Ода Аді (Ретроспекції)

16 липня Аді РОГОВЦЕВІЙ виповнюється 75 років

Володарка по-океанському глибокої душі впродовж усього життя випромінює світло безцінної перлини.

ПРИЙМАЮЧИ випромінювання, що йде від Ади Роговцевої, навіки потрапляємо в полон її чарівності. Відчуття її наближеності, присутності (але в жодному разі – не панібратства, не доступності) не полишає ніколи.

Ада – колюча. Ада – ніжна. Ада – скептична. Ада – тепла… Смішлива, іронічна, лірична – в кожного своя.

За волею фаху вона входила в чужі домівки з екрана юною Гафійкою («Кривавий світанок»), Марією («Салют, Маріє!»), зі сцени – Лікою Мізиновою («Насмешливое мое счастье»), Лесею Українкою («Надеяться»), 700-разово (!) – Геленою («Варшавська мелодія»)… А ще – з обкладинки популярного радянського кіночасопису – мамою родини в оточенні найдорожчих людей: чоловіка, сина, дочки.

Ада Роговцева – ця пекельно-райська суміш із романтичних ямочок, нетиражної вроди, жорсткої вдачі, нежіночого розуму, багатотонного таланту (перелік компонентів неповний) – остання могіканка епохи великих актрис.

Новітня доба екранного гламуру безсоромно клонує безликих статисток, котрі галопують із ролі в роль. Тим часом, злетівши над цією марнотою, ллє своє перлинне світло Ада. Як совість професії, як точка відліку в системі координат, що зветься Мистецтвом.　

КОРОНА всенародного визнання ніколи не перетворювалася для Роговцевої на лещата снобізму. Ті, хто колись спілкувався з актрисою, обов’язково відзначали її привітність, толерантність.

Уперше зустрілася з Адою Миколаївною для інтерв’ю майже 20 років тому на регіональному фестивалі моновистав. У лихих 1990-х кіно лежало в руїнах. Театри жебракували. А кинуті напризволяще лицедії, зокрема й видатні, мандрували світ за очі, аби заробити на хліб.

Для Ади Роговцевої 1993-й був роком свого роду переломним. Хоча вона тоді ще про це не знала. У життя вже потроху просочувалася тривога, відчуття, що насувається щось незворотне. (Проте життя на те й життя, щоб згортатися нанівець, залишаючи позаду скалки спогадів про щасливе вчора.) Цим незворотним, про яке не знала Ада Миколаївна, стало незабарне розлучення з Театром імені Лесі Українки, якому актриса віддала три з половиною творчі десятиліття. Колись, під завісу 1950-х, вона прийшла в київську російську драму, вросла в неї корінням і потім безкінечно відкидала пропозиції про роботу від козирних режисерів із найкращих театрів Союзу. Наступна незворотність, про яку не знала Роговцева, – смерть чоловіка Костянтина Степанкова, з яким прожила 46 років.

З-поміж незворотностей позитивних – становлення дочки Каті як акторки в театрі Віктюка, а згодом – як режисера, що вчитиметься в Петра Тодоровського, а потім запросить маму у власні постановки («Рожевий міст», «Вася повинен подзвонити» – вистави Катерини Степанкової з нинішнього репертуару Театру драми та комедії на Лівому березі). У вирі різнозабарвлених подій, на хвилі хиткої ілюзії, Роговцева навіть потрапить у політику (на щастя, ненадовго). Трапиться й «Варшавська мелодія-2» (2003), де Ада Миколаївна вийде на сцену разом із Катрусею.

А тоді, 1993-го, коли театри ще не грішили спрощенством та поверховістю, бажалося розпитувати про лабораторні тонкощі акторства та їхнє співвідношення зі струнами особистості. 　

– Здається, в житті я талановитіша, ніж на сцені. Пояснюється це тим, що мене завжди оточували люди, які потребували моєї допомоги. Якби Бог не дав мені саме такого таланту, мене ні на що не вистачило б. Гадаю, якщо є талант для життя, то це вже половина таланту для професії. 　

БУДЬ-ЯКІ слова стороннього, хоч би яким нестороннім він себе вважав, зловживають нечіткими наголосами, зсунутими інтонаціями. І все-таки намагаєшся знайти адекватні акценти. І витягуєш із минулого фрагменти старих матеріалів, вражень від вистав і стрічок, які вихлюпує пам’ять – сумнівна подруга об’єктивності. 　

– Сьогодні зі сцени запитувала: чому люди тягнуться до ікон, до релігії? Тому що на іконах – мученики. Наші поети, письменники – теж мученики. Приклади їхніх життів допомагають у нашому власному. Такими для мене є Леся Українка, Ліна Костенко, Марина Цвєтаєва, Анна Ахматова, Андрій Платонов… 　

ДИТИНА війни, вона загартувалася на життєвому старті, й той перший досвід був імунним щепленням від майбутніх випробувань. А потім, уже вдосталь ковтнувши гіркоти, вона зауважувала, що з роками опанувала науку сумирності, якої навчав Достоєвський, і що це допомагає вистояти.

У тому 1993-му не оминули в бесіді постать Романа Віктюка – екзальтованого гурмана стосовно добору виконавців для своїх вистав, згадали про його особливу прихильність до актриси Роговцевої.　

– Віктюк – людина дуже тонка, ніжна, – розповідала Ада Миколаївна. – Він поважає майстрів. Я була в полі його зору. І моє 50-річчя ознаменувалося «Священними чудовиськами». Були й «Уроки музики», і «Дама без камелій»...

– Я не належу до актрис перевтілення. Мені головне – не перевтілюватись, а, навпаки, зрозуміти природу персонажа. До речі, у згадуваній п’єсі Кокто («Священні чудовиська». — Авт.) є такі слова: «Найгірший актор той, хто грає в житті». 　

В АРСЕНАЛІ Ади Роговцевої ролей – незліченна кількість. Навіть у найгірші для акторського цеху роки залишалася обраницею Мельпомени й Десятої музи. А царський шлейф нагород-відзнак Ади Миколаївни ледь уміщається в 30 рядків (!).

Нині їй подеколи дорікають, мовляв, погоджується на «не перші» ролі. Особливо, коли йдеться про кіно. Та річ у тім, що в неї не буває ролей «не перших». Ада Роговцева заздалегідь спроможна витягти будь-яке ординарне творіння з прірви потенційного забуття.

…Незатребуваність – найстрашніший монстр, що вельми охоче ласує особистостями найяскравішими. Однак Ада Роговцева тому монстрові не по зубах. 　

«На Роговцеву йдуть як на ікону… Її повернення на сцену – це ще й нагадування про часи, коли якість вважали наріжним каменем. А справжні майстри робили шедевр із будь-якого текстового матеріалу – неважливо, Шекспір це чи телефонний довідник… Ада Роговцева вишукує в своїй акторській палітрі особливо чуттєві напівтони. Бо ж сльозоточиву річ легко зіпсувати буквальністю, звести до шаржовості індійського кіно. І ось всеохоплююча актриса Роговцева, інтелектуалка до нутра кісток, підкорює мелодраму. Ніби внутрішньо виструнчує себе. Фіксує паузи, багато інтонує текст. При цьому її очі блищать, як у 20 років». (Із рецензії автора матеріалу на виставу «Рожевий міст» для однієї з популярних газет).

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА