Політико-правові засади референдумів в Україні: політологічний контекст*

Сучасні тенденції європейської інтеграції України зумовлюють необхідність не лише сприйняття відповідних стандартів політичної культури, а й практичного втілення пов'язаних з ними інституціональних норм та принципів. При цьому серед апробованих європейською спільнотою
демократичних політико-правових інститутів одне з чільних місць належить референдуму, який став ефективним засобом європейської практики узгодженого вирішення найважливіших
загальнонаціональних і місцевих проблем.

Однак в Україні можливостям референдуму як дієвого механізму народного волевиявлення та здійснення інституціональних змін, а також до певної міри консенсусному засобу народного контролю за діяльністю влади, належного значення все ще не надається. За винятком, вочевидь, Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, що забезпечив беззаперечну легітимність і вищу юридичну силу Акту проголошення незалежності України й став, по суті, сучасною вітчизняною плебісцитною формою національного державотворення. Усі ж наступні спроби ініціювання проведення референдумів були скоріше засобом тиску на ті чи інші владні інституції, боротьби конкурентних політичних еліт за домінування в політико-правовому просторі, здійснення 
визначального впливу на події в суспільстві, прагненням
використати референдум як альтернативну форму
парламентської демократії. Значною мірою все це об'єктивізується недосконалістю національного законодавства про референдуми, узалежненого умовами  становлення та розвитку української держави та української політичної нації, впливом  на ці процеси як внутрішніх, передусім регіональних, так і зовнішніх чинників, особливостями структурування  вітчизняного політикуму.

У науковій літературі утвердилось усталене розуміння референдуму як політико-правового інституту, проте більшість дослідників зосереджується переважно на його конституційних засадах, політична ж складова загалом не набула належної актуалізації. З огляду на це привертає увагу монографія прикарпатського науковця С. Дерев'янка «Політико-правові засади референдумів в Україні», яка є чи не першою спробою у вітчизняній науці цілісного політологічного осмислення інституту референдуму в контексті вітчизняного та зарубіжного досвіду. Автор ґрунтовно аналізує концептуальні засади дослідження цього феномена в теорії права і політології, всебічно розкриваючи змістовну сутність не лише самого поняття референдуму як політико-правового інституту, а й можливих підходів до розв'язання поліаспектних проблем його практичного використання. Інформативно
насиченим є також висвітлення історії становлення та розвитку наукової думки про референдум у працях
українських науковців.

Чималий інтерес становлять наведені в монографії міркування щодо політичних мотивів дій суб'єктів референдного процесу на всіх його стадіях, аналіз найважливіших процедурних аспектів проведення всеукраїнських і місцевих референдумів та імплементації прийнятих ними рішень. До того ж (що також заслуговує на увагу) С. Дерев'янко використовує власний досвід причетності до організації референдних та виборчих кампаній. Крім того, у книжці широко, подекуди надто деталізовано, здійснюється порівняльно-правовий аналіз визначальних норм регулювання референдумів конституційними та іншими законодавчими актами інших держав.

Особливо важливо, що монографія вирізняється прискіпливим аналізом чинного законодавства України про референдуми. Автор не обмежується лише коментуванням тих чи інших положень нормативно-правових актів, а й ґрунтовно аналізує поряд із правовими також політичні мотиви їхнього змістового наповнення на основі вивчення стенограм засідань Верховної Ради України різних скликань, зареєстрованих законопроектів і супровідних документів до них, інших джерел. Це дало змогу цілісно осягнути деякі особливості законотворчої діяльності українського парламенту, дати відповідь на поставлене автором запитання: чому за роки незалежності визначений конституційно однією з вищих форм прямої демократії інститут референдуму в Україні так і не набув притаманного йому значення в державотворенні та правотворенні, безпосередньому здійсненні народом суверенної влади? Насамперед тому, що стан вітчизняної нормативно-правової бази організації та проведення референдумів значною мірою не відповідає вимогам часу, конкретній практиці та завданням державотворення, до того ж чимало новел чинного Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» не узгоджуються з відповідними положеннями Конституції України, що докладно проаналізовано в монографії. Неодноразові спроби належного розв'язання цієї проблеми унеможливлювалися перманентним протистоянням у вітчизняному політикумі, небажанням упродовж кількох скликань жорстко керованих структурованих депутатських утворень у парламенті, передовсім з політичних міркувань, дійти компромісу, що спричиняє невизначеність перспективи реформування референдного законодавства України й дотепер.

Водночас у монографії належно обґрунтовано численні конкретні пропозиції щодо невідкладного вдосконалення національної конституційної моделі референдуму, законодавчих норм регулювання референдних правовідносин, відповідальності за злочини та правопорушення проти права громадян брати в них участь. Цілісно вони зведені у формі порівняльних таблиць до запропонованих автором проектів закону України «Про внесення змін до Конституції України» та закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо узгодження норм кримінальної відповідальності за порушення законодавства про вибори та референдуми» й, попри певну дискусійність, об'єктивно можуть бути використані в законотворчій діяльності.

 Слід погодитися також із висновком С. Дерев'янка, який полягає в тому, що «вагомість і ефективність конституційно-правового інституту референдуму як безпосереднього волевиявлення народу неминуче викликає прагнення конкурентних партійних еліт використати його для посилення своїх позицій на загальнодержавному та регіональному рівнях. Громадянам надається право вибору альтернативи, а, враховуючи полярність ідейних засад  політичних сил, їхній вплив на суспільну свідомість та інші чинники, до референдуму — як способу «примусових» інституційних нововведень, — вважаємо, слід удаватись зважено й обережно».

Як один із офіційних рецензентів презентованої цією публікацією монографії, підсумовуючи, зазначу: загалом вона є цілісною завершеною науковою працею, що водночас вирізняється належною доступністю у сприйнятті значного фактологічного матеріалу, оригінальними узагальненнями та висновками її автора С. Дерев'янка,  котрі заслуговують на увагу не лише політиків, передусім суб'єктів права законодавчої ініціативи, науковців, викладачів і студентів, а і якнайширшого читацького загалу — безпосередніх учасників процесів державо- та націєтворення в сучасній Україні.

_____________

* Рецензія на кн..: Дерев'янко С. Політико-правові засади референдумів в Україні. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2011. — 848 с.

Автор: Ігор ЗВАРИЧ