Якого кольору надія?

Нещодавно наша країна дуже хотіла отримати переможців. Хіба важко було фортуні трішки прихильніше поглянути на нашу футбольну збірну і... О, яка була б радість, скільки емоцій і яка історична пам'ять! Не поталанило? Ну та є надія, що за чотири роки все обов'язково зміниться на краще. І надія ця – кольорів нашого національного прапора.

Нещодавно (що для історії якихось двадцять місяців?) наша країна отримала переможців, а переможеними назвали другу половину тієї самої рідної нам усім держави. Не жартома, не заради алегорії. Всерйоз, із усіма наслідками, що витікають для переможених.

Якщо вже проводити паралелі з футболом, то варто, мабуть, згадати, що за однією з версій ця гра виникла як наслідок «остаточного з'ясування стосунків» у племен, які воювали між собою. Полоненим пропонували зіграти з переможцями, використовуючи замість м'яча... голову вождя! Виграєш, добренько б'ючи і по частині тіла, і по пам'яті покійного, – житимеш. Рабом. Не виграєш або відмовишся – не житимеш зовсім!

Погодьтеся, страшнувата, майже первісна жорстокість, що в наш час набуває цивілізованішої, але від цього не менш бузувірської форми: сьогодні майже водночас втратили роботу 25 тисяч фахівців. І всі – через ідею...

Загалом, як хочете, але той самий національний прапор, яким ми всі так пишаємося, заради політичної доцільності було розполовинено одним ривком. До того ж ті, хто робив, не розуміли, що здійснюють акт із наслідками, що завдають ран, які дуже довго загоюватимуться. Навіть якщо їх лікувати. А якщо вже тривожити, то хвороба може набути тривалої і досить неприємної форми.

Мабуть, першою про форми лікування, набравши, до речі, тим самим чималу кількість очок, заговорила Юлія Тимошенко. Вона ще минулої весни в присутності Президента, великої кількості депутатів рад усіх рівнів з трибуни в Національному палаці «Україна» оголосила про необхідність об'єднання різнокольорових майданів і про те, що час вже припиняти зводити рахунки, а треба починати працювати на державу. Немов репетирувала ту знамениту промову, з якою виступила перед усією країною потім, у вересні, складаючи різнобарвні стрічечки і знову закликаючи до об'єднання.

Куди все поділося? І де в сьогоднішній політичній боротьбі, що наочно вилилася в елементарну боротьбу за особисту владу, місце толерантності й умінню зважати на думку народу? Ті, хто не втратив у запалі пристрастей здатності аналізувати, сьогодні в шоку: ті самі люди протягом тижня із серйозним виглядом кажуть діаметрально протилежне.

У всій країні відбуваються мітинги. І на них виступають з полум'яними промовами. Напевно, можна радіти реалізації прав на свободу зборів і свободу слова. От тільки щоб нам усім гірко не заплакати від того, що ми не чуємо одне одного. Не через відстань – через небажання чути, політичну глухоту.

Політики, роками граючи свою роль на національній арені, водночас з досвідом такої роботи стають і дедалі упевненішими: найголовніше – домовитися між собою. І для додання собі ваги вони нескінченно можуть накручувати електорат, слабко уявляючи, у що може вилитися розбуджена енергія. Породжуючи навіть не ненависть, а неприйняття у людей, не можна й сподіватися на швидке об'єднання суспільства. Адже руйнувати легше і швидше, ніж будувати.

Напевно, хтось побачить у цих словах ту саму помилку: говорячи про єднання, все одно дорікаєш! Так, справді, обравши свою позицію, розумієш, що вона комусь не подобається. І це правильно – я, як і кожен, об'єктивно не можу бути над сутичкою, тому що живу на цій землі і хоч-не-хоч беру участь у всіх процесах, що на ній відбуваються. І, якщо чесно, не хочу почуватися переможеним, відмовляючись від колишніх ідеалів і відрікаючись від колишніх лідерів. Але, відверто кажучи, і в переможці не рвуся. Тому що не можна перемогти власний народ і не можна змусити Львів варити борщ за луганськими рецептами. Так само, як і Луганськ не почне розмовляти з галицьким акцентом.

Гадаю, будь-який регіон буде щасливий одержати фахівців, котрі допоможуть йому рухатися вперед семимильними кроками. Але ненавиділи і ненавидітимуть усюди «політичних комісарів», що вказують, як жити. Навіщо нам ті, хто дивиться, коли ми й самі зрячі?

«Бандитам – в'язниці!» – сьогодні кричать ті, кого саджали за колишнього режиму, а потім реабілітовували або виправдовували «за відсутністю складу злочину». Але справа Колеснікова з «Білим лебедем» виявилася шитою білими нитками. І справа Тихонова, звинуваченого в державній зраді, тріщить по всіх швах, тому що... судити немає за що, і нічого, крім ганьби, ні правоохоронні органи, ні сама держава з усього цього не матимуть. А кого можуть призначити бандитом за півроку, укотре використовуючи Генеральну прокуратуру як інструмент політичного тиску, а не як структуру, здатну з'ясувати істину? Дуже хотілося б, щоб усе-таки не призначали, а судили за законом і совістю.

До речі, про суди... Який відсоток громадян вірить у справедливість і праведність прийнятих рішень? Який рівень правового нігілізму граничний для будь-якого нормального суспільства? Про який «європейський вибір» можуть кричати ті, хто орієнтується не на закон, а на власне «хочу», підмінюючи все і вся згаданою революційною доцільністю, котра щоразу набуває ідеально потрібної й ідеально безпринципової форми? Потрібно багато прикладів з нашої короткої новітньої історії чи обмежимося тільки найсвіжішими?

До речі, уявімо собі, що парламент розпустили і вибори провели. Який буде результат «до тонкості», до частки відсотка – ніхто не знає. Але всі впевнені, що будуть ті, хто одразу почне кричати про фальсифікації і нелегітимність. Тому що вже відрепетирувано. І будуть ті, хто знову вважатиме Верховну Раду неправильною, тому що вона... Ну, загалом, сподівалися на більше, тож даєш ще одні виборів! І де той арбітр, якому під силу зупинити низку обвинувачень?

Коли кажуть про розкол країни, то під цим розуміти треба не розкол проблем – вони і на заході, і на сході однакові, не відмінність рівня життя – бюджетнику що там, що тут на зарплату нормально жити неможливо, не різні смакові переваги – говорять про розкол у світосприйнятті. Простіше, про розкол між конкретними людьми, які хоч і не знають одне одного, але вже готові ненавидіти. А то вже й ненавидять... Це – найжахливіший розкол, тому що він у головах. І підсовувати при цьому найправильнішу «форму патріотизму», сподіватися на цілковиту уніфікацію, на можливість підстригати всіх під одну гребінку – злочин перед країною та перед усіма поколіннями: і нинішніми, і майбутніми.

Якщо Луганськ розмовлятиме російською і читатиме російські газети, хіба він перестане бути складовою частиною великої України? Та ні – він залишиться нею, як, скажімо, Квебек залишається Канадою. Луганщина, як і раніше, працюватиме і наповнятиме бюджет. А з нього добре було б щонайбільше коштів направляти на підтримку і розвиток української мови, зокрема й на її території. Спеціальні програми діють краще, ніж специфічні накази. Щоправда, з ними працювати треба і за ефективність відповідати, а накази – це лише вміння командувати. Не завжди розумно, між іншим.

Сьогодні багато політологів сперечаються: буде розкол України чи ні? Теоретикам легко замислюватися над такими питаннями. А як змиритися з цією «теорією» тим, для кого країна ця – Батьківщина? Схід зазвичай обвинувачують у сепаратизмі й невмінні «любити Україну правильно», але я не знаю нікого, хто реально пропонував би відокремлення як засіб розв'язання проблем. Утім, не знаю рецептів і правильної любові, тому що її формули ніхто за століття не виписав. Люблять серцем й іноді навіть усупереч розумові. І насильно любити примусити неможливо. Утім, розлюбити теж.

До речі, скільки в національній футбольній збірній було представників «бандитського» «Шахтаря» або «неправильного» київського «Динамо»? А хто із найпереконаніших націоналістів, спостерігаючи за грою, вже перед нею був готовий підозрювати їх у зрадництві національних інтересів?

Кажуть, що для створення гарного настрою і набуття оптимізму навіть у самій гіркій життєвій ситуації треба згадати що-небудь радісне й зафіксувати в собі це відчуття. То чом би нам не спробувати спрямувати в русло творення і розуміння загальну енергію добрих прагнень? Ту, що виникала, коли скрізь – від Карпат до наших териконів! – уболівали за наших у Німеччині. Нехай кольором нашої надії будуть кольори збірної.

І нехай буде надія на краще!

Автор: Валерій ГОЛЕНКО