приймаючи державні рішення. Зрештою, не треба забувати: держава – для людини, а не люди – для держави.

Та й напередодні будь-яких виборів ми обіцяємо землякам захищати їхні інтереси, бути чесними та відповідальними слугами народу. І не маємо права забувати про це після голосування.

Розмову вела Олена БУГАЄЦЬ.