Інформаційно-правовий простір: проблеми формування, розвитку, аналіз позитивних і негативних впливів на правосвідомість суспільства та особистості

Нещодавно з’явилося повідомлення, що Президент України доручив підготувати проект Стратегії розвитку інформаційного суспільства. Отож спробуймо проаналізувати проблемні питання, які виникають у цій сфері сьогодні.

Термінологія та поняття, пов’язані із соціальними мережами, кіберпростором, віртуальною реальністю, посідають чільне місце не тільки в нашому житті – вони поступово досліджуються, аналізуються та закріплюються в науковій доктрині. Не виняток і така категорія, як «інформаційний простір». Утім, на наш погляд, інформаційний простір у загальноприйнятому вжитку – це категорія «збірна», що об’єднує досить різні складові або різні, більш конкретизовані «простори». Не думаю, що слід доводити, що в інформаційному просторі об’єднані культурні і політичні, економічні і правові чинники.

Предмет нашого дослідження – інформаційний правовий простір.

Поняття інформаційного правового простору – категорія змінна. Воно може бути більшим чи меншим за обсягом залежно від суспільних потреб, необхідності або відсутності правової регламентації тих чи тих суспільних відносин, відрізнятися ступенем досконалості, коефіцієнтом використання або, навпаки, ігноруванням нормативно-правових регуляторів у суспільстві.

На наш погляд, інформаційний правовий простір об’єднує всі методи, шляхи, а головне – форми, в яких міститься правова інформація.

Безперечно, до нього належать не тільки соціальні мережі. Це й правова складова діяльності ЗМІ, ТБ-програми та програми радіоканалів, витвори кінематографічного ґатунку, театральні п’єси, профільні монографії та художні твори тощо. Тобто будь-яке комунікативне начало, що містить певну інформацію на правову тематику. Причому інформаційний правовий простір складається з національного та міжнародного рівнів. Не заглиблюючись у проблемні питання протидії правопорушенням в інформаційній сфері [20], хочемо лише констатувати, що від якості, розвиненості, досконалості інформаційного правового простору багато в чому нині залежить відповідне сприйняття або несприйняття категорії «право» як явища соціальної дійсності.

В умовах сьогодення особливо великого значення набуває дієвість права: відчуття захищеності кожним, гарантованості прав та законних інтересів, протистояння сваволі під час упорядкування суспільних відносин, безсумнівної дії механізмів упровадження правового порядку в усіх сферах суспільного життя, гарантування та забезпечення системи безпеки, що пов’язана із соціальною діяльністю, особливо тією, що несе потенційну загрозу життєво важливим інтересам особи, суспільства та держави. Це далеко не повний перелік наших очікувань від сучасного права. Багато в чому успіхи демократичних перетворень залежать від того, наскільки право в суспільстві підтримується та поважається різними соціумами й кожним індивідом зокрема.

Право постійно апелює до людини як істоти соціокультурної, як до істоти, що усвідомлює себе частиною суспільного цілого, готова підкорятися вимогам суспільної волі соціуму, приймати загальноприйняті та найбажаніші моделі поведінки, стверджувати духовні смисли.

Тривалий час у правознавчій літературі призначення права окреслювалося його здатністю регулювати суспільні відносини, бути волею державної влади. Але ж насправді для права метою є не держава, не суспільство, не тільки справедливі закони та соціальний порядок. Його сенс – життя індивіда, людина, здатна до органічного й духовно-піднесеного самоздійснення, розкриття всіх своїх потенційних творчих можливостей. Проте для того, щоб досягти цієї мети, право має бути динамічним, дієздатним, постійно наближатися до конкретного живого індивіда, аби долати відчуженість людей від права, яка ще так поширена в сучасному суспільстві. Лише право здатне протистояти катастрофі, що може загрожувати людству в умовах анархії, сваволі влади, тероризму. Механістичний підхід до проблем «людина – право» знайшов прояв у тому, що позитивне право байдуже до людини як такої, воно знає суб'єкта права, тобто носія суб'єктивних прав і обов'язків.

Серед багатьох ракурсів наукових досліджень у сфері «людина – право» проблематиці сприйняття права, на жаль, не приділялася належна увага на жодному з етапів розвитку нашого суспільства. Безперечно, аналізувалися науково необхідні характеристики права – такі, як його сутність і природа, призначення і дієвість, ефективність правових норм і місце в національних правових системах, урешті-решт, досліджувалася категорія цінності та значення «авторитету» або престижу права. Проте, на жаль, учені-правознавці не замислювалися в теоретичних, монографічних, пошукових працях, наскільки та чи та норма буде сприйнятою кожним індивідом, особою, громадянином, а повага до права, його дотримання стануть для кожного бажаним, а не насильницьким, примусовим процесом чи (що ще гірше) – ставлення до правових норм характеризуватиметься як зневажливе, байдуже, що нерідко провокують інтернет-мережі або претензійні публікації в ЗМІ.

Пояснення часткової або повної «недієвості» законодавчих норм слід шукати, на наш погляд, і в емоційно-вольовій сфері розвитку та життєдіяльності індивідуума. Йдеться насамперед про категорію «сприйняття права». Спочатку звернімося до наукового терміна «сприйняття», розгляньмо його зміст, сутність та тлумачення. Так, «сприйняття» визначалося як складний психологічний акт, засобами котрого ми пізнаємо, засвоюємо те, що нам дано в почуттях, і запроваджуємо в наш загальний досвід. За допомогою цього останнього акту ми об’єктивуємо наші відчуття, тобто розміщуємо їх у просторі поза нашою свідомістю і приймаємо як істинні й відповідні дійсності [6, с. 220]. Наступна дефініція «сприйняття» наведена у відомому словнику С. Ожегова. Він визначає цей термін як безпосереднє відображення дійсності у свідомості, здатність сприймати, розрізняти і засвоювати явища зовнішнього світу [17, с. 95].

У тлумачному словнику В. Даля «сприймати» означає щось отримувати, приймати, одержувати, засвоювати для себе [11, с. 146]. У ранішому виданні цього словника «сприйняття» навіть розглядається як засвоєння чогось корисного, наприклад, освіти для народу [10, с. 250].

У філософських виданнях «сприйняття» трактується як певні перетворення в суб’єкті розмаїття подразнень у чуттєвій сфері [21, с. 77]. «Сприйняття» (сприймання) характеризується також як чуттєве осягнення предметів і явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей та особливостей при безпосередній дії на органи чуття. Сприйняття як процес формування образу предмета та як результат цього процесу – сам образ. Найвагоміші властивості сприйняття – предметність, цілісність, константність, категоріальність. У сприйнятті завжди знаходять свій різноплановий вияв інтереси, пристрасті й уподобання, установки конкретного індивіда, його особистий життєвий досвід і буттєві проекти [22, с. 607].

Проте особливо вдалою характеристикою цього терміна, на наш погляд, слід вважати таку: сприймати – зрозумівши щось, запам’ятовувати, засвоювати, схоплювати розумом; збагнувши суть чогось, визнати щось; виявити своє ставлення до чогось, так чи так реагувати на щось, що повною мірою можна віднести й до правової дійсності [14, с. 715]. М. Бердяєв зазначав: «У пізнанні людина перебуває в певній точці світу, з якої вона оглядає його. Віра дає їй можливість брати світ як ціле, відкриваючись йому в усій повноті» [3, с. 17]. В українській суспільствознавчій науці «сприйняття» визначається як процес відображення у своїй свідомості предметів і явищ об’єктивного світу; сприймати – ставитися до чого-небудь, реагувати на щось певним чином; осягти розумом сенс чого-небудь, осмислювати щось [8, с. 1377].

Отже, розглянувши низку різних визначень категорії «сприйняття», можемо констатувати, що цей психологічно-вольовий акт
завжди завершує комунікативний процес, пов'язаний із наданням певного інформативного змісту. Саме цей зміст, інколи дуже далекий від «ідеалу», визначає нашу оцінку того чи того суспільно-правового явища.

Ця стаття, безперечно, не має на меті вичерпний аналіз сутнісної проблеми сприйняття права як явища соціальної дійсності, проте ми намагаємося провести дослідження, принаймні, в двох площинах: 1) яким повинно бути «право цивілізованих народів» [2, с. 271], щоб сприйматися пересічним громадянином, бути його «фортецею», надією щодо самореалізації, засобом проти агресії держави; 2) яким повинен бути загальнокультурний, соціальний, суто правовий рівень пересічного громадянина, щоб він був здатний, готовий до виокремлення серед інших відповідних, адекватних у правовому, демократичному розвиткові інформаційних, комунікативних засобів і форм пізнання та засвоєння правової інформації.

Загальновідомо, що право не існує поза людьми, поза середовищем їхньої життєдіяльності. Воно апелює систематично саме до людини. Людина повинна бути епіцентром наукових, зокрема й правових, досліджень.

Зрозуміло, що, досліджуючи взаємозв’язок людини і права, не можна ігнорувати аналіз сутності самої людини, складної й багатогранної, в практичному і науковому сенсах [19]. Завдання дослідників – пояснити право як антропологічне явище, вивести з характеристик людини його характеристики, враховуючи, що людину можна і треба розглядати як «продукт шлюбу» природи та науки. Право, як і інші феномени людського світу, є, у свою чергу, продуктом людської творчості, втілює в собі саме ті характеристики, які бажані для окремого індивіда, групи, соціуму на певному етапі державно-правового розвитку.
М. Бердяєв зазначав, що право повинно бути не тільки відображенням «формалізму закону», а й утіленням «свободи духу» [9, с. 308]. Про це сьогодні пишуть представники гуманітарної науки – як зарубіжні, так і українські [1; 7; 15; 16;].

Проблема взаємозв’язку людини й права має тривалу історію. Уже давні мислителі розуміли, що для пізнання того, що створила людина, необхідно пізнати спочатку саму людину. Наприклад, Геракліт був переконаний у тому, що пізнати таємниці природи, не пізнавши таємниць людського буття, неможливо. Сократ із Протагором оголосили людину мірою всіх речей. Сократ, великий антрополог античності, не залишив нам визначення поняття людини, бо вважав, що людина – особлива істота, досліджуючи яку, не можна використовувати ті самі емпіричні засоби, які використовуємо, досліджуючи природу. Він схилявся до думки, що розумність становить сутнісний зміст людини, бо вже тоді мислитель помітив, що людина є істотою, яка шукає пояснення свого існування й щомиті випробовує себе та умови свого життя. Аристотель розглядав людину як політичну істоту. Загалом же заслуга античних мислителів у трактуванні людини полягає у визнанні її автономності та самодостатності.

За Середньовіччя людину бачили як істоту, створену за образом і подобою Бога, як істоту насамперед духовну, пронизану вірою й водночас як істоту гріховну, тобто слабку й несамодостатню. Як зазначає М. Бердяєв, «замкнене небо середньовічного» і світу античного розімкнулося й відкрилося безкінечністю світів, у яких загубилася людина [3, с. 309].

Доба Відродження формує нове уявлення про людину. Вона постає розумною, вольовою, творчою, з багатьма індивідуальними чеснотами, що дає їй можливість стати творцем власного щастя. Цей світогляд створює картину світу з двома центрами: один – Бог, другий – Людина.

Доба Нового часу підходить до вивчення людини, як і до природи, із застосуванням емпіричних методів. І мислить людину відповідно: це природна істота, наділена розумом. Мине чимало часу, доки І. Кант, а потім Л. Фейєрбах частково зруйнують таке механістично-штучне уявлення про людину. І. Кант подивиться на людину як на істоту розумну й напише: «Людина, як і загалом усяка розумна істота, існує як мета сама по собі, а не лише як засіб для будь-якого застосування з боку тієї чи тієї волі» [13]. Філософ вважав, що лише людина – абсолютна цінність, усе інше довкола неї – цінності відносні, які набувають сенсу тільки залежно від інтересів та потреб людини.

ХІХ–ХХ сторіччя додають до розуміння людини нові риси та характеристики. Ф. Ніцше, наприклад, мислить її вольовою істотою, «білобрисою бестією», яка прагне влади. Слідом за ним З. Фрейд сутнісним змістом людини оголосить біопсихічне несвідоме, «лібідо», що вирішальним чином впливає на індивіда [23].

Він наголошував, що йдеться про цілу низку обмежень, яких зазнають первісні народи: невідомо чому заборонено то одне, то друге, а їм і на думку не спадає над цим замислюватися. Вони підкорюються цьому й переконані, що порушення потягне за собою жорстокі покарання [5, с. 40].

Марксизм акцентує увагу на соціальній природі людини, в екзистенціальній філософії людина постає як безперервний процес духовного, в ній процеси існування випереджають сутність. Екзистенціалісти вважають, що їхня теорія відрізняється від інших тим, що не робить із людини предмета. Найважливіше, сутнісне в людині – це її внутрішнє, суб’єктивне, духовно-психологічне. В інтерсуб’єктивності людина вирішує, ким вона є, що являють собою інші. Екзистенціалізм повністю перекладає на людину проблему її людської сутності й сенсу буття: яким ти себе створиш, таким і будеш.

Персоналістична філософія оголошує особистість цінністю, що здатна утримувати в собі універсальне й тому є співвідносною Богові, природі, суспільству. Людина – це духовна субстанція, духовна енергія, що сублімується в творчості, це «царство Духу». Заслугою персоналістичної філософії (на відміну від механістично-натуралістичного розуміння людини мислителями Нового часу або технократично-механістичного розуміння її як «продуктивної сили» марксизмом) є те, що вона проголошує причетність людини до космічного, абсолютного, божественного, вічного [4, с. 286].

Нині людина постає як носій, споживач, користувач, суб’єкт та об’єкт інформаційного простору й інформаційних відносин.

Переважна більшість антропологів погодилися з тим, що людину слід досліджувати як істоту, котра належить водночас декільком світам: божественному, надприродному, космічно-природному, соціальному, культурному, правовому, а тепер і інформаційному. Справді, людина є тим фокусом, який відображає основні параметри цих вимірів. Проте розвиток інформаційного правового простору сьогодні неможливий без відповідного рівня правової культури.

Дослідники проблем правової культури звертали увагу на її зв'язок із загальною культурою, із соціально-правовим досвідом, правовою поведінкою суб'єктів правової системи. Поширення сфери правової культури на правову поведінку пов'язує культуру з діяльністю, що дає змогу поставити питання про культуру всіх різновидів правової діяльності, бо останні передбачають певні сталі моделі (культура судового процесу, культура управлінської діяльності, культура парламентської діяльності, комунікативної діяльності тощо).

Різноманітність підходів до визначення правової культури відтворює багатогранність цього поняття. Правова культура – це система політичних, правових, ідеологічних, соціально-психологічних цінностей, політично-правових інститутів, способів правової діяльності.

Це досягнутий суспільством рівень правового регулювання соціальних відносин, правової захищеності особи, забезпечення правопорядку. Правова культура характеризується ступенем розвитку й юридичної захищеності прав і свобод особи, досконалості нормативного регулювання суспільного життя, рівнем правосвідомості суспільства, станом правопорядку та способами його підтримання [12].

Типові риси демократичної правової культури – демократизм, гуманізм, зв'язок із різними галузями соціального життя, оптимальне поєднання колективних і особистих інтересів, справедливість, свобода, рівність. Їй не властиві соціальна кастовість, снобізм, елітарний авангардизм. З другого боку, рівень розвитку правової культури, ступінь її реформованості в свідомості та вплив на поведінку людей, безперечно, залежать і від діяльності інформаційних правових інститутів. Так, їхня «примітивна» за змістом система створює основу для делегітимної влади, правового нігілізму, нівелює почуття відповідальності, породжує формальне ставлення до справи, безвідповідальність.

Формування правової культури не віддільне від розвитку інших видів культур – політичної, моральної, естетичної тощо. Їх об'єднує спільність завдання – створення морально-правового клімату в суспільстві, який гарантував би особі реальну свободу поведінки в поєднанні з відповідальністю перед суспільством, забезпечував би її права, соціальну захищеність, повагу і гідність і, отже, поставив би людину в центр економічних, політичних, соціальних, культурних і інформаційних процесів.

Осмислюючи проблеми сутності права та його необхідності в суспільстві, слід виходити з життєвих потреб і велінь. Правове опосередкування взаємовідносин людей здебільшого знаходить прояв із розвитком цивілізації. В історичному плані правовий розвиток прямує від сваволі й несправедливості до правової регламентованості, юридичної захищеності свобод, тобто до правової держави. Головне завдання права –
забезпечити справедливі взаємовідносини між людьми, що живуть у державно-організованому суспільстві й прагнуть усвідомленого справедливого правопорядку.

Хотілося б продемонструвати найвище призначення «права»:

— по-перше, право здатне бути носієм і гарантом свободи людини в оптимальних формах і проявах;

— по-друге, право, визначивши умови й межі свободи людини, покликане долати зло, нещастя та катаклізми сучасності;

— по-третє, право спроможне, і це унікальна комунікативна якість, переводити «свободу взагалі» в ділову активність, у творчість.

Причому право не тільки співвідноситься з інтересами, цінностями – підставами суспільної оцінки права, а й сприймає їх, забезпечуючи тим своє власне сприйняття, тобто правові (правопізнавальні) конструкції за змістом багато в чому повинні збігатися зі змістовим виразом інших соціальних орієнтирів і регуляторів [18]. Саме введення права в систему соціальних регуляторів, відповідна нормотактика на певному етапі розвитку забезпечують підвищення його власної суспільної значущості, цінності й ефективності як однієї з форм виразу і самостійного універсального засобу задоволення потреб та інтересів індивідів і соціальних структур.

Утім, слід розуміти й усвідомлювати, що, на жаль, уявлення, оцінки, відчуття й сталі стереотипи поведінки сьогодні визначені не тільки і не стільки власними правовими надбаннями та цінностями, скільки наданими зовні – внаслідок дії одного або сукупності перелічених інформаційних джерел. До того ж деякі з них правобезграмотні, а інколи й принципово шкідливі. Серед таких, наприклад, можна навести вітчизняне ток-шоу «Вагітна в 16». Деякі програми нагадують бездарну пародію на поради зі створення толерантних і компромісних взаємовідносин у суспільстві (шоу «Шустер лайф») тощо.

Правові рубрики деяких, навіть центральних, видань мають бути набагато кращими. Не вдаючись до аналізу явища правового нігілізму, хочемо лише зауважити, що його нова риса – інформаційні антиправові стереотипи. Більше того, наголосімо ще на одному ракурсі, пов’язаному з інформаційно-правовим простором, – формуванні та розвитку інформаційного правового середовища (наслідку функціонування відповідного інформаційного правового простору).

Інформаційне правове середовище може й повинно розглядатися як певний результат функціонування відповідного інформаційного правового простору.

Звернення до інформаційного правового середовища дає можливість вивчити правове життя в усьому різноманітті його проявів та суперечностей і на основі цього обґрунтувати перспективи розвитку правотворчості й правореалізації всієї правової системи в контексті спрямованості на забезпечення режиму найбільшого сприяння життєдіяльності особи. З цього погляду, інформаційне правове середовище – той чинник, який вирішальною мірою визначає: специфіку нормативно-правового впливу в регулюванні поведінки людей, вибір керуючим суб’єктом найоптимальніших методів правового регулювання, встановлення меж і сфер правової регуляції. Істотними є роль та значення правового середовища й для вдосконалення механізму правореалізації, виявлення чинників, котрі як стимулюють, так і перешкоджають здійсненню соціальними суб’єктами юридичних прав і обов’язків. Очевидна значущість соціально-правового середовища для створення в суспільстві атмосфери справжньої законності, формування в населення та посадових осіб поважного ставлення до закону.

Інформаційне правове середовище охоплює систему юридичних зв’язків і відносин, правових комунікативних установ, правових реалій, зумовлених дією права, що визначає характер, спрямованість та інтенсивність правової активності.

Інформаційне правове середовище – системне утворення, центральна ланка якої – людина. Її соціально-правова активність спрямована на сприйняття, здійснення й відтворення правових настанов. Система суспільних зв’язків і відносин, що відображає взаємодію людей у сфері суспільного життя, окресленого правом, є головною, необхідною та суттєвою в розумінні інформаційного правового середовища. У цьому значенні інформаційне правове середовище є плинним у просторі й часі процесом руху правових зв’язків і відносин.

Отже, в зазначеному контексті інформаційне правове середовище – це сукупність форм, змісту, уявлень, оцінок тощо чинного права в просторовому та часовому вимірах, соціальному русі, відповідно до дії інформаційного правового простору певного суспільства.

Інформаційний правовий простір і інформаційне правове середовище співвідноситься як надана можливість засвоєння тієї чи тієї правової інформації (інформаційний правовий простір) та можливість, реалізована, здійснена в певних координатах часу й простору, окремим індивідом, певними соціумами, суспільством загалом (інформаційне правове середовище).

Тож можна констатувати, що недоброякісний інформаційний простір сприятиме формуванню відповідного інформаційного середовища, що «приречене» на поширення явищ правового нігілізму, правового інфантилізму, правової демагогії. Глобальна копітка просвітницька робота, підвищення загальнокультурного рівня та рівня правової культури, «загартування» правових емоцій, вироблення сталих стереотипів правомірної поведінки – аж ніяк не повний перелік кроків, необхідних для вдосконалення інформаційного правового середовища та санації інформаційного правового простору.

 

Джерела

1. Kaufmann A. Betrage zur juristishe hermeneutic / Koln-Berlin-Bonn-Munchen, 1984.

2. Алексеев С. С. Линия права: Монография. – М.: Статут, 2006. – 461 с.

3. Бердяев Н. А. Философия свободы. Смысл творчества. – М.: Правда, 1989. – 607 с.

4. Бердяев Н. А. Царство Духа и царство Кесаря. Судьба России. – М.: Республика, 1995. – 383 с.

5. Бочаров В. В. Власть, традиции, управление. – М.: Наука, 1992. – 296 с.

6.Иллюстрированный энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона: Современная версия. – М.: Эксмо, 2006. – 959 с.

7. Брюггер В. Образ людини у концепції прав людини // Проблеми філософії права.– 2003. – Т. I. – С. 136–146.

8. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і доп.) / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. – 1728 с.

9. Метаморфози свободи. Спадщина Бердяєва в сучасному дискурсі. – К.: ПАРАПАН, 2003. – 648 с.

10. Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка:
В 4-х т. – М.: Русский язык, 1981. –
Т. 1: А–З. – 699 с.

11. Иллюстрированный толковый словарь русского языка: Современная версия / В. И. Даль. – М.: Эксмо, 2007. – 287 с.

12. Жалинский А. Е. Социально-правовое мышление. – М.: Наука, 1989. – 192 с.

13. Кант И. Основы метафизики нравственности. – СПб.: Наука, 1995. – 529 с.

14. Куньч З. Й. Універсальний словник української мови. – Тернопіль: Навчальна книга – Боглан, 2005. – 848 с.

15. Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления: Монография. – Х.: Право, 2002. – 327 с.

16. Малинина И. П. Философия правотворчества. – Екатеринбург: Изд-во УрГЮА, 1996. – 148 с.

17. Ожегов С. И. Словарь русского языка / Под ред. чл.-корр. АН СССР Н. Ю. Шведовой. – 20-е изд., стереотип. – М.: Русский язык, 1989. – 750 с.

18. Оніщенко Н. М. Правова система та інші правопізнавальні конструкції: співвідношення та взаємообумовленість // Порівняльне правознавство (теоретико-правове дослідження): Монографія / [за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко]. – К.: Фенікс, 2007. – С. 240–255.

19. Оніщенко Н. М. Проблема ефективності законодавства та сучасний розвиток // Віче. – 2007. – № 12. – С. 3–7.

20. Оніщенко Н. М. Проблеми протидії правопорушенням в інформаційній сфері: реалії та перспективи / Н. М. Оніщенко, С. О. Сунєгін // Віче. – 2012. – № 11. – С. 33–36.

21.Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА – М, 1997. – 576 с.

22. Філософський енциклопедичний словник / [В. І. Шинкарук (голова редколегії)]. – К.: Абрис, 2002. – 742 с.

23. Фрейд 3. Я и оно. – М.: МЕТТЭМ, 1990. – 54 с.

Автор: Наталія ОНІЩЕНКО