Сенсації, сюрпризи, парадокси… Післямова до чемпіонату України з шахів

Фінал чемпіонату України з шахів, що недавно завершився в столичному Президент-готелі, надовго запам’ятається любителям древньої гри та професіоналам і фігуруватиме в аналітичних матеріалах про сучасні шахові тенденції як яскравий приклад для порівнянь. Теоретичні розробки, дебютні новинки, творчі знахідки гравців, котрі зазвичай визначають, наскільки цікавим і успішним було те чи те змагання, цього разу залишилися ніби в тіні. Особливість турніру на тлі вітчизняних і міжнародних змагань зумовило інше – своєрідний інтригуючий характер боротьби з непередбачуваними поворотами, величезна кількість сенсаційних результатів і показників, яких вистачило б на кілька чемпіонатів. Це відображали, зокрема, такі заголовки публікацій про змагання, як «Український парадокс», «Аномальний чемпіонат»…

Почати варто з того, що першим сюрпризом, приємним для всіх, став уже сам чемпіонат, точніше його проведення на такому високому рівні. В Україні відбувається дуже мало змагань, які своїми фінансовими й іншими умовами могли б зацікавити наших провідних гросмейстерів. Тож вони грають переважно за кордоном, виступають за іноземні клуби і навіть за національні збірні команди інших країн. І коли торік в Українському домі чемпіонат України вперше за багато років зібрав усіх найсильніших шахістів країни, за винятком Василя Іванчука, багато хто думав, що це тільки завдяки ювілею – чемпіонат був 20-м за роки незалежності і 80-м в історії української першості, відлік якої ведеться з 1924 року.

І от з'ясувалося: «пересічний» чемпіонат нічим не поступається ювілейному. Середній рейтинг учасників – 2666, що навіть вищий за минулорічний показник на 16 пунктів і відповідає рівню міжнародного супертурніру. Цьогоріч у всьому світі сильнішу за складом національну першість провела тільки Росія. Шестеро з дванадцяти гравців уже здобували золоту медаль чемпіонату України, а Євгену Мірошниченку вдалося зробити це двічі.

Отже, минулий та нинішній турніри мали чимало спільних рис, але ж як вони не схожі за характером боротьби! Торік у підсумковій таблиці ледь не всі гравці ніби вишикувалися «за ранжиром». Перше місце посів найтитулованіший учасник змагання екс-чемпіон світу Руслан Пономарьов. Срібну медаль виборов другий за рейтингом харків’янин Павло Ельянов. Третє-четверте місця поділили члени національної збірної Захар Єфіменко з Мукачевого і Олександр Моісеєнко з Харкова. Здавалося б, і нині ці гравці не поступляться своїми місцями на п’єдесталі. Наприклад, Пономарьов, хоч і грав нечасто, однак перед чемпіонатом успішно виступив у сильному традиційному турнірі в німецькому Дортмунді, де лише випадкова поразка від аутсайдера наприкінці змагання позбавила його шансів на перший приз. А Ельянов кілька місяців тому в матчі на першість світу був секундантом претендента на світову корону Бориса Гельфанда, тож мав підійти до національної першості з потужною теоретичною підготовкою. До того ж вони добре стартували, вийшовши в лідери після другого туру.

Та цього разу фортуна посміхнулася іншим лицарям Каїси, які дали справжній бій грізним суперникам, незважаючи на їхні титули, рейтинги, досвід. Харків’янин Антон Коробов, сьомий у рейтинговому списку з дев’ятим результатом торішньої першості, набрав вісім очок, які забезпечили йому загальну перемогу. Усю турнірну дистанцію він пройшов без жодної поразки і схилив голову тільки раз, щоб із його високим зростом було зручніше отримувати золоту медаль чемпіона України. На очко менше здобули срібний призер (завдяки кращим додатковим показникам) луганський гросмейстер Олександр Арещенко та львів’янин Андрій Волокітін, котрому дісталася «бронза».

А де вчорашні фаворити? Ще перед стартом Пономарьов сказав у телеінтерв’ю, що задоволений результатами жеребкування, бо йому випало грати білими на одну партію більше. У змаганнях із шахів високого рівня білий колір відіграє ще відчутнішу роль, ніж чинник свого поля у футболі. Певно, Руслан і уявити не міг, що найбільше прикрощів завдадуть саме білі фігури: граючи ними, він двічі зазнав поразки. Тричі відігратися йому вдалося тільки чорними. Загалом він набрав шість очок
і посів аж ніяк не «відмінне» для нього п’яте місце.

Єфіменко і Моісеєнко, які торік входили до першої четвірки за показниками, а нині – за рейтингом, показали лише 50-відсотковий результат. На пів-очка відстав від них чи не головний невдаха турніру Ельянов, котрий програв чотири партії, та ще й три з них – поспіль.

Майже кожного ігрового дня було дуже гаряче на шахівницях. До речі, чемпіонат відбувався в період найбільшої спеки – і коли синоптики фіксували рекордне за весь час спостережень у Києві підвищення температури, наші гросмейстери встановлювали рекорди результативності. Зазвичай у турнірах такого рівня кількість нічийних партій помітно перевищує кількість переможних. На чемпіонаті ж результативність гри, за оцінками фахівців, просто зашкалювала: з 66 партій тільки 29 закінчилися підписанням мирної угоди, а в 37 хтось святкував перемогу… Для порівняння: в суперфіналі чемпіонату Росії, який проходив у Москві майже одночасно з київським турніром,
із 45 партій лише 11 закінчилися результативно.

Організатори змагань здавна різними методами ведуть боротьбу з нічиїми. У давнину на деяких турнірах нічийні поєдинки просто перегравали. Пізніше запроваджували регламенти, що забороняли гравцям «розписувати» нічию до 30-го ходу. У 90-х роках минулого століття організатор знаменитих супертурнірів у іспанському місті Линарес розпочав наступ на короткі нічиї цікавим способом – він преміював лише тих гравців, котрі зробили в мирному поєдинку не менше сорока ходів. А вже в нинішньому столітті практикують так звані софійські правила (вперше застосовані у столиці Болгарії), коли гравець, щоб запропонувати нічию, мусить звертатися тільки до судді, до того ж уже мають бути вичерпані всі ресурси для продовження гри.

Жодного з цих та інших методів боротьби з нічиїми на чемпіонаті України не застосовували. У чому ж секрет рекордної результативності? У розмові зі мною новий чемпіон України Антон Коробов дав просте пояснення: «Головне, що забезпечує високу результативність, – не штучні обмеження, які за бажання завжди можна обійти, а совість гравців!». Отже, учасники турніру грали на совість, тому й було тут багато партій, які тримали в напруженні глядачів протягом усього туру, тривали понад сто ходів, тому й точилася боротьба до останнього «забою», коли на шахівниці залишалися тільки голі королі…

Гросмейстери продемонстрували безкомпромісну, яскраву та інтригуючу гру, виправдавши сподівання і зусилля організаторів, котрі влаштували найсильніший за історію незалежності України турнір. Було б добре, якби й надалі чемпіонати країни відбувалися на такому ж рівні.

Автор: Олександр МАЛІЄНКО