«Кіноренесанс»

Мирослав СЛАБОШПИЦЬКИЙ: «Що більше фільмів зніматиметься, то ймовірніше, що хоч один із них буде вдалий»

Відома світові завдяки численним політичним перипетіям, різноманітним спортивним досягненням чи «Євробаченню», Україна нарешті заявила про себе як про вагомого гравця у сфері якісної суспільно значущої фільмографії, здобувши почесне друге місце на 65-му ювілейному кінофестивалі у швейцарському місті Локарно (1–11 серпня 2012 року). «Срібного леопарда» на Батьківщину привіз режисер Мирослав СЛАБОШПИЦЬКИЙ, представивши європейцям короткометражну стрічку «Ядерні відходи» – камерну історію про чоловіка та жінку, які працюють у 30-кілометровій зоні відчуження. Як з’явилася ідея такої картини й що саме допомогло їй здобути високе міжнародне визнання, редакція «Віча» запитала в автора стрічки.

– Мирославе Михайловичу, нинішня ваша робота (та й усі попередні фільми) є доволі актуальною для нашої держави, бо стосується питань, пов’язаних із нагальними проблемами українського суспільства. Як було обрано саме такий напрям творчого розвитку? Він продуманий як конкретний PR-хід, що мав зацікавити вітчизняного глядача й привернути увагу світової громадськості до України, чи ці питання хвилюють вас виключно як митця?

– Так склалося, що я завжди знімав лише те, що хотів, і лише так, як це бачив. Коли на початку 2000-х років через проблеми, пов’язані з Державною службою кінематографії, я не міг знімати картини за обраною тематикою, точніше, не мав підтримки від держави, то фінансував свої проекти самотужки, з допомогою своєї сім’ї, Ліги українських меценатів тощо. Потім почав співпрацювати з компанією «Артхаус Трафік» і режисером Володимиром Тихим, що й дало мені змогу знімати те, що вважав суспільно значущим та актуальним. Тому навряд чи я колись щось прораховував. Скоріше я роблю те, що мені подобається.

– Після здобуття Україною незалежності Державна служба кінематографії майже не фінансувала розвиток вітчизняного кіно, бо побутувала думка, що воно мертве й відродити його вкрай важко. Змінювалася влада, розвивалося українське суспільство, проте до кіно нікому не було діла. І тільки два з половиною чи три роки тому коли керівництво службою перейшло до нової команди, прийняли політичне рішення про те, що держава має підтримувати кінематограф. Відповідно, ще три роки тому у виробництві перебувало лише два-три фільми, фінансовані держбюджетом. Сьогодні ж їх уже 34. Окрім того, завдяки реформі галузь стала набагато прозорішою. Якщо раніше кошти розподіляли напівкулуарним способом і було геть незрозуміло, чому не вийшов на екрани той чи інший фільм, тепер, маючи досвід співпраці із зарубіжними колегами, можу сказати, що система фінансування фільмів стала ближчою до загальносвітової. Нині, щоб отримати державну грошову підтримку для виробництва конкретного фільму, необхідно подати проект на розгляд спеціальної ради, котра за бальною системою вирішує, фінансувати його чи ні. Тому сьогодні спостерігаємо своєрідний «кіноренесанс», який дасть змогу зрештою підняти українське кіно на вищий щабель розвитку. Адже в цій галузі, як відомо, спрацьовує «закон великих чисел»: що більше фільмів зніматиметься, то ймовірніше, що хоч один із них буде вдалий.

– За участю творчої лабораторії «Артхаус Трафік» було створено альманах короткометражних робіт «Україно, goodbye!», до якого ввійшли три чи чотири десятки фільмів (зокрема, й моя стрічка «Ядерні відходи») про те, що змушує українців покидати власну державу. Унікальним є те, що цей проект об’єднав і режисерів-дебютантів, і досвідченіших митців, тому отримав державну фінансову підтримку в розмірі 50 відсотків необхідного для створення фільмів бюджету. Це дуже добре, адже надавати більше коштів держава просто не має права за законом (ст. 20 Закону України «Про кінематографію» від 13 січня 1998 року. – Ред.).

– Нині проект «Україно, goodbye!» перебуває на завершальному етапі. Думаю, в листопаді нинішнього року в кінотеатрах має з’явитися добірка фільмів (хоча, можливо, не всіх тридцяти), котрі стали його частиною, а пізніше компанія «Артхаус Трафік» створить окремий диск, на якому глядачі зможуть переглянути всі стрічки альманаху.

— Дуже на це сподіваюся. Адже після виходу на екрани проекту «Мудаки. Арабески», до якого, зокрема, ввійшов і мій фільм «Глухота», представлений 2010 року на «Берлінале», можна сказати, що українське суспільство сколихнулося. Цьогоріч в Одесі (під час Третього міжнародного кінофестивалю) мій колега Володимир Тихий продемонстрував свою стрічку «Янгол смерті», що також викликала доволі полярну реакцію. Тому сподіваюся, що й новий проект не залишить українців байдужими.

– Чудово! Стрічка «Ядерні відходи» ввійшла до останнього блоку картин кінофестивалю, що демонструвалися 9 серпня. Мені дуже пощастило з місцем у залі, адже, переглядаючи картини учасників, я міг стежити за реакцією журі. Продивившись два фільми (бо моя стрічка мала демонструватися третьою), я помітив, що під час перегляду «Ядерних відходів» журі було надзвичайно зосередженим, а після завершення картини зал улаштував справжню овацію. Це було надзвичайно приємно! І, власне, через день я дізнався, що здобув «Срібного леопарда».

– Грошова винагорода є не такою вже й великою (5 тисяч швейцарських франків. – Ред.). Вагомішим є грант Фонду Хуберта Белса, який я отримав у жовтні 2010 року. Взагалі, цей фонд, створений основоположником Роттердамського кінофестивалю (котрий, до речі, після звільнення з в’язниці свого часу відвідував Сергій Параджанов), засновано для допомоги кінематографістам країн, що розвиваються. Його підтримка має велике значення: з одного боку, це – грошова допомога, з другого – своєрідний «знак якості», бо за час існування нашої молодої незалежної держави лише троє українців було відзначено на такому рівні: Ігоря Подольчака зі Львова, киянина Сергія Лозницю й мене. Зокрема, у моєму випадку фонд підтримав проект «Плем’я» (над яким я зараз активно працюю), що є переможцем другого етапу конкурсу на здобуття державної допомоги. Сюжет охоплює відрізок життя учнів випускного класу гімназії для глухих. Тема дуже значуща для суспільства, проте сьогодні мені треба зробити ще безліч кроків, аби наблизитися безпосередньо до зйомок. Тож маю надію, що все вдасться.

– Бажаю вам цього й дякую за інтерв’ю.　

Вела розмову Юлія ЦИРФА.