Зона тривоги нашої

Верховна Рада зрештою остаточно ухвалила закон, згідно з яким Чорнобильську зону відчуження обрано тепер для утилізації відпрацьованого ядерного палива з усіх українських атомних станцій, крім Запорізької АЕС. Між селами планується вирубати 18 гектарів лісу та прокласти близько 6 кілометрів залізничної колії, а відтак перейти вже й до безпосереднього спорудження самого сховища й решти об’єктів інфраструктури. З’ясувалося, відповідну офіційну угоду з цього приводу було підписано між вітчизняним «Енергоатомом» та американською компанією «Holtek» ще сім років тому. Але хто тоді з пересічних громадян України чув про це й міг висловити свою думку?.. Сьогодні про негативне ставлення Мінприроди до запланованого будівництва свідчить прес-комюніке його очільника Миколи Злочевського, де зазначено, що цей проект суперечить раніше прийнятому Закону «Про правовий режим територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Ситуацію коментує президент Української екологічної асоціації «Зелений світ», колишній голова Комітету з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи (у Верховній Раді 3-го скликання) Юрій САМОЙЛЕНКО.

– Юрію Івановичу, що ви думаєте про господарську діяльність, нові плани будівельних робіт у зоні відчуження?

– Тепер тут є принаймні два напівсекретні об’єкти, доступ громадськості до яких гранично обмежений. Насамперед це сховище відпрацьованого ядерного палива – СВЯП-2 при Чорнобильській станції. Нині атомний довгобуд, закладений ще дванадцять років тому, намагаються довести до пуття вже фахівці американської фірми «Holtek», бо 2003 року будівництво, яке вела тоді французька компанія «Framatom», зупинили після перевірки. Тоді було виявлено серйозні недоліки у проекті й у самій споруді. Проте згодом у нашої сторони з’явилися претензії також до американців. З’ясувалося, зокрема, що перепроектування й саме будівництво коштуватимуть значно дорожче, ніж планувалося спочатку. Тож практична доля сховища (яке, підкреслю, мало б, за попереднім планом, прийняти перші тепловидільні зв’язки з Чорнобильської АЕС ще сім років тому) й досі, як то кажуть, у суцільному радіаційному тумані. Та це ще далеко не все. Чи не найболючішим для атомників об’єктом залишається оновлюваний саркофаг над зруйнованим четвертим енергоблоком. Терміни його будівництва не раз переносили, а вартість робіт неухильно зростала. Зокрема, багато вітчизняних експертів чи не в один голос доводять, що зібраних країнами-донорами 850 мільйонів євро замало для спорудження об’єкта «Укриття-2». Такі факти господарчого безладдя на тлі ЧАЕС не можуть не хвилювати мешканців прилеглих районів і столичного мегаполіса, не кажучи вже про природоохоронців.

ЧАЕС після закриття стала для держбюджету ніби каменюкою на шиї!.. Адже після виведення з експлуатації останнього реактора в Зоні вже не залишається нічого, що справді давало б хоч якусь економічну віддачу. Вона лише поглинає всенародні кошти й ресурси. Продаж дезактивованого металобрухту за ціною 10 грн./кг та деревини по 70 грн./куб.м дає Зоні за рік аж 320 тисяч гривень виручки. І це (подумати тільки!) за загального понадстомільйонного бюджетного фінансування!

– І водночас з цієї причини, тобто через високу вартість праці, будь-яка продукція, вироблена в Зоні, вже апріорі приречена бути дорогою і неконкурентоспроможною.

А питання це надто серйозне. З яким, скажіть на милість, кадровим потенціалом наша країна загалом збирається відповідати на глобальні чорнобильські виклики через якихось там два-три десятиліття? Адже відверто перекошений гуманітарно-фінансово-правничий курс сучасних освітянських реалій, безсумнівно, породить силу-силенну різних «управляючих персоналом», адвокатів, перекладачів, бухгалтерів та економістів. А кому займатися земними справами: скажімо, провести осушувальні роботи, відпресувати керамічний контейнер чи бодай посадити потрібне дерево у відповідному ґрунті ще й саме там, де треба? Отже, знов змушені будемо звертатися до міжнародної спільноти, наймаючи таких же, як і в недавньому випадку з конфайнментом, маловідомих нам, чужих заокеанських фахівців. Але яка в них мета? Невже й справді допомогти? Найпевніше – заробити грошей, як це було на будівництві вищезгаданого безпечного об’єкта «Укриття».

– На моє переконання, природу Зони відчуження треба неодмінно взяти під надійний правовий захист держави. Для цього, коли ретельно розібратися, й не потрібно надто великих фінансових затрат. Тобто слід лише задекларувати режим заповідності тутешніх ландшафтних угідь (якщо й не всіх, то хоча б частини не зайнятої залишковими МНСівськими виробництвами корисної земельної площі). Тоді будь-яке несанкціоноване втручання до них стане вже, варто сподіватися, досить-таки проблематичним. Але для цього, звісно, спочатку потрібно прийняти кілька цільових природоохоронних законів. Ну а ентузіастів, охочих тут осісти, надто з категорії досвідчених біологів зрілого чи нехай навіть пенсійного віку, запевняю, буде цілком удосталь. Наочний приклад незламних духом самоселів, либонь, значно промовистіший за будь-які пропагандистські гасла!

Якщо говорити про екологічну небезпеку Зони, то вона насамперед зумовлена безліччю радіоактивних залишків від вибуху на 4-му реакторі. Та, на щастя, основна маса їх зосереджена тепер уже під стінами об’єкта «Укриття», тобто практично ізольована від навколишнього середовища. Проте на сотнях інших дрібних стихійних звалищ, не кажучи вже про відкриті природні угіддя, розташовані у десятикілометровому радіусі, міграція смертоносних ізотопів 90Sr та 137Cs у довкілля йдеться, як то кажуть, повним ходом. Крім того, нині, після виведення ЧАЕС із експлуатації, потрібно буде якомога надійніше ізолювати значну кількість додаткового доставленого звідтіля бруду. І хоча всі ці потенційні джерела радіації досить-таки детально інвентаризовані, та все-таки, як мені відомо, ще й досі не вжито належних запобіжних заходів для їх безпечного зберігання.

Особливу увагу слід звернути на водний шлях перенесення небезпечних радіоактивних ізотопів за межі Зони. До того ж, на відміну від поверхневих водоймищ, забрудненням підземних джерел сьогодні практично ніхто не переймається.

– Авжеж! Тут навіть сама логіка підказує, що на екологічно забрудненій місцевості доцільно виконувати такі роботи, котрі є або необхідними для радіаційної безпеки населення, або дуже дешеві через малу частку вартості праці в загальній ціні одержуваного продукту. А ними саме й можуть стати різнопланові наукові дослідження. Окрім цільових експериментів чи апробації ефективних моделей протиаварійного захисту, варто було б, поза всяким сумнівом, привернути увагу й до більш, так би мовити, приземлених питань, пов’язаних, наприклад, із дієвим запобіганням винесенню радіонуклідів водним шляхом. Певен, що цей давній «головний біль» не даватиме спокою вітчизняним гідрологам щонайменше до кінця століття. Успішно позбутися його вдасться хіба що завдяки кардинальному вдосконаленню водоохоронних споруд на тимчасових паводкових заплавах і відгалужених затонах Прип’яті вище ЧАЕС.

– Треба спочатку визначитись, яких саме. Передовсім з розгляду слід вилучити територію заплямованої плутонієм «ближньої» ділянки, про цивільно-господарське освоєння якої не може бути й мови. А от решту земель, науково обґрунтувавши, справді можна поступово повертати для потреб населення, як це, власне, було зроблено півтора року тому в Народицькому районі Житомирської області, де поля засіяли кормовою та технічною люцерною, що дає вельми непоганий прибуток.

Наостанок хотілося б висловити впевненість, що, попри все, досі прихований потужний науковий потенціал Зони відчуження закарбується в новітній історії України результатами досліджень, які мовою фактів і цифр змінять попередні уявлення людства про радіацію, автономно-генетичне самоочищення та гормезис!

Розмову вів Едуард КЛИМЕНКО.