№20, жовтень 2006

Врятуймо своє слово!Врятуймо своє слово!

28 жовтня 1989 року Верховна Рада УРСР ухвалила Закон УРСР «Про мови в Українській РСР»

Продовжуємо роздуми про сучасне буття української мови та духовності, розпочаті в липневому номері «Віча».
На запитання відповідає відомий публіцист, голова Київської організації Національної спілки письменників України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, доктор філологічних наук Анатолій ПОГРІБНИЙ.

Яка вона, рідна держава?

– Шановний Анатолію Григоровичу, сьогодні знову й знову стверджують, що Україна не може бути національною державою, бо в ній домінують багатоетнічність, багатокультурність і багатомовність. Як ви оцінюєте цю концепцію?
– На жаль, нині ми не будуємо національної держави українського народу. Офіційно не взяли навіть початкового курсу на її створення. У цьому й полягає одна з основних причин того ганебного становища, в якому перебуває Україна, її культура та мова. Уявлення ж про шляхи формування та зміцнення української ПОЛІТИЧНОЇ нації, яку нерідко невиправдано протиставляють нації етнічній, вельми часто засновані в нас просто на вульгарно фальшивих засадах.
Скажіть, будь ласка, хто й коли довів, що бажана для нас держава громадянського суспільства не може бути водночас національною державою, повноцінною державою українського народу? Хто розводить два поняття на нібито протилежні, нібито несумісні береги: мовляв, або національна держава, або держава громадянського суспільства?

– Гадаю, пане Анатолію, на ці значною мірою риторичні запитання відповідь одна: певні сили протидіють тому, щоб на рідних теренах утвердилася громадянськи зорієнтована національна держава українського народу.
– Справді, чимало різнорідних угруповань фарисейськи возносяться над національним, нехтують його як якість, що неначебто протистоїть загальнолюдському началу, вводять людей в оману. І сьогодні відчутні намагання утвердити суспільство без української духовності, української ідеї та, звичайно, й української мови. Одне слово, пропагується безукраїнський варіант. Я ж твердо переконаний: позанаціональних, безнаціональних чи стримано, злегка національних орієнтирів творення власних держав не знала, не знає й не може знати жодна нормальна сучасна країна.
І ось уже замість концепції НАЦІОНАЛЬНОГО виховання силкуються запровадити концепцію громадянського виховання, пускають в обіг терміни «громадянська освіта», «громадянська культура». Я не здивуюся, якщо після поняття «регіональна мова» вигулькне ще й «громадянська мова», яка, звичайно ж, не буде українською.
Згадую свою брошуру «Україна навпаки», яка побачила світ ще 1995 року. І що ж? Відтоді позиції УКРАЇНИ супроти не-України стали ще слабші. Вкрай потворно та брутально не-Україна виявляє себе в духовно-культурній сфері. Не менш тривожні симптоми в освіті. Так, зменшення аудиторного навантаження студентів досягається скороченням курсів української мови, історії України та української культури й літератури. Воднораз у багатьох навчальних закладах здійснюється не національне, а антинаціональне виховання, активне неприйняття викликає навіть таке поняття, як українознавство.
 
Українська душа донбасівського краю

 – Це стосується передусім Донбасу?
– У роки своєї юності, закінчуючи Харківський хіміко-механічний технікум, я в Донецьку відбув чотиримісячну практику. І сьогодні вклоняюся Смолянці – незабутній околиці великого міста, де й понині діє завод хімічних реактивів, в одному з цехів якого я працював. З Луганщиною також поріднився, бо за тамтешнього юнака Володимира Коновала вийшла заміж моя сестра Рая. Пізніше з’ясувалося, що хлопець той – внук Бориса Грінченка, якому я присвятив кандидатську дисертацію та дві книжки. Зустрічі з десятками людей засвідчують: Донбас у глибинах його єства український. Звісно, він має свою специфіку. Хоча б уже тому, що відсоток колишніх переселенців із Росії, які там живуть, їхніх дітей та внуків значно більший, ніж в інших регіонах нашої держави. Так, за статистикою, на Луганщині росіян – 39 відсотків від усього населення області, а на Донеччині – 38. Цілком природне генетичне тяжіння росіян до країв, із яких вони вийшли, зрозуміле вболівання про те, щоб Україна не відгородилася від них якимсь муром. Але ж саме на цих почуттях і грають політичні спекулянти. Тих, хто їм вірить, немало, хоча я особисто переконаний: у багатьох випадках ворожість до нашої мови – насправді не дуже замасковане неприйняття України як незалежної держави.
Останнім часом ще голосніші стали плачі про необхідність захисту російської мови. При цьому, як правило, замовчується справжній стан справ. А він такий: на Луганщині україномовний телерадіоефір – це лише 14 годин на добу, а російськомовний – 400 годин. Різко загальмували розвиток національного шкільництва: українське слово можна почути в класичному університеті та в педінститутах. З цього погляду Луганщина й Донецька область – посестри. Додам до характеристики хіба що таке: з майже тисячі тамтешніх періодичних видань лише газета «Донеччина» – україномовна.

– Пане Анатолію, а яку позицію зайняла письменницька громада, зокрема східного та південного регіонів, щодо «Універсалу національної єдності»?
– Майстри слова ухвалили спеціальну заяву, в якій наголошують: існує небезпека повзучого відступу від справжніх і національних, і євроінтеграційних прагнень. Болісно сприймаються моральні випробування. Письменники твердо відстоюють найдорожче для них – рідну мову, розглядають її як першооснову існування й утвердження Української держави.

– На жаль, широко побутує й інше – інтелектуальне обслуговування позанаціональних інтересів.
– Деякі науковці силкуються спростувати, як на мене, беззаперечну тезу про те, що загибель мови означає загибель народу. Нагадаю слова Ушинського: «Відберіть у народу все, і він усе може повернути, але відберіть мову, і він ніколи більше вже не створить її. Навіть нову батьківщину може створити народ, але мови – ніколи: вмерла вона в устах народу – вимер і народ».
Сьогодні в нашій країні діють десятки різних партій, «союзів», «двіжєній», що домаганням особливих привілеїв для російськомовності прикривають протидію національному державотворенню. Не Україна як повносила та повноцінна європейська держава, а політично та культурно несамостійна Малоросія – така позиція цих сил. Не випадково прикметою нашого часу стало відродження, здавалося б, похованих ще в ХІХ столітті так званих розвінчувальних «теорій» стосовно походження, міри самостійності та якості як українського народу, так і його мови, не випадково стаємо свідками нестримної лавини наклепів, перебріхувань усього, що пов'язане з українством.
 
«Сто століть у мого роду…»

– І все ж таки бодай один аргумент хочеться навести: наша мова не просто прадавня, а сива-пресива: санскритсько-український словник фіксує понад чотири тисячі повних або часткових мовних збігів…
– Стосовно питання про давність української мови особисто я сказав би так: навіть якби моя мова й справді народилася лише вчора, я і в цьому разі беріг би та захищав її як найбільшу святиню. Ось чому питання давності української мови, в принципі, нас, українців, не надто й мусить хвилювати. Я навіть висловлю припущення, що якби наша мова та наш народ були молодші, то, може, й, навпаки, ми почувалися б міцніше, адже, як відомо, в молодшого завжди більше часу. Та, як знаємо, наука доводить протилежне, дедалі більше відкриваючи глибини й праглибини нашої мови.
Аксіоматично те, що образно сформулював наш відомий поет Іван Драч, – «сто століть у мого роду», те, що наш народ – автохтон на цій землі, тобто нізвідки він сюди не приходив, як повністю нікуди й не виселявся, а, навпаки, жив та живе на рідній землі, хоч і під різними самоназвами (анти, словени, руси, русини, українці), говорить тією мовою, яку народила ця земля, – українською. Накочувалися на нашу землю різні міграційні (ординські та інші) хвилі, нас завойовували, вбивали та палили, спустошували рідний край, але, зазнаючи й найбільших втрат, ми зі своєї землі остаточно ніколи не виводилися. Після найжорстокіших плюндрувань знову й знову зміцнювали свій рід, множили його, а отже, ніколи не зникали зі своєї землі й МОВНО.

– Видатний педагог Григорій Ващенко, пам'ять якого ви глибоко шануєте, цьому приділяв особливо велику увагу…
– Він так окреслив сутність своєї концепції національного виховання: «Служіння Богові й Україні». Служіння Богові – отже, плекання в людині вищого, одухотвореного начала, що покликане вберегти її від ницого, брудного, аморального, дарувати душі чистоту й світлість. А служіння Україні – то служіння рідному краєві, як найбільшій цінності, як органічній частці того вищого, духовного, що мусить бути в серці кожного українця. Отже, Бог і Україна – поняття нерозривно поєднані. Служити Богові – значить, служити Україні. Служити Україні – значить, служити Господові. Така єдино прийнятна модель національної та релігійної поведінки, яка цілковито заперечує абстрактне «всєчєловєчество». Ось чому за обставин нинішньої багатоконфесійності завжди треба мати чітку відповідь на запитання: якою мірою та чи та церква служить інтересам саме України?
За статусом національна, однак за суттю…

– Шановний Анатолію Григоровичу, ви часто виступаєте на радіо, захищаєте українську мову, публікуючи статті в газетах та журналах. Зрештою, останні ваші книжки «Раз ми є, то де?» та «Поклик дужого чину» не монолог, а виболений діалог із читачами… Який їх узагальнений портрет?
– У моїй пошті переважають листи від осіб зрілого та старшого віку. На жаль, атмосфера, в якій зростає наша молодь, сприяє поширенню найрізноманітніших «інфекцій», небезпечних для українства. Та, дасть Бог, настане час, коли національні орієнтири власного державотворення неодмінно, за прикладом інших народів, утвердяться і в нас.
Проте в наші дні здійснено відхід від затверджених 1998 року стандартів шкільної освіти, даються взнаки космополітичні тенденції, які базуються, одначе, на основі російської мови та культури, дедалі виразніших ознак потворності набуває таке поширене окозамилювальне явище, як україномовна школа за статусом, але українозневажницька за суттю. Усе це відводить нашій мові роль якоїсь новітньої латини – вживаної на уроках, але необов'язкової чи й непотрібної поза ними.
Зоною майже суцільного зросійщення лишається на більшій частині території України вища школа. Яскравий показник неукраїнського спрямування освітньої галузі – сотні дитячих будинків, інтернатів та інших закладів для дітей-сиріт («державних дітей»), які послуговуються – поза будь-якою логікою – не державною, а російською мовою.
Нещодавно бібліотекар із Вінниці Ольга Валовська написала мені листа, де є точне міркування: «блатняки» та ляльководи ніколи не говорили українською мовою, тому марно сподіватися на їхню підтримку. Отож лише народ може врятувати своє слово.

Розмову вів
Микола СЛАВИНСЬКИЙ.

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня