Майстер-зодчий десятків кілометрів живописних декорацій

Головний художник Львівського національного академічного театру опери і балету імені Соломії Крушельницької Тадей Риндзак уже 45 років із 70 створює монументальні художні полотна для сцени. Він виготовив десятки кілометрів декорацій.
Тадей Риндзак – майстер унікальної сценографії, якою сьогодні вже мало хто володіє. Вона полягає в гармонійному поєднанні одразу кількох жанрів мистецтва – скульптури, архітектури, графіки й живопису.
І навіщо встановлювати цю архаїчну бутафорію в театрі? Адже новітні комп'ютерні технології за лічені секунди «збудують» перед глядачем будь-які живописні феєричні міста чи краєвиди – все, що забажає відтворити на сцені найвибагливіший режисер. Про це й поговоримо з народним художником України Тадеєм РИНДЗАКОМ.

Малярка

Тадей РИНДЗАК народився в Болехові на Івано-Фран­ківщині. Закінчив архітектурне відділення інституту «Львівська політехніка». Перше самостійне вирішення художником Т. Ринд­заком костюмів і декорацій до опе­ри «Наталка Полтав­ка» М. Лисенка привернуло увагу народних художників Е. Миська, Я. Чайки, мистец­твознавця В. Овсійчука, а також преси.

Народний художник України Тадей Риндзак у своїх постановках – а це більш як шістдесят опер і ба­­ле­тів високого мистецького рівня, створення яких можна слушно назвати трудовим подвигом – домагаєть­ся високої образності, співзвучної музичному матеріалові, органічного поєднання традиційного й новаторського. Він з успіхом оформляв вистави у Санкт-Петер­бурзі («Лоенгрін»), у Націо­­­­­­­­­­­­­­­­­­­нальній опері України («Аї­да», «Лебедине озе­ро»).

Т. Риндзак забезпечує показ львівських вистав на гастролях в Італії, Австрії, Німеччині, Польщі. Заслужене визнання в мистецьких колах та успіх у глядачів принесли Т. Риндзаку його останні постановки опер «Набукко», «Травіата», а також «Мойсей» і «Повернення Баттерфляй».

Кажуть, що театр починається з вішалки. Але це для глядача. Для численного колективу театру опери і балету – з утаємниченої для нас «творчої кухні» – малярки, де змішуються й оживають фарби, де компонується різна мішура з паперу, марлі, тканини, пір’я, ниток, шнурів. Тут виготовляють розмаїті декорації з відтворенням лісів і пустель, каньйонів і водоспадів, едему й пекла. Загальна площа майстерні малярки, що в центрі Львова, становить кілька сотень квадратних метрів – це окрема від основної п’ятиповерхова споруда театру. Не кожний львів’янин-театрал знає, що вона розташована неподалік від знаменитої архітектурної перлини України – будівлі Львівської опери.

Саме тут визрів неперевершений талант найвидатнішого сценографа ХХ століття Євгена Лисика, який прославив львівський театр. У роки радянського тоталітарного режиму до його мистецтва ставилися з підозрою. Проте коли Євген Лисик відвідав Америку, директор «Метрополітен-опера» сказав: «Якби ви в нас захотіли робити сценографію й зажадали знести сцену, я, не вагаючись, зробив би це для вас». У мистецькому світі високо оцінили талант Євгена Лисика.

– Ось до такого генія я потрапив у малярку, – розповідає пан Тадей Риндзак. – Будучи студентом вечірнього відділення архітектурного факультету інституту «Львівська політехніка», я працював то столяром, то будівельником. Але почув по радіо оголошення, що оперний театр набирає декораторів. Платили тоді мізер, умови роботи були жахливі. 1967 року малярка не мала належного опалення, освітлення, всюди бігали щури. Декораторам доводилося варити клеї на борошні, декорації пахли хлібом, розвелися гризуни, на яких була одна рада – коти. Так тривало десятиліттями.

Сьогодні театральна малярка – сучасна комфортна споруда, і в цьому велика заслуга генерального директора театру Тадея Едера.

А світочу сучасної сценографії Євгенові Лисику, знаному в усьому світі, доводилося працювати в дискомфортних умовах. Він був головним художником Львівського театру опери і балету. За своє творче життя зробив сценографію до 76 вистав, створив неперевершену школу львівської сценографії.

У радянські часи глядачі ходили дивитися передусім на вражаючу сценографію Євгена Лисика. І сьогодні глядачі та мистецтвознавці шукають в афішах рядок «Сценографія Євгена Лисика». Художник залишив по собі чималий доробок, який можна побачити в театрі. Він завжди працював із великим ентузіазмом і навчив цього свого учня й послідовника Тадея Риндзака, який привів у театр брата Михайла.

Уроки українського Леонардо да Вінчі

— Своїм становленням я завдячую Євгенові Лисику, – розповідає Тадей Риндзак. – Він тонко відчував час, епоху, в якій жив, і бачив перспективу. Він вважав, що театр як вид мистецтва треба розширяти – образно й візуально. Лисик був художником-монументалістом, його вабило живописне полотно. Одного разу, готуючи сценографію до вистави в Туреччині, він створив таке вражаюче живописне полотно, що турки захоплено сказали: «Ви своїм гострим поглядом повернули нам батьківщину». Лисик виробив своєрідний космічний стиль, притаманний тільки йому. Адже його полотна – це не просто гарне тло для гри актора. Це – образ, із яким персонажам треба жити у виставі, а саме бути в гармонії. За такою формулою і ми сьогодні працюємо, – наголосив Тадей Риндзак.

Нещодавно в Національному музеї у Львові виставили численні ескізи до вистав, які оформив Тадей Риндзак. На живописних полотнах уловлюються стилістичні особливості, притаманні глибинним узагальненням чуттєво-філософської сценографічної школи Євгена Лисика. Однак кожен художник має свою емоціональну насиченість живопису, її не сплутаєш із жодною іншою.

Як послідовника свого вчителя, Тадея Риндзака турбує доля полотен, котрі залишив народний художник, лауреат Шевченківської премії Євген Лисик.

– Твори, які ми зробили разом із Лисиком до 1979 року, пропали. Тоді театр закрили на реконструкцію і в приміщення затекла вода. Мені важко про це говорити, серце стискається від болю, – каже Тадей Йосипович.

Нині в театрі належно зберігаються полотна, задіяні в сучасному репертуарі. Проте збереження декорацій з минулих постановок є проблемою. Бо це величезні катанки заввишки 16 метрів, для них спеціально треба будувати приміщення. Чималою має бути споруда, де можна було б експонувати десятки живописних сценічних полотен розміром 16 на 20 метрів кожне! Провідні митці й культурні діячі Львова не один рік звертаються до місцевої влади, обґрунтовуючи необхідність створення музею Євгена Лисика, який став би гордістю України, а для Львова – неперевершеним брендом, аналогів якого у світі немає. Це був би, як кажуть сьогодні, прибутковий бізнес-проект. Але, на думку критиків, нинішнє суспільство ще не доросло до масштабності й пророчої глибини філософії космічних полотен українського Леонардо да Вінчі Євгена Лисика, а тому його творчість поки що залишається для більшості недоступною.