№23, грудень 2012

Те, що висікаєш, - не висидиш, це треба пережити, відчути

У культурному ландшафті України відбулася подія, що неодмінно додасть нових барв і відтінків процесам та явищам, які відчутно позначаються на духовному здоров’ї суспільства. Нехай того осіннього вечора в актовій залі Національної спілки композиторів України було не так уже й багато людей, нехай занадто скромний тираж для такої книжки, задля презентації якої всі й зібралися, та її вихід у світ – подарунок усім музикантам, любителям музики, а також яскравий знак того, що наше мистецтво незнищенне, не підвладне жорстким і загрозливим вітрам часу.

«О настоящем, о былом размышляет Евгений Станкович в беседах с Еленой Зинькевич» – така, можливо,
й задовга назва цієї несподіваної, а якщо точніше, бажаної, глибокої, розумної книжки, що своїм змістом, незвичайним жанром ніби запрошує всіх до цікавої розмови в колі неординарних наших сучасників, які своїм життям, творчістю роблять цей світ благодатнішим, гуманнішим, духовно чистішим. Високі матерії, заторкані в ході захопливої розмови двох інтелектуалів навколо музичного життя загалом і кожного з них зокрема, утім дуже щільно проектуються на земне буття конкретної людини, що приходить сюди, аби знайти власне місце, розкритися й лишити свій слід, перш ніж назавжди вирушити в зоряний простір. Розмова, яка точилася між творцями не один день і місяць (Олена Сергіївна на якійсь зі сторінок зазначає, що знайомі вони ще зі студентської лави), дає потужний імпульс до осмислення мистецтва загалом і способу життя в мистецтві, аналізує особисте місце композитора в цьому просторі як людини і художника. Досить складні, ба навіть нерозв’язані категорії філософії та психології творчості у двох співрозмовників часом виходять на таку зрозумілу площину, що й хочеться закрити питання про таїну творчості. Та не поспішаймо… Не все так просто. Євген Станкович щиро розводить руками: «Я весь складаюся із суперечностей… Кожен день мені здається, що наближаюся до чогось суттєвого, але знову й знову пересвідчуюся, що не знаю, що це таке…». Й то каже композитор, який створив десятки видатних оперних, інструментальних, камерних творів. Вони широковідомі не тільки в Україні, а й за її межами. Він автор музики до численних фільмів, хорових творів. Його «розкручує», іноді тактовно й по-доброму провокує на несподівані роздуми й одкровення (в музичних колах відомо, що Станкович – людина небалакуча, «твердий горішок», сказали б ми, журналісти), часом перетворюючись на доскіпливого інтерв’юера, Олена Сергіївна Зінькевич, член-кореспондент Академії мистецтв України, доктор мистецтвознавства Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, автор численних книг, підручників, статей про сучасний музичний процес. І взагалі, вона улюблениця газетярів-культурологів, тому що одержати її статтю – велика честь для періодичного видання. Дослідниця вирізняється яскравістю, свободою мислення, глибиною проникнення в сутність явища, широченним діапазоном знань. Тож рівень цієї розмови та її інтелектуальний потенціал можна вповні уявити, якщо справді вчитатися в захопливі сторінки книжки.

Утім, ловлячи себе на досить-таки підступному бажанні більшої приземленості, спрощеності діалогу (ну, потреба така в звичайнісінької людини не ускладнювати життя проблемами, невідомістю, якимись високими матеріями), раптом відчуваєш, як потужна духовна хвиля знову й знову підкидає тебе в захмарні високості творчої стихії, в її незбагненну силу й безконечну притягальність. Це страшенно захопливо. Мимохіть занурюєшся в блиск інтелектуальної гри енциклопедично освічених, розкутих особистостей, яким є що сказати своїм сучасникам. Парадоксальність, іноді категоричність мислення Євгена Станковича вражають виснажливою жагою до саморозкриття, приреченістю видатного художника наблизитися до власної чаші Грааля, до того золотого відтину, коли є повне відчуття задоволеності від виконаної роботи. «Усе життя наді мною цей дамоклів меч: не встигнути зробити все, що хотілося б…». Музика – «…це моє життя – кожної миті часу, в кожній ситуації, в стані психіки, стані здоров’я і т. д., стані суспільства, зрештою, де кожен з нас знаходиться…». «Те, що висікаєш, – не висидиш, це треба пережити, відчути…». «Треба створити таку музичну тканину, що здатна на «горіння», на енергетичні вибухи»…

Обом співрозмовникам, котрі пройшли унікальну школу вищої освіти в одному з найкращих мистецьких вузів України – Київській консерваторії, є що згадати. Тобто перегорнути велетенський шар музичної культури, яку вони осягали в 60-х роках минулого століття під опікуванням видатних учителів і композиторів Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, А. Штогаренка, М. Дремлюги. Вражаючий список можна продовжити. Євген Станкович короткий час навчався у Львівській консерваторії, де його творчої долі турботливо торкнулися патріарх української музики Станіслав Людкевич, чудові музиканти й викладачі А. Солтис, Р. Симович, А. Нікодемович. Між навчаннями – армія, «від дзвінка до дзвінка» (як він мовив) у артилерійському взводі. Раннє й щасливе одруження з красунею Тамарою, студенткою Львівського музичного училища, родом з Борисполя… Захоплива подорож хвилями часу й пам’яті, коли вочевидь оживає той уже далекий, але й такий близький нам світ культури, де народилася музика Станковича та багатьох його талановитих побратимів. Як глибокодумний, цікавий до всіх важливих проявів життя інтерв’юер, Олена Сергіївна поставила собі нелегке завдання – розкрити становлення Станковича-особистості, Станковича-митця в контексті часу, в бурхливому річищі тих подій, що випали на долю покоління творців 60–90-х років. Хоч, за висловом Гете, талант гартується в тиші, характер – у світовім потоці, творче та й особисте життя Євгена Федоровича не зовсім вписується в цю пафосну схему геніального німця. Й узагалі, вкладати в схематичні рамки будь-яку людину, тим паче творчу, – марна справа. Тому-то Олена Зінькевич прагне достеменно зрозуміти й розкрити для наступників те, що «транслює його муза». І не тільки. Мистецтвознавець намагається залишити для нащадків не тільки звуки музики тієї епохи. Вона хоче передати духовний тонус середовища, митців, які творили в нелегкий час. У главах «Сузір’я особистостей», «Покоління», «Спілка композиторів і довкола» тощо таке відчуття, що раптом ожив той Київ, коли після перших весняних дощів пишно розквітають каштани. Їхні пахощі теплими хвилями вриваються в концертні зали, виставкові павільйони, де серед схвильованих відвідувачів можна зустріти геніального Стефана Турчака, буремного Юрія Іллєнка, сумну постать утаємниченого Федора Нірода… Про своїх друзів-однодумців стриманий Станкович говорить схвильовано, найвищими епітетами: «Олег Ківа – одна з найяскравіших фігур у музиці, в моєму житті, в житті мого покоління».

Але трепетна ностальгія, навіяна теплими спогадами про друзів та однодумців, не перекриває внутрішнього болю, що оселявся тоді в душах молодих митців. Їхні сміливі модерні твори тодішня ідеологічна машина забороняла, викидала на смітники, руйнуючи долі талановитих особистостей. Багато хто не витримував: спивалися, йшли з життя, а хтось просто розчинявся в безликому натовпі однаково мислячих… Про трагічну долю незвичайної фольк-опери «Цвіт папороті», яку підступно «зарубали на корню», коли вона ціною велетенських зусиль талановитого колективу вже була готова до постановки на сцені й от-от мала справді небачено досі розквітнути, читаєш з особливим відчаєм. Дотепер цей унікальний твір поціновувачі мистецтва не бачили в автентичному вигляді. Страшно подумати, що наразі нема перспективи відродити «Цвіт папороті» в первісному варіанті…

Олена Сергіївна майстерно задає тональність кожній главі чудовими епіграфами, зокрема з поезії Ліни Костенко. Один із них: «Життя іде і все без коректур. І час летить, не стишує галопу». У цьому галопуючому клекоті часу Євген Станкович знаходить музику, «продовжує свою «гру над прірвою», залишаючи нам можливість розшифровувати безконечний зміст його послань, розгадувати таїну його майстерності й віщування». Такими словами Олена Зінькевич відкрила свою розмову з композитором, що ввібрала роки сходження на Еверест творення, біль і втрати, радість від найточнішої ноти, непереборної віри, що музика завжди зближуватиме людей і світи. І цим самим залучила нас у дивовижний колообіг світла, надії, поезії душі.

Автор: Людмила БАРАНЕВИЧ

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Президенти держав Балтії і Польщі разом звернулися до влади Грузії Сьогодні, 06 грудня

Орбан грозиться ветувати бюджет ЄС, якщо не розморозять кошти для Угорщини Сьогодні, 06 грудня

Угорські спецслужби шпигували за посадовцями ЄС – розслідування Сьогодні, 06 грудня

ЗМІ: Салліван пообіцяв Україні сотні тисяч снарядів і тисячі ракет до середини січня Сьогодні, 06 грудня

ЗМІ дізналися деталі зустрічі Єрмака з оточенням Трампа Сьогодні, 06 грудня

Глава Міноборони Нідерландів: Україна зараз програє війну Сьогодні, 06 грудня

Фінляндія передає Україні зимове спорядження для ЗСУ Сьогодні, 06 грудня

Сибіга вийшов із зали засідання ОБСЄ перед початком виступу Лаврова Вчора, 05 грудня

Нідерланди нададуть Україні додаткові 22 млн євро на ППО та кіберстійкість Вчора, 05 грудня

Уряд Франції йде у відставку Вчора, 05 грудня