По новому колу

Знайомий літератор якось скаржився:

– Усі гарні назви уже розібрали! Як звучить: «Війна і мир!». А «Злочин і покарання»? А «Весняні води», нарешті?!

Справді, і «Чергові завдання Радянської влади» уже написав класик, і багато разів законспектували ті, хто минулими роками цей твір вивчав. І не лише тому, що інститутська програма вимагала, а й для сприйняття розвитку людської думки. Усе-таки кращої за демократію системи управління не створено, а будь-яке народовладдя завжди потребує розвитку.

Інша річ, що декларовані цінності – так було за всіх часів і у всіх народів! – не завжди відповідають повсякденній практиці, а благими намірами часом буває вимощена дорога в пекло… Але це не привід остаточно зупинитися, припинити думати про майбутнє? Це – швидше нагадування про те, що роботу над помилками має бути зроблено і правильні висновки вивчено назубок. Щоб потім не наступати на ті самі граблі.

Ще кілька років тому про право рад усіх рівнів на реальну участь у реальному управлінні країною говорили якщо не пошепки, то впівголоса точно. Тема була не з популярних, хоча ті, хто перебував на Олімпі влади, не запинаючись, цитували слова з Конституції про те, що влада належить тільки народу і ніхто не може на цю владу посягати. Та робили геть інакше. І суспільство звикло до того, що головний на папері – народ, а на практиці – навіть його виборні представники, власне, потрібні лише для того, щоб делегувати повноваження, якими потім користуються чиновники на різних рівнях. Усі розуміли, так не має бути, але воліли відмовчуватися, старанно вдаючи: так, правильно, і дві руки одного тулуба, дві гілки влади, допомагають одна одній. Насправді одна «рука» давно не тільки підмінила іншу, а й систематично грозила їй то пальчиком, а то й кулаком.

Мабуть, коли за що й скажу «спасибі» «помаранчевим» з їх «апельсиновою революцією», то це за те, що гасло «Уся влада Радам!» устало не лише на весь зріст, а й ребром. Уточнимо: не від великого демократизму нових «вождів нації», котрі, як показала практика, не лише не проти залишити собі старі «диктаторсько-авторитарні повноваження», а ще й прирізати їх! Кого коли повнота влади обтяжувала?!

Але Україна все-таки була змушена згадати – як без цього за європейського вибору, про який повторювали всі і всім! – про європейські норми демократії, узяті на себе зобов'язання і, нарешті, навіть про політреформу. Одне слово, у регіональних і місцевих органів представницької влади з'явилася реальна перспектива стати тим, чим вони мають бути насправді.

Що цікаво: мені регулярно доводиться бесідувати з колегами, які чимало років працювали у місцевому самоврядуванні. І незалежно від місця проживання, політичних уподобань вони одностайні в одному: час змінювати систему державної влади! Мало того, якщо за російську мову тебе хтось і обізве упереджено сепаратистом або агентом Москви, то тема формування бюджету «знизу нагору», а не навпаки, одержання повноважень безпосередньо в регіонах визначати основні напрями розвитку і бажання припинити за кожну дрібницю кланятися столиці, поєднує всіх! Тому що, хоч під яким прапором боролися б за владу люди, які мислять, вони добре розуміють: говорити про благополучну країну можна буде тоді, коли вирішальне слово буде за тим, хто заробляє, а не за тим, хто зароблене розподіляє, користуючись більше батогом, аніж пряником!

Із тих само розмов виніс і інше переконання: небагато хто вірить, що центральна влада, яка змінилася, одразу почне ділитися своїми можливостями. Тому що виправдання знайдуться завжди, а віддавати те, що мають, боляче і до сліз шкода. Та й досвід у місцевого самоврядування багатий – скільки разів йому обіцяли, скільки гарних слів сказали, але реально допомагати стати на ноги не квапилися жодні президенти, жодні глави Верховної Ради й парламентарії.

Тут варто уточнити: немає сумнівів, реноме України в очах Європи дуже зіпсоване нашим надто бурхливим політичним життям. Надто мало ми передбачувані і занадто своєрідно дехто розуміє демократію, не відокремлюючи її від особистого абсолютизму. І Європа дуже пильно придивляється до процесів, що відбуваються у державі. Отже, треба робити якісь рішучі кроки, щоб дати зрозуміти: ми не збираємося повертати до чергової диктатури, а пам'ятаємо і про права людини, і про інші загальносвітові цінності.

Як аргумент наведу приклад: нещодавно відбувся спеціальний семінар «Децентралізація: як добитися результатів» на базі Національної академії наук, організований швейцарським Агентством розвитку і співробітництва. Погодьтеся, це свідчить про його рівень. Серед учасників – кілька представників Ради Європи, високі посадовці нашої держави, західні дипломати й учені. З привітальним словом до присутніх звернувся Надзвичайний і Повноважний Посол Швейцарії в Україні, а в дискусії, що потім розгорнулася, брав участь один із керівників посольства Великої Британії. До того ж усе це не для того, щоб поставити галочку у звітах по своєму відомству або написати формальну доповідну урядові. Відчутний очевидний інтерес до того, які перспективи справжньої демократизації нашої країни...

Про що говорили? Були й такі, хто намагався пересмикувати дійсність. Як, скажіть, оцінити заяву цілком серйозної, на перший погляд, людини, яка з розумним виглядом розповідає, що в Україні потрібна посилена централізація через особливості ситуації і національного мислення. Мовляв, якщо переглядати систему, то доведеться звільняти чиновників з адміністрацій, а місцеве самоврядування таке слабке і неспроможне до розвитку, що все одразу занепаде!

Коли мені надали слово, я відверто висловив свою думку про потенціал рад. Скільки в нас на Луганщині серед депутатів докторів і кандидатів наук! Та хіба тільки в нашому регіоні? І кожний, кому виборці виявили довіру, має освіту і життєвий досвід. Не треба далеко ходити: область протягом кварталу без губернатора – не помітила. А деякі райони й по півтора року працюють без призначенців, а справа від цього не страждає. До речі, централізація – бич і для виконавчої влади. Чи легко працювати під постійним страхом звільнення? Тут багато хто думає про самозбереження і про те, як догодити начальству, а не про впровадження у життя програм розвитку регіонів.

Після мене виступав керівник служби політики й інституційного розвитку секретаріату Президента Ігор Коліушко, який погодився з основними тезами, визнавши тим самим: проблема в країні є і її треба розв'язувати! Інша річ, як. Гадаю, що зрозуміло – розвиток політреформи має стати основою нормального майбутнього країни, яка розбудовується.

Треба домагатися і якнайшвидшого прийняття чотирьох законів – про місцеве самоврядування, про адміністрації, про Кабмін і про Президента. Це дасть базу для поліпшення нинішнього становища

Дасть можливість розвиватися країні і її місцевому самоврядуванню, що і є, за великим рахунком, вираженням волі народу.

Щодо необхідності таких кроків не сперечалися навіть записні опоненти, а от скептики... Вони, звісно, є в будь-якій справі, але особливо багато їх серед працівників місцевого самоврядування. З досвідом приходить і біль – скільки їх били, м'яли, ламали через коліно, обіцяли й обманювали... Відверто кажучи, багато хто й не витримував: приходили на виборні посади, сповнені ідей і прагнень, а з часом знічувалися. І або йшли, або підлаштовувалися під виконавчу владу, думаючи вже більше не про своїх виборців, не про свій край, а про особистий добробут.

Тому вважаю, щоб місцеве самоврядування в країні стало справді реальною силою, воно має монолітно об'єднатися навколо основних ідей народовладдя. Напевно, ніколи в країні не було б такого різнобою і не зростали б постійно недовіра й правий нігілізм, коли усі підозрюють усіх й усі усіх ненавидять, якби перед виборами, припустімо, відбувався Усеукраїнський з'їзд депутатів усіх рівнів.

Звісно, він не має бути ні маріонетковим, ні декоративним. А щоб такого не сталося, у перервах між з'їздами працював би робочий орган, наприклад, конгрес місцевого і регіонального самоврядування, котрий офіційно одержав би право законодавчої ініціативи. Консультативні функції щодо місцевого самоврядування і розвитку регіонів, природно, припускаються.

Нагадаю: за підсумками того референдуму, що були так майстерно «замилені» колишньою владою, народ висловився за створення двопалатного парламенту, в другій палаті якого саме й мали бути представлені регіони. Напевне, сьогодні до такого рішучого кроку ми остаточно не готові. Але це не означає, що ідеї регіонального представництва мають бути цілком знехтувані. Тим паче тепер, коли Верховна Рада формується за партійними списками і пересічний виборець не має можливості дізнатися, хто конкретно відповідає за його село, район, місто.

Рано чи пізно, але осяде все політичне шумовиння, що піднялося в процесі розподілу влади й основою якого є особисті амбіції збанкрутілих політиків. Країні треба жити, розв'язувати свої реальні проблеми, а не розучувати молитви на честь різних месій. І жити їй бажано щасливо й у статку. Та домогтися цього, нехтуючи думку регіонів і сподіваючись тільки на мудрість київського чиновництва, неможливо. Тому що не таке вже воно й мудре.

Та й Київ – це ще не вся Україна.

Автор: Віктор ТИХОНОВ