Ревнуючи до самого Шекспіра...

Студентка Київського інституту іноземних мов Тетяна Гришанова разом зі своїми однокурсниками нерідко брала участь у конкурсах на найкращий переклад сонетів Шекспіра.
От тільки всі перекладали російською, вона – українською.

Народилася дівчина на Полтавщині й для неї найпоетичнішою є та мова,  якою говорила мама. Таня зростала у великій та дружній сім'ї. Старші допомагали молодшим, а ще – ніхто з десятьох дітей не бачив, коли мама лягала спати й коли прокидалася. Школа була далеко від села, й дітям довелося вчитися в інтернаті, де виховувалося багато сиріт. Ці чужі діти за роки навчання стали такими близькими, як брати й сестри. У п'ятому класі Таня знайшла в бібліотеці самовчитель іспанської мови й самотужки почала  її вивчати, ще не підозрюючи, що через багато років опанує досконало й іспанську, і французьку, і англійську. Інтернатське дитинство навчило Тетяну бути сильною й ніколи не брати за столом останній шматок.

А от обрати майбутню професію допомогла дівчинці Тетяна Миколаївна, вчителька англійської. Таня на­завжди запам'ятала її приємний голос і бездоганну вимову.

Але роки минали, дівчинка виросла, стала студенткою й, звісно ж, закохалася. Та так, що протягом року щодня писала коханому листи, до того ж частенько вір­шами. А він щодня відповідав. Та якось листи перестали надходити. Вона чекала. Дні... тижні... місяці... 

В той день (Не дай Господь той день прийде),
Через недоліки мої обличчя ти нахмуриш,
І підсумок твоя моїй любові підіб'є.
Таку ревізію зробить чи хтось, чи сам присудиш.
В той день повз мене ти пройдеш чужий:
В очах не щедре сонце, а скупе.
Любов твоя, неначе дикий звір,
Шука причину, щоби не любити, від люті звір сопе.

Я на той час міцний буду, мов скеля
І знову присягнусь я проти себе заради твоєї правоти,
Бо зрозумію, що для тебе – я пустеля,
А ти давно шукаєш свіжої води.

Мене покинути і розлюбити – право тобі закон дає.
А хто закон напише, щоб мене любити?
У кого право таке є?

Усе втратило сенс. Низка тьмяних, безрадісних днів, хвороба, важка операція, після одужання – путівка в Крим. І тут вона зустріла людину, якій присвятила не вір­ші – життя.
             
Хто знатним вихваляється походженням,
Хто – моднім, розцяцькованим вбранням;
Хто  –  силою і вмінням від народження.
Хто має пса найліпшого, хто –  яструба, а чи коня.

Під стать своїй душі людина має насолоду —
Радіє їй і розхваля понад усе.
А я по-іншому вимірюю життя  –  ціную свободу
Й любити вміння  –  найсвятіше, що цей світ несе.

Твоя любов – пишніше царського вбрання,
Дорожча, аніж знатний царський  рід.
Від неї більше  насолоди, ніж від яструба а чи коня.
Ти  –  лиш одне, що в мене є,
я вихваляюся, що маю цілий світ.

Боюся я тільки одного: коли тебе я втрачу —
Останнім стану жебраком й від горя я заплачу.

Нині Тетяна Троцкова живе в мальовничому південнобережному селищі Кацівелі. Вона щаслива дружина й мати двох дітей. Старша донька навчається в Севастопольському гуманітарному університеті на четвертому курсі філологічного факультету. Вивчає українську й англійську. Синові – 9 років. Тетяна – вчителька англійської мови, яку так люблять її учні. А ще – перекладачка, поетеса, що надала «золотому змісту» п'ятдесятьох шекспірівських сонетів форми чарівних українських слів. Інтерес до Шекспіра з'явився ще в студентські роки. Вчитувалася в кожний рядок, відкриваючи для себе джерело мудрості й любові до навколишнього світу. Шекспір був і залишається її кумиром. Вона перекладає тільки ті сонети, які знаходять відгук у її серці, відповідають її настрою. Спадщина великого англійського поета й драматурга стала метою її творчості й допомогла перебороти тяжкі випробування. Раптово до її життя ввірвалося лихо. Лікарі виявили в неї страшну хворобу.  Тетяна усвідомлювала серйозність свого становища, металася, шукала вихід. Подруга принесла їй томик улюбленого Шекспіра. Читаючи знайомі рядки, вона відчула приплив сил, повірила в себе. І хвороба відступила. Так любов до поезії зробила справжнє диво.

Якось уночі в лікарні в обіймах чергового безсоння Тетяна переклала сонет Шекспіра українською. Її охопила невимовна радість, вона хотіла поділитися нею з усім світом. Але була ніч, і всі спали. Щастя від чотирнадцяти чарівних рядків про життя й любов, що  прийшли до неї, дісталося їй одній.  Відтоді вони приходять до Тетяни вночі, коли в оселі темно й тихо.  Вона постійно чекає їх і боїться сполохати музу.

Адже іноді вона йде надовго й починаються справжні муки творчості. Тетяна страждає: все для неї в цьому світі не так, утрачається сенс буття. Без шекспірівського нектару  дуже важко, сумно,  тужливо. 

Тетяна не може пояснити механізм того, що відбувається в її душі. Знає одне: справжнє  свято настає лише тоді, коли повертається муза.  Багатогранність світу Шекспіра наповнює життя  музикою, барвами й звуками. Хочеться кричати: «Ось воно, довгоочікуване щастя!».

І все-таки в її житті більше часу йде на роздуми. Тетяна страждає, тому що встигла перекласти лише 50 сонетів. Хочеться більше, але бракує часу,  муза справді не терпить суєти.

Узаконені авторські права й бажання творити – це аж ніяк не все. Потрібна неабияка  робота над собою.
Чотири роки тому вона брала участь у Міжнародній конференції з творчості Шекспіра, що відбулася в Запоріжжі. Там познайомилася з багатьма дослідниками, викладачами й перекладачами геніального автора. Колега зі Львова дала тоді цінну пораду – застосовувати під час перекладу п'ятистопний ямб. Цей поетичний розмір чудово передає ритміку шекспірівських віршів українською мовою.

Для Тетяни Троцкової тепер найважливіше – не збиватися з ритму. Поезія визначає її творчість.

 У Криму Тетяні вельми бракує справжньої української мови. Єдина продуховина – робота в дитячому санаторії, куди з'їжджаються діти з усієї України. Щодня вчителька ходить на роботу пішки із селища Кацівелі до Сімеїза, долаючи по шість кілометрів туди й назад. Так вона наближається до заповітного поетичного ритму. А щоб тримати себе в тонусі, цілий рік купається в морі. Якось зізналася, що дуже чекає  холодної водички.
Як ставиться сім'я до творчості Тетяни?

Чоловік ревнує до Шекспіра. Мабуть, це його найвище вираження почуттів. Володимир Маяковський  висловився про це досить зрозуміло:  «Любити треба так, щоб ревнувати не до чоловіка Марії Іванівни, а до самого Коперника».

Тетяна багато працює: викладає англійську в сімеїзькій школі, керує гуртком англійської мови в місцевому культурному центрі й у дитячому санаторії. І завжди дотримується в роботі свого головного принципу: навчати любити красу в усьому, що тебе оточує, – в поезії, природі, людських стосунках. Про це щиро говорить у своїх віршах. Читаючи ці задушевні рядки, починаєш розуміти, як щедро природа обдарувала скромну вчительку англійської мови з провінційного Сімеїза, яке багатство душі й силу почуттів передають нам її твори, як багато любові до прекрасного дарує нам її муза.
 
З моєю музою не так, як з музою поетів,
Чиє натхнення – розмальована краса.
Приписують коханим все, що прекрасне є на світі,
В орнамент той вплітають навіть небеса.
Їй роблять комплімент у гордім порівнянні
З світилами і перлами землі й води,
З квітневим первоцвітом на світанні,
Всім рідкісним, що Бог для нас створив.

Є істина в любові, хай буде істина в письмі,
Є глибина прозора у справжніх почуттів.
Моя кохана така ж мила, як кожній матері дитя,
Хоча не сяє, як світила, бо не її це заняття.
Своїх коханих мов на базарі хвалять. Я чув це сам.
Я не розхвалюю, тому що я ніколи не продам.   

Сонет – це лише чотирнадцять рядків, але в них гармонія й мудрість, натхнення й праця, «пока на завоеванный листок тень красоты не ляжет, столь покорной». Героїня нашої розповіді ще в юності на рідній Полтавщині зрозуміла, що осягнути  магію сонета може лише людина, котра пізнала радість і біль, наділена хистом угадувати у звичайнісіньких явищах «миг поэзии бесспорной».