Виборча ейфорія. Чи справді світ голосуватиме за зміни?

Якщо 2011-й позначився революційними подіями, то 2012-й має стати справжнім роком виборчих перегонів, голосувань та електоральних суперечок. Розхитана соціальними протестами нового типу, війнами та економічною кризою світова стабільність перебуватиме під ударом практично одночасної зміни влади в найголовніших світових державах (чи, навпаки, виграє від цього). Адже від того, хто опиниться на чолі цих держав, залежатиме не просто глобальний баланс сил, а й те, яким буде життя практично кожної людини в будь-якій точці земної кулі. Хоча вибори відбудуться в майже 60 країнах і регіонах, основна інтрига в тому, кого оберуть на найвищі посади в чотирьох державах–постійних членах Ради Безпеки ООН – США, Росії, Франції та Китаї, котрі, по суті, претендуючи на ключові ролі у світовій політиці, найбільше впливатимуть на коливання в існуючій системі міжнародних відносин.

Так, восени 2012 року під час XVIII з’їзду нове керівництво обиратиме Комуністична партія Китаю. Проте, на відміну від своїх західних опонентів, електорат чи діюча влада Піднебесної не зможуть піднести світові жодних сюрпризів: чинний китайський лідер Ху Цзіньтао складе з себе повноваження голови партії на користь людини, чиє ім’я відоме давно, – свого заступника Сі Цзіньпіна. Ця подія дасть старт багатоступінчатій процедурі передачі влади від четвертого до п’ятого покоління китайських керівників, яка за традицією відбувається що десять років. Іще через півроку Ху поступиться Сі й своїми військовими постами. Однак ця заздалегідь відома безальтернативна процедура аж ніяк не позбавляє ситуацію інтриги. Адже формальний процес передачі влади супроводжується активною залаштунковою боротьбою різних угруповань усередині китайського колективного керівництва. За умови неабиякої підтримки з боку екс-лідера КНР Цзян Цземіня та більшості військових Сі Цзіньпін матиме змогу досить легко звільнитися з-під «опіки» Ху Цзіньтао й переорієнтувати нарощування китайської військово-політичної та економічної могутності. Про це передовсім свідчитимуть темпи реалізації китайських оборонних програм, які нині (завдяки намірам створити потужні підводний та надводний флоти, зокрема й авіаносні судна, наявні поки що лише в американців) виходять на рівень, що перетворює Китай з регіональної військової держави на глобальну. Крім того, дії нового керівництва на терені такого важливого для Пекіна Азійсько-Тихоокеанського регіону (АТР) мають остаточно вирішити питання поширення впливу Сполучених Штатів на Далекому Сході й у басейні Тихого океану, а також довести результативність жорсткої монетарної політики, спрямованої на зміцнення юаня й виведення країни з люфту уповільнення темпів економічного зростання.

По суті, вдала політика якраз протягом наступних 10–15 років і повинна визначити місце КНР у світі, змінивши глобальну розстановку сил. Та якщо РФ у рамках Шанхайської організації співробітництва вже давно стала надійною «антизахідною» союзницею Пекіна, то рівень впливу останнього на міжнародній арені більшою мірою визначається позицією іншого претендента на роль наддержави (чи то вже справжньої суперпотуги після 1991 року) – Сполучених Штатів Америки. Президентські вибори, що відбудуться там 6 листопада 2012 року, мають вирішити, чи варто залишати при владі поміркованих демократів на чолі з Бараком Обамою, чи, навпаки, передати владу рішучішим «яструбам». Останні, до речі, доволі активно здобувають голоси виборців. Та й під час проведення кокусів (закритих партійних нарад, на яких визначають фінансові платформи та програми кандидатів) і праймеріз (попередніх виборів) республіканці почуваються набагато впевненішими за демократів. Відчуваючи це, Барак Обама, котрий ще 4 квітня 2011 року оголосив про намір розпочати передвиборну кампанію, намагається залагодити проблеми з державним боргом, пенсійним забезпеченням і безробіттям. Проте за наявного рівня безробіття у 8,6% американці навряд чи голосуватимуть за «першого темношкірого лідера». І навіть обіцянки запровадження податкової реформи з вимогою сплати до 30 відсотків прибутку як податку особами, сумарний щорічний дохід котрих перевищує мільйон доларів, мабуть, не врятують Обаму. Адже такий «далеко не прозорий» натяк на його можливого суперника – республіканця-мільйонера Мітта Ромні, що сплачує до скарбниці лише 13,9% від своїх багатомільйонних доходів, є не чим іншим, як не надто вдалим ходом у вирі передвиборних перегонів. До того ж Ромні, критикуючи нову стратегію Обами щодо АТР та політику «перезавантаження» у відносинах із Москвою, обіцяє країні змінити зовнішньополітичні пріоритети, сфокусувавши увагу на РФ (котра, за його словами, прагне відновити Велику Російську імперію) та Ірані, аби запобігти можливому поширенню впливу ключових супротивників. А тому проголошена Обамою 5 січня 2012 року нова Воєнна доктрина США, мета якої – відхід від європейських справ, на думку республіканців, не залишить Вашингтону жодної можливості утримати за країною статус передової військової сили. Цієї ж думки ще один фаворит передвиборних перегонів – республіканець Рон Пол, котрий у своїх закидах пішов іще далі, вимагаючи «подвоїти Гуантанамо». Тож у разі перемоги республіканців цілком імовірним є повернення «епохи Буша-молодшого», проте, мабуть, іще набагато жорсткішої, враховуючи втрату фінансової могутності та хиткий стан економіки й соціального сектору всередині США.

На соціальну сферу робить ставку й дочка незмінного лідера ультраправого Національного фронту Франції Жана-Марі
Ле Пена – Марін Ле Пен, котра з рейтингом майже 20% перед президентськими виборами, які відбудуться
22 квітня 2012 року, може в день голосування піднести справжній сюрприз лідерам виборчих перегонів: чинному президенту Франції Ніколя Саркозі та його опоненту – соціалісту Франсуа Олланду. Адже, успадкувавши від батька не лише пост керівника партії, а й політичні амбіції та переконання, вона у своїх гаслах порушує вже наболілі для французів проблеми. Поки в Брюсселі сперечаються, чи варто пригальмувати розширення єврозони найближчими роками, Марін Ле Пен обіцяє виборцям, що в разі перемоги взагалі відмовиться від євро та, як наслідок, – від монетарного контролю Німеччини. Поки європейські політики полемізують про ступінь залучення НАТО до конфліктів за межами країн–членів альянсу, вона закликає до виходу Франції з військового блоку. Поки в Європарламенті мізкують, чи провалилася європейська політика мультикультуралізму, – давно називає імміграцію арабів до Франції «окупацією» та заявляє, що країна «перетворюється на халіфат».

На відміну від Марін Ле Пен і Олланд, і Саркозі – інтеграціоністи, прихильники єдиної Європи. Але з огляду на нинішню фінансову турбулентність єврозони, а також власне французькі труднощі асиміляції приїжджих із Північної Африки, декларації лідерки Національного фронту цілком можуть здобути їй гідну другого туру популярність. За Саркозі ж свої голоси, на думку соціологів, віддадуть 24 % виборців, а от за Олланда – близько третини. Це пояснюється дуже просто: на роки правління ліберала Саркозі припала і глобальна економічна криза 2008-го, і відтоді постійна фінансова нестабільність єврозони, тож цілком очевидно, що обійтися без непопулярних реформ він не міг. Олланд у разі обрання обіцяє скасувати низку «антисоціальних» новацій, наприклад, правило «один чиновник замість двох» (унаслідок чого за останні чотири роки в країні скоротили 150 тисяч робочих місць). Щоб компенсувати цей негатив, нинішній президент змушений ризикувати там, де економікою й не пахне, але можна набрати передвиборні очки: резонансна кампанія з виселення з країни циган, заборона носіння паранджі (і те й інше – реверанс шовіністам), визнання турецького геноциду стосовно вірмен (загравання з величезною вірменською діаспорою), перші ролі у військовій операції в Лівії (гра в наддержаву, така близька частині французів). Поки це зберігає йому шанси на президентство. Та в разі його програшу Франція не лише змінить позиції на світовій арені, а й прагнутиме до певної зверхності й незалежності від впливу Німеччини всередині ЄС.

Політика ж євроспільноти може змінитися на східному напрямі після виборів 4 березня 2012 року президента Російської Федерації: якщо перемогу здобуде лідер соцопитувань (63% голосів) нинішній прем’єр-міністр Володимир Путін, налагодження міцного енергетичного діалогу Москви й Берліна сприятиме не лише перегляду всієї енергетичної політики Євросоюзу, а й, певно, зміні ставлення Заходу до України. Крім того, у своїй передвиборній програмі «Сильна Росія в складному світі» Путін підкреслює, що за його президентства РФ налагоджуватиме тісні зв’язки з іншими країнами, розширюватиме економічний і культурний вплив у світі, підтримуватиме вивчення російської мови за кордоном та приділятиме особливу увагу співвітчизникам, які мешкають і працюють за кордоном, «не полишаючи в біді росіян, котрі потрапили в складне становище далеко від батьківщини». По суті, ці тези напряму стосуються саме України й, зокрема, мешканців Криму. Виходить, після такої політичної «перекадровки» у столиці нашої північної сусідки Україні вкрай важко буде відстоювати і ціну на газ, і незалежність власної ГТС, і недоторканність зовнішніх кордонів. Тож не має особливого значення, котра з політичних сил прийде до влади після парламентських виборів 2012 року. Бо відповідно до згаданої програми Росія «й далі рухатиметься до створення Євразійського союзу, який відкриє нову епоху відносин на пострадянському просторі». «Ми за конструктивну взаємодію та діалог із питань боротьби з міжнародним тероризмом, контролю над озброєннями, забезпечення колективної безпеки. Односторонні ж кроки наших партнерів, які не враховуватимуть думки Росії та її інтересів, отримають відповідну оцінку й нашу реакцію», – йдеться в програмі. І тут чітко, хоча й не різко, окреслено стурбованість Росії щодо системи ПРО (яка для Путіна є важливішою, аніж співробітництво з Вашингтоном у боротьбі з тероризмом і наркоторгівлею) та готовність розвивати потужний оборонний комплекс.

Тож навіть наявність у списку кандидатур на пост президента РФ прізвищ п’ятьох осіб, котрі мають опонувати Путіну на виборах, і відеоспостереження задля уникнення фальсифікацій під час голосування не приховають від світової громадськості авторитарну владну машину, за допомогою якої після виборів, напевно, ключових гравців просто поміняють місцями. І вже, до речі, на шість років.

Виходить, результати цьогорічних виборів і справді можуть змінити розстановку сил у світі чи, якщо бажаєте, сприятимуть переформатуванню коаліцій. Проте в будь-якому разі такі зміни аж ніяк не спростять українського поступу на міжнародній арені.

Юлія ЦИРФА.