передплата Українською | In English

№15, серпень 2006

Якого кольору надія?

Нещодавно наша країна дуже хотіла отримати переможців. Хіба важко було фортуні трішки прихильніше поглянути на нашу футбольну збірну і... О, яка була б радість, скільки емоцій і яка історична пам'ять! Не поталанило? Ну та є надія, що за чотири роки все обов'язково зміниться на краще. І надія ця – кольорів нашого національного прапора.

Нещодавно (що для історії якихось двадцять місяців?) наша країна отримала переможців, а переможеними назвали другу половину тієї самої рідної нам усім держави. Не жартома, не заради алегорії. Всерйоз, із усіма наслідками, що витікають для переможених.

Якщо вже проводити паралелі з футболом, то варто, мабуть, згадати, що за однією з версій ця гра виникла як наслідок «остаточного з'ясування стосунків» у племен, які воювали між собою. Полоненим пропонували зіграти з переможцями, використовуючи замість м'яча... голову вождя! Виграєш, добренько б'ючи і по частині тіла, і по пам'яті покійного, – житимеш. Рабом. Не виграєш або відмовишся – не житимеш зовсім!

Погодьтеся, страшнувата, майже первісна жорстокість, що в наш час набуває цивілізованішої, але від цього не менш бузувірської форми: сьогодні майже водночас втратили роботу 25 тисяч фахівців. І всі – через ідею...

Загалом, як хочете, але той самий національний прапор, яким ми всі так пишаємося, заради політичної доцільності було розполовинено одним ривком. До того ж ті, хто робив, не розуміли, що здійснюють акт із наслідками, що завдають ран, які дуже довго загоюватимуться. Навіть якщо їх лікувати. А якщо вже тривожити, то хвороба може набути тривалої і досить неприємної форми.

Мабуть, першою про форми лікування, набравши, до речі, тим самим чималу кількість очок, заговорила Юлія Тимошенко. Вона ще минулої весни в присутності Президента, великої кількості депутатів рад усіх рівнів з трибуни в Національному палаці «Україна» оголосила про необхідність об'єднання різнокольорових майданів і про те, що час вже припиняти зводити рахунки, а треба починати працювати на державу. Немов репетирувала ту знамениту промову, з якою виступила перед усією країною потім, у вересні, складаючи різнобарвні стрічечки і знову закликаючи до об'єднання.

Куди все поділося? І де в сьогоднішній політичній боротьбі, що наочно вилилася в елементарну боротьбу за особисту владу, місце толерантності й умінню зважати на думку народу? Ті, хто не втратив у запалі пристрастей здатності аналізувати, сьогодні в шоку: ті самі люди протягом тижня із серйозним виглядом кажуть діаметрально протилежне.

У всій країні відбуваються мітинги. І на них виступають з полум'яними промовами. Напевно, можна радіти реалізації прав на свободу зборів і свободу слова. От тільки щоб нам усім гірко не заплакати від того, що ми не чуємо одне одного. Не через відстань – через небажання чути, політичну глухоту.

Політики, роками граючи свою роль на національній арені, водночас з досвідом такої роботи стають і дедалі упевненішими: найголовніше – домовитися між собою. І для додання собі ваги вони нескінченно можуть накручувати електорат, слабко уявляючи, у що може вилитися розбуджена енергія. Породжуючи навіть не ненависть, а неприйняття у людей, не можна й сподіватися на швидке об'єднання суспільства. Адже руйнувати легше і швидше, ніж будувати.

Напевно, хтось побачить у цих словах ту саму помилку: говорячи про єднання, все одно дорікаєш! Так, справді, обравши свою позицію, розумієш, що вона комусь не подобається. І це правильно – я, як і кожен, об'єктивно не можу бути над сутичкою, тому що живу на цій землі і хоч-не-хоч беру участь у всіх процесах, що на ній відбуваються. І, якщо чесно, не хочу почуватися переможеним, відмовляючись від колишніх ідеалів і відрікаючись від колишніх лідерів. Але, відверто кажучи, і в переможці не рвуся. Тому що не можна перемогти власний народ і не можна змусити Львів варити борщ за луганськими рецептами. Так само, як і Луганськ не почне розмовляти з галицьким акцентом.

Гадаю, будь-який регіон буде щасливий одержати фахівців, котрі допоможуть йому рухатися вперед семимильними кроками. Але ненавиділи і ненавидітимуть усюди «політичних комісарів», що вказують, як жити. Навіщо нам ті, хто дивиться, коли ми й самі зрячі?

«Бандитам – в'язниці!» – сьогодні кричать ті, кого саджали за колишнього режиму, а потім реабілітовували або виправдовували «за відсутністю складу злочину». Але справа Колеснікова з «Білим лебедем» виявилася шитою білими нитками. І справа Тихонова, звинуваченого в державній зраді, тріщить по всіх швах, тому що... судити немає за що, і нічого, крім ганьби, ні правоохоронні органи, ні сама держава з усього цього не матимуть. А кого можуть призначити бандитом за півроку, укотре використовуючи Генеральну прокуратуру як інструмент політичного тиску, а не як структуру, здатну з'ясувати істину? Дуже хотілося б, щоб усе-таки не призначали, а судили за законом і совістю.

До речі, про суди... Який відсоток громадян вірить у справедливість і праведність прийнятих рішень? Який рівень правового нігілізму граничний для будь-якого нормального суспільства? Про який «європейський вибір» можуть кричати ті, хто орієнтується не на закон, а на власне «хочу», підмінюючи все і вся згаданою революційною доцільністю, котра щоразу набуває ідеально потрібної й ідеально безпринципової форми? Потрібно багато прикладів з нашої короткої новітньої історії чи обмежимося тільки найсвіжішими?

До речі, уявімо собі, що парламент розпустили і вибори провели. Який буде результат «до тонкості», до частки відсотка – ніхто не знає. Але всі впевнені, що будуть ті, хто одразу почне кричати про фальсифікації і нелегітимність. Тому що вже відрепетирувано. І будуть ті, хто знову вважатиме Верховну Раду неправильною, тому що вона... Ну, загалом, сподівалися на більше, тож даєш ще одні виборів! І де той арбітр, якому під силу зупинити низку обвинувачень?

Коли кажуть про розкол країни, то під цим розуміти треба не розкол проблем – вони і на заході, і на сході однакові, не відмінність рівня життя – бюджетнику що там, що тут на зарплату нормально жити неможливо, не різні смакові переваги – говорять про розкол у світосприйнятті. Простіше, про розкол між конкретними людьми, які хоч і не знають одне одного, але вже готові ненавидіти. А то вже й ненавидять... Це – найжахливіший розкол, тому що він у головах. І підсовувати при цьому найправильнішу «форму патріотизму», сподіватися на цілковиту уніфікацію, на можливість підстригати всіх під одну гребінку – злочин перед країною та перед усіма поколіннями: і нинішніми, і майбутніми.

Якщо Луганськ розмовлятиме російською і читатиме російські газети, хіба він перестане бути складовою частиною великої України? Та ні – він залишиться нею, як, скажімо, Квебек залишається Канадою. Луганщина, як і раніше, працюватиме і наповнятиме бюджет. А з нього добре було б щонайбільше коштів направляти на підтримку і розвиток української мови, зокрема й на її території. Спеціальні програми діють краще, ніж специфічні накази. Щоправда, з ними працювати треба і за ефективність відповідати, а накази – це лише вміння командувати. Не завжди розумно, між іншим.

Сьогодні багато політологів сперечаються: буде розкол України чи ні? Теоретикам легко замислюватися над такими питаннями. А як змиритися з цією «теорією» тим, для кого країна ця – Батьківщина? Схід зазвичай обвинувачують у сепаратизмі й невмінні «любити Україну правильно», але я не знаю нікого, хто реально пропонував би відокремлення як засіб розв'язання проблем. Утім, не знаю рецептів і правильної любові, тому що її формули ніхто за століття не виписав. Люблять серцем й іноді навіть усупереч розумові. І насильно любити примусити неможливо. Утім, розлюбити теж.

До речі, скільки в національній футбольній збірній було представників «бандитського» «Шахтаря» або «неправильного» київського «Динамо»? А хто із найпереконаніших націоналістів, спостерігаючи за грою, вже перед нею був готовий підозрювати їх у зрадництві національних інтересів?

Кажуть, що для створення гарного настрою і набуття оптимізму навіть у самій гіркій життєвій ситуації треба згадати що-небудь радісне й зафіксувати в собі це відчуття. То чом би нам не спробувати спрямувати в русло творення і розуміння загальну енергію добрих прагнень? Ту, що виникала, коли скрізь – від Карпат до наших териконів! – уболівали за наших у Німеччині. Нехай кольором нашої надії будуть кольори збірної.

І нехай буде надія на краще!

Автор: Валерій ГОЛЕНКО

Плакат - брат барикад

Останні новини

Путін не блефує, ЄС має всерйоз поставитися до його ядерних погроз – Боррель Сьогодні, 25 вересня

Французькі депутати хочуть розслідувати ймовірне російське фінансування партій Вчора, 24 вересня

Зеленський доручив МЗС відреагувати на постачання Іраном безпілотників Росії Вчора, 24 вересня

Президент Євроради закликав призупинити членство Росії в Радбезі ООН Вчора, 24 вересня

Комісія ООН підтвердила скоєння Росією воєнних злочинів в Україні 23 вересня

23 держави і одна організація попросили ЄСПЛ долучитись до справи України проти РФ 23 вересня

Берлусконі напередодні виборів спричинив скандал заявами про вторгнення Путіна 23 вересня

Трибунал для Путіна, Захід коментує ядерні заяви РФ, Ізраїль продає "Залізний купол": новини дня 23 вересня

Пентагон: ядерні погрози Путіна не вплинуть на підтримку України 23 вересня

Зеленський утворив робочу групу для створення Спецтрибуналу щодо злочину агресії РФ 22 вересня