Поняття та особливості правосуб'єктності юрисдикційних органів у трудовому праві

Сучасний етап провадження в Україні ринкових реформ пов'язаний із необхідністю підвищення уваги до проблем гарантування, охорони й захисту прав та інтересів cуб'єктів трудового права. Ризик їх порушень є очевидним саме в таких умовах через відсутність відповідного трудового законодавства, соціально орієнтованих економічних реформ, конструктивної моделі соціального партнерства та співробітництва між працівниками, роботодавцями, державою й органами місцевого самоврядування тощо.

У цьому контексті дедалі гостріше перед суспільством і державою постають проблеми пошуку оптимальних правових механізмів дотримання та виконання актів трудового законодавства, формування конструктивних механізмів захисту прав суб'єктів трудового права від різного роду правопорушень. З огляду на це досить слушною видається позиція професора Л. І. Лазор: під захистом трудових прав розуміють як безпосередній захист від дій (бездіяльності), що порушують права та свободи, так і «механізм реалізації прав особи» (він включає юридичне закріплення всіх видів гарантій прав, свобод та інтересів; широку систему їх охорони й захисту державою та іншими суб'єктами; розвиток суспільно-політичної активності громадян, їхніх прав, свобод та обов'язків і вміння правильно ними користуватися; удосконалення правозахисної діяльності тощо) [8, с. 24]. Заслуговує на увагу застереження професора М. І. Іншина, який зазначає, що в Кодексі законів про працю України (далі — КЗпП України) спостерігається фрагментарність і випадковість у регулюванні заходів чи способів захисту трудових прав учасників суспільно-трудових відносин, вони безсистемно розпорошені в усіх його главах [6, с.191—192].

Одним із конструктивних шляхів становлення України як соціальної, демократичної та правової держави [1, с. 2—3], реформування суспільно-трудових відносин є формування якісно нової моделі правосуб'єктності органів, чия діяльність спрямована на належне виконання трудового законодавства й дотримання трудових прав та обов'язків суб'єктами трудового права. Оскільки такі суб'єкти наділяються владними повноваженнями юрисдикційного характеру, то логічно було б називати їх юрисдикційними. У КЗпП України правове становище таких органів законодавчо не врегульовано.  Тому, з позицій новітньої кодифікації трудового законодавства, порушені питання залишаються досить актуальними та важливими як необхідна складова забезпечення його ефективності. 

Метою нашої статті є науково-теоретичне дослідження проблем поняття й ознак правосуб'єктності юрисдикційних органів у трудовому праві. Значну увагу дослідженню цих питань приділяли в своїх працях такі вчені-юристи, як Н. Б. Болотіна, О. М. Бандурка, В. С. Венедіктов, В. В. Жернаков, І. В. Зуб, М. І. Іншин, С. В. Лазовий, В. В. Лазор, Л. І. Лазор, П. Д. Пилипенко, Є. М. Попович, С. М. Прилипко, О. І. Процевський, А. М. Слюсар, Н. М. Хуторян, І. І. Шамшина, О. М. Ярошенко та інші.  Однак у сучасних умовах зазначена тема набуває актуальності як важлива складова реформування суспільно-трудових відносин, удосконалення теорії трудового права та трудового законодавства, здійснення його ефективної кодифікації.

З'ясовуючи характер і зміст правового становища юрисдикційних органів, доцільно звернутися до сутнісних та термінологічних оцінок категорії «юрисдикція» [9, с. 237—241]. Досить поширеним є підхід, відповідно до  якого поняття «юрисдикція» (лат. jurisdictio) розглядається як: 1) підсудність, право здійснювати суд, вирішувати правові питання; 2) межі компетенції, правова сфера, на яку поширюються повноваження державного органу [10, с. 1082]. Зважаючи на це, юрисдикцією можна вважати систему організаційно-владних і процесуальних повноважень, пов'язаних із дотриманням законодавства й захистом прав та інтересів учасників правовідносин. У зв'язку з цим юрисдикцією наділяються, передусім, органи державної влади та місцевого самоврядування, органи судової влади, у тому числі правоохоронні органи. Відповідно до ст. 6 Конституції України  органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією  межах і відповідно до законів України. При цьому згідно зі ст. 19 Основного Закону органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у спосіб та в межах повноважень, передбачених Конституцією й законами України. Основоположні засади діяльності юрисдикційних органів визначені в Конституції щодо Верховної  Ради України (ст. ст. 85, 101); Президента України (ст. ст. 102, 106); Кабінету Міністрів України (ст. ст. 113, 116);  органів прокуратури (ст. 121); органів судової влади ( ст. ст. 124, 147).     

Отже, юрисдикційна діяльність — це процесуальна діяльність організаційно-владного характеру, спрямована на дотримання (виконання) законодавства, забезпечення належної реалізації прав відповідних суб'єктів і належного виконання ними обов'язків на території України. Здійснення уповноваженими суб'єктами юрисдикційної діяльності передбачає наділення їх повноваженнями у сфері нагляду (контролю). 

У контексті даного дослідження доцільно зосередити увагу на оптимальному співвідношенні  обсягу та змісту наглядових і контрольних повноважень як базового та ключового елемента правового становища юрисдикційних органів. Водночас слід зазначити, що в юридичній літературі відсутні єдині підходи до розуміння нагляду й контролю. Одні вчені трактують поняття контролю як більш широке, що охоплює і функції нагляду [15, с. 15]. Інші пов'язують поняття «нагляд» із прокурорським, судовим або адміністративним наглядом [4, с. 480—484], хоча окремі вчені вживають і щодо них поняття «контроль» [11, с. 400—410]. У юридичній літературі також зустрічається твердження, згідно з яким принципи нагляду значною мірою співпадають із принципами контролю, що здійснюються органами державної влади [5, с. 64—69]. Крім того, елементи нагляду (контролю) присутні в діяльності судів, покликаних здійснювати правосуддя у спорах правового характеру. Не вдаючись у предметний і системний теоретико-правовий аналіз різноманітних підходів у цій сфері, конструктивним може бути твердження про наявність єдиної мети,  цілей і завдань нагляду та контролю. До того ж на законодавчому рівні ці терміни трактуються здебільшого як синонімічні, тобто такі, що несуть однакове нормативно-правове навантаження [12, 13].  

Зважаючи на сутність і зміст зазначених підходів, можна констатувати, що юрисдикційні органи наділяються наглядово-контрольними повноваженнями щодо: дотримання та виконання актів законодавства; дотримання прав і належного виконання обов'язків; вирішення спорів правового характеру.   

Важлива роль юрисдикційним органам відводиться у трудовому праві. Їх основне правове призначення спрямоване на забезпечення законності та правопорядку в трудових правовідносинах. Із правової точки зору, ці органи наділяються наглядово-контрольними повноваженнями трудоправового характеру щодо: 1) дотримання (належного виконання) актів трудового законодавства, актів соціального партнерства та локальних правових актів усіма учасниками правовідносин у сфері праці, а також їхніх трудових прав; 2) належного виконання уповноваженими суб'єктами трудового права трудоправових повноважень та пов'язаних із ними трудових обов'язків. 

 Отже, юрисдикційні органи у трудовому праві — це система уповноважених органів, котрі наділяються відповідно до норм трудового права наглядово-контрольними повноваженнями. 

 До юрисдикційних органів передусім можна віднести органи та суб'єкти, які здійснюють державний нагляд (контроль) у сфері праці. Правове становище цих органів ґрунтується на положеннях Конституції й актах трудового законодавства України.

Здійснення державного нагляду та контроль у сфері праці регламентовано нормами глави XVIII «Нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю» (ст. ст. 259—263) [7]. Виходячи зі змісту КЗпП України, по-перше, нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю здійснюють спеціально уповноважені на те органи й інспекції, котрі не залежать у своїй діяльності від власника або уповноваженого ним органу; по-друге, центральні органи виконавчої влади здійснюють контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, в установах і організаціях, що перебувають у їхньому функціональному підпорядкуванні, крім органів державної податкової служби, які мають право з метою перевірки дотримання податкового законодавства здійснювати такий контроль на всіх підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування; по-третє, вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів про працю здійснюється Генеральним прокурором України й підпорядкованими йому прокурорами; громадський контроль за дотриманням законодавства про працю здійснюють професійні спілки та їхні об'єднання.

Зважаючи на зазначене, можна зробити декілька принципових висновків про сутність наглядово-контрольних повноважень у сфері праці: 1) об'єктом виступають трудові права та інтереси суб'єктів трудового права; 2) правове регулювання таких повноважень здійснюється на підставі Конституції та законів України; 3) їх  реалізація допускає організаційно-правовий вплив на суб'єктів трудового права. 

До юрисдикційних органів у трудовому праві можна віднести органи, які відповідно до законодавства  уповноважені здійснювати правосуддя у трудових спорах. Правове становище цих органів у трудовому праві зумовлене спрямованістю наглядово-контрольної діяльності. У зв'язку з цим автору імпонує позиція І. М. Ваганової, котра вказує на такі заходи захисту трудових прав та інтересів працівників, як: 1) визнання недійсними умов договорів про працю, що погіршують становище працівників порівняно із умовами, закріпленими в законодавстві про працю (ст. 9 КЗпП); 2) поновлення на роботі незаконно звільнених або незаконно переведених працівників (ч. 1 ст. 235 КЗпП); 3) визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству (ч. 3 ст. 235 КЗпП); 4) допущення до роботи незаконно відсторонених працівників (ст. 46 КЗпП); 5) стягнення на користь працівника не виплачених йому підприємством сум без обмеження будь-яким строком; 6) відшкодування працівникам шкоди, заподіяної їм під час виконання обов'язку зі вживання заходів щодо запобіганню шкоді, яка загрожувала майну підприємства, установи, організації (ч. 2 ст. 131 КЗпП); 7) страйк [2, с. 97]. Отже, правосуб'єктність органів, покликаних вирішувати трудові спори, зумовлена обсягом та змістом їхніх відповідних повноважень. До таких органів можна віднести: 1) органи,  уповноважені вирішувати індивідуальні трудові спори; 2) органи, уповноважені вирішувати колективні трудові спори.

Трудова правосуб'єктність юрисдикційних органів набувається, по-перше, з моменту створення відповідного юрисдикційного органу, а, по-друге, з моменту закріплення за ним відповідних трудоправових повноважень. Подібні до цих правила діють і щодо зміни чи припинення трудової правосуб'єктності.

До основних конструктивних елементів трудової правосуб'єктності юрисдикційних органів необхідно віднести: трудову правоздатність, трудову дієздатність, трудоправові повноваження та пов'язані з ними трудові права й обов'язки, які виникають одночасно.

Ядром правосуб'єктності юрисдикційних органів у трудовому праві є система владних наглядово-контрольних трудоправових повноважень, які визначаються відповідно до Конституції та актів трудового законодавства України. У свою чергу, такі повноваження лежать в основі визначення прав та обов'язків відповідного юрисдикційного органу.

Отже, правосуб'єктність юрисдикційних органів у трудовому праві — це визначена на підставі норм трудового права здатність уповноважених юрисдикційних органів мати (набувати, здійснювати) систему владних наглядово-контрольних трудоправових повноважень і пов'язаних із ними трудових прав та обов'язків. 

Характерними рисами правосуб'єктності юрисдикційних органів у трудовому праві є такі: 1) основна правова властивість юрисдикційних органів; 2) її набуття пов'язане із створенням відповідного органу та наділенням його наглядово-контрольними повноваженнями у сфері праці; 3) чітко окреслене коло наглядово-контрольних трудоправових повноважень; 4) можливість організаційно-правового впливу на суб'єктів трудових правовідносин; 5) її припинення пов'язане з ліквідацією відповідного органу або позбавленням його відповідних повноважень у сфері праці.   

В  умовах розпочатої в Україні кодифікації трудового законодавства, на нашу думку, варто було б системно закріпити правове становище юрисдикційних органів у майбутньому Трудовому кодексі України. Теоретико-правовий аналіз проекту цього документа, що перебуває на розгляді у Верховній Раді України,  засвідчує:  у ньому фактично розглядається правове становище комісії з трудових спорів і суду, державної інспекції праці (ст. ст. 397—406, 425—444) [14]. Проте поза увагою авторів законопроекту залишилися питання правового становища інших юрисдикційних органів [3, с. 2—4].  Це є  свідченням наявності у цьому документі суттєвих прогалин та вказує на необхідність його системного доопрацювання. 

На підставі викладеного та з метою удосконалення  проекту Трудового кодексу України пропонується законодавчо закріпити норми щодо: 1) системи  юрисдикційних органів у трудовому праві; 2) визначення обсягу та змісту  трудоправових повноважень юрисдикційних  органів; 3) визначення меж і механізмів взаємодії юрисдикційних органів; 4) умов та порядку реалізації ними трудоправових повноважень. 

Джерела

1. Барабаш Ю. Про співвідношення принципів правової, демократичної та соціальної держави / Ю. Барабаш // Віче. — 2010.— № 18. — С. 2—4.

2. Ваганова І. М. Поняття форми захисту та різновиди заходів захисту трудових прав працівників // Форум права. — 2009. — № 3. — С. 94—97. — [Електронний ресурс] — Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2009-3/09vimtpp.pdf

3. Вітик І., Костюк В.  Діяльність  Служби  безпеки України та соціальні права: науково-теоретичний аспект / І. Вітик, В. Костюк // Віче. — 2011. — № 14. — С. 2—4.          

4. Государственное управление: основы теории и организации: Учебник / Под ред. В. А. Козбаненко. — М.: Статут, 2000. — 912 c.

5. Замченко А. О. Реалізація основних принципів права в діяльності органів нагляду та контролю за дотриманням законодавства про працю // Форум права. — 2007. — № 1. — С. 64—69. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ejournals/
FP/2007-1/07zaozpp.pdf

6. Іншин М. І. Щодо правового захисту трудових прав працівників / М. І. Іншин // Вісник Луганськ. акад. внутр. справ МВС. — 2004. — № 2 . — С. 191—192.

7. Кодекс законів про працю Української РСР від 10 грудня 1971 року / У редакції від 01.09.2011 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1971. —
№ 50. — Ст. 375.

8. Лазор Л. И. Влияние современных условий на рассмотрение отдельных проблем кодификации нового Трудового кодексу // Кодифікація трудового законодавства України: стан та перспективи: Матеріали наук.—практ. конф. (м. Запоріжжя, 25—26 червня 2004 р.) / За заг. ред. проф. В. С. Венедиктова. — Х. — 2004. — С. 24.

9. Никитченко Н. В. Методи виявлення юридично важливих фактів при проведенні податкового контролю / Н. В. Никитченко // Науковий вісник Національного університету ДПС України (економіка, право).  — 2010. — № 49. — С. 237—241.

10. Новый юридический cловарь / Под ред.. А. Н. Азриляна. — М.: Институт новой економики, 2006. — 1088 с.

11. Підприємницьке право України: Підручник / За заг. ред Р. Б. Шишки. — Х.: Еспанда, 2000. — 480 c.

12. Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності: Закон України від 05.04.2007 № 877-V // Офіційний вісник України. — 2007. — № 44. — Ст. 1771.

13. Про центральні органи виконавчої влади: Закон України від 17 березня 2011 року  № 3166-VI // Урядовий кур'єр. —  2011. — 12 квітня. — № 66.  

14. Трудовий кодекс України: проект Закону України від 04 грудня 2007 року. — [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.rada.gov.ua

15.  Шорина Е. В. Контроль и проверка исполнения — важные средства укрепления государственной дисциплины. — М.: Юрид. лит., 1978. — С. 15.

Автор: Віктор КОСТЮК