Правова освіченість у контексті рівнів правової освіти

Наукове спрямування, попри всі кризові прояви, політичні симпатії або, навпаки, різні дисфункції суспільного розвитку, ніколи не полишало ні гуманітарного видавничого простору, ні юридичного наукового доробку. Це, зокрема, стосується проблематики, пов’язаної з правовим вихованням, правовою освітою, правовою культурою, правовою свідомістю особи [2].

І хоча цю наукову сферу цілком виправдано можна віднести до добре відомого всім музичного проекту «Старі пісні про головне», коефіцієнт корисної дії її впровадження в суспільні відносини лишається стабільно низьким. Ця проблематика, безперечно, – одна з першочергових у сприйнятті права як явища соціальної дійсності, усвідомлення його ролі, місії в житті і пересічного громадянина, і суспільства загалом. Означена наукова сфера, безперечно, не є новою, але беззаперечний і той факт, що попри всі намагання її теоретичного освоєння задля реалізації практичних потреб «віз і нині там». Більше того, бурхливий кількісний розвиток юридичних навчальних закладів очікувано міг би привести до покращення правової обізнаності в суспільстві. На жаль, цього не сталося.

То наскільки важливою є категорія «правова освіченість» у життєдіяльності людини? Якщо виступати в рамках не тільки пошукових теоретичних моделей, а й практичних ракурсів і напрямів, можна констатувати, що якість нашого життя, безперечно, пов’язана з цією категорією: від бізнес-плану – до якості медичного обслуговування, від належних умов праці – до належних умов відпочинку.

Отже, ми безпосередньо стикаємося з потребою не лише особистого опанування «азбуки права», а й більш високого рівня правової освіченості. Скільки негараздів нашого економічного, соціального, політичного (свіжий ілюстративний приклад – парламентські вибори 2012 року) життя, скільки зайвих нарікань на владу, державу, суспільство, роботодавців тощо вдалося б уникнути, якби кожний пересічний громадянин незалежно від віку, статі й соціального становища мав нині більшу правову грамотність.

У зазначеному контексті спробуймо в рамках теоретико-правового аналізу зупинитися на понятті «правова освіченість» (як результат) і «правова освіта» (як процес досягнення результату). Якщо освіченість – це засвоєння різнобічних знань [1, c. 858], то правова освіченість – це засвоєння правових знань на певних етапах державно-правового розвитку у визначених темпорально-просторових координатах. Правова освіченість – рівень правової освіти.

Як і кожна теоретико-прикладна проблема, ця не є винятком і має враховувати як нові підходи, способи, методи вивчення, так і відповідну методику її реалізації. Відповідно до першої позиції слід одразу наголосити на необхідності запровадження іншого, відмінного від попередніх часів, підходу: пропозиція опанувати не «правовий мінімум» (цього вочевидь замало), а необхідний, такий що відповідає цивілізованому суспільству, обсяг правових знань у площині сучасного право-державотворення.

Правова освіта може розглядатися як система виховних і навчальних дій, спрямованих на створення умов для формування:

• поваги до права;

• власних уявлень і настанов, заснованих на сучасних правових цінностях суспільства;

• концепцій, достатніх для захисту прав, свобод і законних інтересів особи та правомірної реалізації її громадянської позиції.

Цілі правової освіти визначають завдання, що стоять перед правовиховним процесом. До них можна віднести:

1) формування та розвиток у громадян правових знань у сфері державного управління;

2) виховання поваги до права як соціальної цінності, до принципів законності;

3) вироблення потреб та навичок активного захисту у встановленому законом порядку своїх прав, свобод та законних інтересів.

Реалізація зазначених цілей та завдань дасть змогу сформувати належний рівень правосвідомості громадян.

Правова освіта не може ізольовано існувати в суспільстві, вона спирається на дані педагогіки та юридичних наук. При цьому педагогіку застосовують для найефективнішого правового виховання, використовуючи розроблені принципи та методи, форми і способи виховання особистості. У цьому зв’язку теорія та практика формування й розвитку правової культури мають бути тісно взаємопов’язані не лише з наукою права, а й з іншими галузями гуманітарних знань. Украй актуальними є нині проблеми, пов’язані з юридичною педагогікою.

Умовами успішного формування цього процесу слід вважати:

• створення й діяльність громадських організацій (можливо, на базі великих юридичних центрів), що беруть участь у різних соціальних проектах;

• навчальні курси, що забезпечують профільне розширення й поглиблення уявлення про право як особистий соціальний інститут, феномен правової культури, її принципи, особливості регулювання різних форм суспільних відносин, особливо в політичній та економічній сферах для широкого загалу. Чому б цю місію не взяти на себе юридичним коледжам, інститутам, факультетам у рамках і форматах, визначених державою? Принаймні це могло б деякою мірою свідчити про їхню суспільну корисність і необхідність. Наприклад, це стає вкрай потрібним під час запровадження у правову тканину нових інститутів права, скажімо, інституту медіації.

Величезного значення у зв’язку з цим набуває соціальне управління правоосвітнім процесом.

Уявляючи цей процес комплексною міні-системою, можна зазначити, що змістовий бік управління складається з двох напрямів: зовнішнього й внутрішнього.

Перший являє собою цілеспрямовану державну діяльність, завданням якої є організація та забезпечення важливих з погляду правової політики напрямів здійснення правовиховного впливу, й розробку державної політики у сфері правової освіти; а також організацію суб’єктного складу правоосвітнього процесу та здійснення відповідного контролю. Другий, внутрішній, напрям полягає у формуванні та здійсненні конкретних програм правоосвітнього впливу, що реалізуються певним колом суб’єктів із метою реалізації правоосвітніх заходів.

Правоосвітня робота – це конкретні заходи, спрямовані на здійснення суб’єктом правового впливу певних дій, що ґрунтуються на розроблених програмах реалізації правового виховання в суспільстві. Отже, правоосвітній процес – це сукупність заходів, що здійснюються з метою досягнення найоптимальнішого результату виховного впливу суб’єкта правової освіти на суспільство, спрямованих на формування правосвідомості й високої правової культури, поєднаних із використанням спеціальних правових засобів і правоосвітніх механізмів.

Правова освіта – невід’ємна частина загальної культури громадянина, умова формування правосвідомості. Життя в громадянському суспільстві формує правову свідомість (позитивну чи негативну) незалежно від того, як відбувається (стихійно чи цілеспрямовано в рамках правової освіти) цей процес. Але правова освіта є запорукою того, що право стає регулятором життя індивіда, а не перешкодою на шляху вирішення його особистих завдань. У сучасних умовах саме правова освіта може стати найважливішим чинником розвитку особи, становлення громадянського суспільства й демократичної правової держави в сучасній Україні, громадяни якої зможуть жити в соціально-правовій злагоді одне з одним, з державою, владою, політичними партіями, громадськими рухами тощо.

Проте слід ураховувати, що правові норми не є єдиними регуляторами поведінки. Було б серйозним спрощенням уявляти проблему таким чином, що право одразу стає внутрішнім регулятором поведінки конкретного індивіда. Сьогодні неабияку увагу потрібно приділяти взаємодії, взаємообумовленості та «взаємопідтримці» всіх соціальних регуляторів (моралі, етики, релігійних норм тощо), що діють у державі, як складової державної правової політики [3].

Формування правових переконань (від зовнішніх вимог, що їх висуває суспільство до особистості, до внутрішнього переконання й від нього – до дії) – це шлях формування правової свідомості як необхідної умови забезпечення правопорядку. Без формування правового переконання неможлива правомірна поведінка. Процес реалізації правової норми – це взаємодія її вимог зі свідомістю індивіда. Не можна не погодитися з думкою вчених, що без вивчення переконань людини, її поведінки, психологічного механізму взаємодії вимог норми та свідомості людини неможливо зрозуміти мотиви правомірних учинків.

Здобуті правові знання мають переходити в ціннісні установки, стати внутрішнім переконанням, набути емоційного забарвлення, закріпитися у правових звичках.

Завдання правової освіти в тому, щоб досягти такого рівня правосвідомості, коли кожен член суспільства дотримувався б соціальних правил поведінки та правових норм виключно завдяки внутрішній потребі, власним переконанням, а не під страхом примусу. У цьому й полягає формування мотивів та звичок правомірної, соціально активної поведінки. Поведінка особи має бути свідомою. Вироблення звички до дотримання правових норм, до правомірної поведінки – головне та найскладніше завдання правової освіти.

Ідеологічна цінність правової освіти в тому, що вона є соціально необхідним явищем, зумовленим об’єктивними закономірностями побудови й розвитку суспільства.

Друга позиція зазначеного розгляду є методичною, тобто пов’язаною з «інструментарієм» здійснення правової освіти. Сучасний етап правового розвитку позначений новими тенденціями у правовому навчанні. Їхніми особливостями є: практично орієнтований підхід у викладанні змісту правових курсів, урахування соціального досвіду громадян, що беруть участь у різних правовідносинах у реальному житті, формування активної громадської позиції особи, повага до прав людини та до норм міжнародного права, забезпечення необхідного рівня юридичної грамотності особи, вирішення питань професійної орієнтації. Правова освіта має бути орієнтованою на ретрансляцію способів розуміння дійсності: мислення, діяльності, спілкування, поведінки.

Правова освіта – це єдина загальнодержавна система усвідомлення ролі й дієвості права, вивчення чинного законодавства, яка охоплює всі верстви населення.

Серед спрямувань правової освіти можна запропонувати такі:

• правова освіта й правове виховання молоді;

• правова освіта за професійним спрямуванням із застосуванням норм відповідного галузевого законодавства;

• правова освіта депутатського корпусу;

• правова освіта працівників органів місцевого самоврядування;

• правова освіта працівників громадських організацій;

• правова освіта посадових осіб та робітників комерційних структур;

• правова освіта людей пенсійного віку тощо.

Загальні цілі правової освіти конкретизуються й реалізуються засобами цілеспрямованого формування в освітньому процесі:

• здатності до дій у складних ситуаціях (в умовах кризових проявів), здібностей до аналізу соціальних і правових норм стосовно конкретних умов їх реалізації;

• комунікативних здібностей (цікаві прикладні матеріали опубліковані в журналі «Комунікація»: проект секретаріату Кабінету Міністрів України та Університету штату Огайо);

• системних знань у сфері права, що забезпечують актуалізацію здібностей, і таких, що становлять основу соціальних навичок;

• конкретних умінь і навичок у соціальній, економічній та політичних сферах.

Правова освіта залежно від програми розвитку, профілю, реальних можливостей навчального закладу чи того, хто здійснює процес, може будуватися в такий спосіб:

• систематичний курс;

• модульний курс разом з іншими соціально-гуманітарними курсами чи інтегрованим курсом;

• частина інтегрованого курсу.

Найефективнішим можна вважати використання різних «форматів» побудови курсу на кожному етапі засвоєння правової дійсності.

Якщо йдеться про так званий побутовий рівень правової освіти (тобто роботу з широким загалом), перевагу, на наш погляд, слід надавати діяльнісній формі. При цьому цілком припустимо звуження навчально- інформаційного блоку в разі збереження правового практикуму, який забезпечить формування особистого відчуття ситуацій у правовій сфері. Запропонована методика всеобучу дасть можливість:

• здобути базові навички для того, щоб успішно діяти в реальних правовідносинах;

• здобути реальні правові знання, зокрема про правову систему України, чинне законодавство, відповідно до проблем диференціації прав та специфікації прав [4];

• сформувати здатність до аналізу політичних ситуацій, що регулюються правовими нормами.

Навчальні заходи мають будуватися відповідно до двох типів:

• навчального курсу, що містить елементи теорії права, забезпечує уявлення про право як про особливу предметно-практичну сферу, уявлення про основні права і свободи людини, про реалізацію галузей права, про систему гарантій прав, свобод і законних інтересів згідно з чинним законодавством України;

• практикуму, що забезпечує формування практичних навичок поведінки у правовій сфері в реальному житті.

Якщо правова освіта стосується представників певних професійних напрямів, увагу слід зосередити передовсім на:

• здатності будувати власну правовідповідну поведінку в межах наявних свобод, прав і обов’язків;

• поглибленому рівні правових знань (з різних галузей права, окремих законодавчих актів тощо);

• здатності до теоретичного аналізу правових ситуацій;

• навичках реалізації своїх прав у соціальній сфері в широкому правовому контексті.

Для забезпечення варіантного підходу до вивчення права необхідно розробити щонайменше три типи програм курсу:

• загальноосвітню;

• гуманітарного профілю;

• соціально-економічного профілю.

Для загальноосвітньої програми право може бути представлене окремим модульним курсом, для програми гуманітарного профілю – самостійним курсом чи деякими курсами модульного типу, для соціально-економічного профілю – самостійним навчальним курсом чи декількома курсами модульного типу.

Перспективним підходом є також розробка різних за складністю курсів, орієнтованих на відповідні інтереси конкретного соціуму.

Програми правової освіти мають ураховувати: професійні навички, вік, соціальний статус, психологічні особливості тощо.

У пропедевтичному курсі основного значення набувають навчальний, а також практичний компоненти. Правові аспекти середовища та способу життя є на цьому етапі фоновою умовою розвитку правосвідомості.

Важливого значення у зв’язку з цим набуває категорія «інформаційно-правовий» простір, котра, на наш погляд, об’єднує всі методи, шляхи, а головне – форми, в яких міститься правова інформація. Безперечно, до інформаційно-правового простору належать не тільки соціальні мережі, а й монографічні видання, правова складова діяльності ЗМІ, ТБ-програми тощо. Особливо хотілося б підкреслити роль у правоосвітньому процесі таких енциклопедичних видань (усі – за редакцією Ю. С. Шемшученка): 6-томної «Юридичної енциклопедії», «Великого енциклопедичного юридичного словника» (К.: Юридична думка, 2007), другого видання «Великого енциклопедичного юридичного словника» (К.: Юридична думка, 2012).

Отже, можемо констатувати, що відповідний до вимог цивілізованого суспільства рівень правової освіти й достатній для розвитку громадянського суспільства рівень правової освіченості конкретного громадянина, безперечно, сприятимуть ефективному полілогу держави, влади, науки та людини.

Джерела

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ТВФ «Перун», 2005. – 1440 с.

2. Массовое сознание: колебание и прогресс // Зеркало недели. – 2012. –№ 40 (88). – С. 14.

3. Оніщенко Н. М. Нормотактика як складова державної правової політики // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2012. – № 4 (126). – С. 37–43.

4. Тарахонич Т. І. Правове регулювання та реалізація прав і свобод людини та громадянина // Проблеми реалізації прав і свобод людини та громадянина в Україні. – К.: Юридична думка, 2007. – С. 149–166.

Автор: Наталія ОНІЩЕНКО