Енергетичний Фен-Шуй: пріоритети розстановки ресурсних позицій

Зважаючи на геостратегічне розташування, транспортний, фінансовий та енергетичний потенціали регіону Східної Європи, геополітичним центром якого є Україна, він справді важливий з точки зору забезпечення енергетичної безпеки цього простору, адже в трикутнику «Росія–Україна–ЄС» провідне місце належить українській, проміжній ланці. Однак сьогодні річ не в значущості нашої держави та її розвиненої інфраструктури газо- і нафтотранспортних трубопроводів для забезпечення енергостабільності на стику Європи й Азії: наразі ключовою проблемою стало збереження цього статусу і як наслідок розбудова власної зовнішньої енергетичної політики безпеки.

Рік членства в ЄС

Упровадження Енергетичної стратегії України до 2030 року (від 15 березня 2006 року) має забезпечити перетворення України на впливового й активного учасника міжнародних відносин у сфері енергетики, зокрема, через участь у міжнародних і міждержавних утвореннях та енергетичних проектах. Тому інтеграція української енергосистеми до енергетичних мереж ЄС є складовою стратегічної мети України щодо подальшого вступу до цієї організації.

Українська держава є чи не найактивнішим учасником багатосторонньої тематичної платформи «Енергетична безпека» і реалізації енергетичних проектів-флагманів у рамках Ініціативи Євросоюзу «Східне партнерство». Зокрема, підготована й поступово впроваджується програма інвестиційної підтримки використання енергоефективних технологій та альтернативних джерел енергії в Україні. В липні 2009 року Швеція, що головувала в ЄС, започаткувала «Ініціативу щодо енергоефективності та захисту навколишнього середовища у Східній Європі/Україні», в рамках якої ЄК висловила принципову готовність надати 50 млн. євро протягом 5 років з бюджету Європейського інструменту сусідства та партнерства (ЄІСП) для України з метою створення Фонду підтримки цієї ініціативи. А 24 вересня 2010 року в Скоп’є було підписано Протокол про приєднання України до Договору про заснування Енергетичного співтовариства: 1 лютого 2011 року наша держава стала повноправним членом цієї організації.

У принципі приєднання України до ДЕС стало важливим кроком на шляху до створення в Європі єдиного стабільного ринкового середовища обігу енергопродуктів, а також реальної інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС, зокрема в енергетичній галузі. Однак прагнення Європи позбавитися енергозалежності від країн Перської затоки та зміцнити свою безпеку в питаннях транспортування енергоресурсів спонукає її до зближення з Росією, котра, маючи значні ресурсо-сировинні запаси, істотний промисловий та інтелектуальний потенціал у сфері паливно-енергетичного комплексу (ПЕК), об’єктивно є великою енергетичною державою і щороку відіграє дедалі помітнішу роль у світовій енергетичній політиці.

Росія, «два зайці» й наші пропозиції

За словами Комісара ЄС з питань енергетики Гюнтера Оттінґера, щороку Євросоюз споживає близько 500 млрд. кубометрів газу, із яких 125 млрд. кубометрів надходить із Росії. Водночас 80% російського газу потрапляє до Європи через газотранспортну систему (ГТС) України. Відтак питання уникнення використання українських трубопроводів стає дедалі актуальнішим для РФ: у разі успішного «обходу» території України, Москва може справді «вбити двох зайців одним пострілом» – остаточно забути про необхідність проводити перемовини щодо цін на транзит газу із використанням української ГТС та як наслідок узгоджувати з Україною цінову політику щодо власних енергоносіїв.

Так, 8 листопада 2011 року в німецькому місті Любмін відбулася врочиста церемонія запуску першої нитки газопроводу «Північний потік» – найдовшого у світі 1224-кілометрового морського трубопроводу, що став принципово новим маршрутом експорту російського газу до Німеччини дном Балтійського моря, тобто в обхід України. Перша черга «Північного потоку» пропускною спроможністю 27,5 млрд. кубометрів газу в жовтні 2012 року має бути доповнена другою ниткою газопроводу, через яку до Європи щороку надходитиме ще 55 млрд. кубометрів блакитного палива. Початкова точка морського маршруту труби – берегова компресорна станція в бухті Портова (біля Виборга Ленінградської області). Довжина маршруту дном Балтійського моря – 1189 км, територією Німеччини та Нідерландів – 651 км і ще 263 км – до Великої Британії. Ця подія справді позбавляє Україну ексклюзивної переваги транзиту газу до Європи. Тут легко вирахувати й недоотриманий прибуток: зрозуміло, що від української ГТС відмовитися не можна, адже навіть дві нитки «Північного потоку» ще не забезпечать РФ прямий транзит газу до Європи, та, враховуючи величину об’ємів відбору газу з українських трубопроводів на користь «Північного потоку», можна говорити про недоотриманий прибуток близько 1,5 млрд. доларів США щороку.

Тож не дивно, що під час VIII форуму Ялтинської європейської стратегії (15–18 вересня 2011 року) Президент України Віктор Янукович запропонував українським партнерам у Європі й Росії «гнучкий підхід до модернізації української ГТС без будівництва «Південного потоку» – ще однієї альтернативної української транспортної енергомережі. За його словами, цей газопровід має пройти півднем України по суші.

– І така можливість існує: цей проект набагато дешевший, аніж «Південний потік», – зазначив Віктор Янукович. – Експерти оцінюють загальну вартість проекту «Південний потік» у 25 млрд. євро. Те, що пропонуємо ми, буде у п’ять разів дешевше, – резюмував він.

Однак магістральний газопровід, який має з’єднати Росію і країни Південної та Центральної Європи, – «Південний потік» – пройде дном Чорного моря з міста Новоросійська (РФ) до міста Варна (Болгарія). Далі одну магістраль прокладуть територією Греції на південь Італії, другу – територіями Сербії й Угорщини до Австрії. І в жодному разі інакше. У рамках Х Міжнародного інвестиційного форуму Сочі-2011 (до речі, він також відбувався 15–18 вересня 2011 року) підписано Угоду акціонерів морської ділянки проекту «Південний потік». Автографи під документом поставили голова правління ВАТ «Газпром» Олексій Міллер, генеральний директор італійського концерну «ENI» Паоло Скароні, член Ради виконавчих директорів «BASF SE/Wintershall» Харальд Швагер, президент і головний виконавчий директор компанії «EDF» Анрі Прогліо. Відповідно до угоди, частки в морській ділянці проекту «Південний потік» розподілилися так: ВАТ «Газпром» – 50%, «ENI» – 20%, німецька компанія «Wintershall Holding» і французька «EDF» – по 15%.

По суті, така схема в поєднанні з «Північним потоком» створить обхідний шлях доставки енергоносіїв до країн Центральної та Південно-Східної Європи. Й ініціативи України тут, мабуть що, неактуальні. Тим паче, що в листопаді 2011 року вже почалася розробка техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) цього проекту, що дасть змогу якнайшвидше взятися за підготовку його проектної документації.

До речі, пропускна потужність «Південного потоку» розрахована на 47–63 млрд. кубометрів газу на рік, а запуск об’єкта планується вже 2013 року. Проте Росія досі не досягла домовленості з Туреччиною, без дозволу якої на прокладання трубопроводу дном Чорного моря у її територіальних водах РФ не зможе не лише запустити цей проект, а й побудувати його вчасно. Основною причиною такої позиції офіційної Анкари вважається відмова РФ знизити ціну на газ, що поставляється до Туреччини, на 10% і відмовитися від улюбленого принципу «Газпрому» – «бери чи плати», згідно з яким імпортер має оплачувати погоджений у довгостроковому контракті об’єм поставок незалежно від того, потрібна йому така кількість газу чи ні. Достеменно відомо також, що Туреччина бере участь у проекті газопроводу «Nabucco», який конкурує з «Південним потоком» та підтримує Євросоюз, прагнучи послабити залежність Європи від російського газу. Звичайно, участь саме в «Nabucco», а аж ніяк не у «Південному потоці», дала б можливість Туреччині підвищити свій статус у відносинах із Євросоюзом та створити на власній території вузол розповсюдження й поставки газу не лише із Азербайджану, а й з інших держав: від Туркменистану до Ірану й Іраку, а в майбутньому – й із Єгипту.

З боку України було заявлено, що вітчизняні компанії готові брати участь у модернізації й обслуговуванні турецьких нафто- та газопроводів. Мабуть, ми також сподіваємося, що вони будуть саме «проєвропейськими», адже, певно, прагнемо через Туреччину таки наблизитися до ЄС. Тут ми навіть вирішили розширити коло взаємовигідних питань співробітництва: у рамках третього засідання українсько-турецької Робочої групи з питань енергетики (м. Анкара, 10–11 березня 2011 року) було підписано Меморандум щодо спільного вивчення вуглеводневих ресурсів Чорного моря, в якому зазначалося про заохочення співробітництва між приватними й національними компаніями Туреччини та України у трубопровідних проектах, морській і суходільній розвідці та видобутку вуглеводнів. Так, Україна запропонувала Туреччині експорт електроенергії, адже в перспективі український уряд має намір добудувати третій і четвертий енергоблоки Хмельницької АЕС. Хоча відомо, що Угоду щодо спільного зведення на півдні Туреччини першої у цій країні АЕС уже давно з Анкарою має Росія, на що готова викласти до 20 млрд. доларів США.

Діалог з Баку

Україна активно шукає шляхи диверсифікації поставок енергоносіїв до Європи, однак, на відміну від Росії, через власну ГТС, тобто в обхід Москви. Так, чи не найбільшим джерелом енергоносіїв у своїх намаганнях урізноманітнити ресурсні поставки на власну територію й наповнити вітчизняну транзитну мережу «неросійськими» нафтою й газом Україна розглядає Азербайджан. До Баку й звернувся офіційний Київ одразу після «газової кризи» 2006 року. Адже енергетична сфера є чи не найважливішою для обох країн у рамках ГУАМ. Саме ці дві країни продовжують реалізацію так званого проекту Євразійського нафтового транспортного коридору (ЄАНТК), запустивши нарешті 2010 року нафтопровід «Одеса–Броди» в аверсному режимі. Справді, домовленості щодо продовження нафтопроводу до Плоцька й Ґданська, транспортування 2010 року в Україну 1,5 мільйона тонн азербайджанської нафти є позитивними моментами. Але постала проблема її переробки: першочергово, перебуваючи в конфлікті з РФ, Білорусь погодилася на переробку венесуельської й азербайджанської нафти на НПЗ у місті Мозир. Наразі суперечності усунуто, а мозирський НПЗ перебуває на «плановому ремонті»: якщо так триватиме й далі, перекачування каспійської нафти до ЄС через Україну стане для Азербайджану просто невигідним. А купувати для українських НПЗ азербайджанську нафту, яка, до речі, якісніша за російську, з огляду на її високу вартість нашій державі економічно може бути не дуже й вигідно.

Обидві сторони, розуміючи це, єдиний вихід убачають у продовженні нафтопроводу «Одеса–Броди» до Балтійського моря. Зацікавлена Польща навіть пропонувала виділити відповідне фінансування в межах політики Східного партнерства Євросоюзу, проте такі ініціативи залишилися непочутими. Та без якихось змін про налагодження постачання азербайджанської нафти до країн ЄС в обхід Росії доведеться забути, що аж ніяк не на руку Україні, адже її північна сусідка вже майже добудувала альтернативний українській транспортній системі нафтопровід «БТС-2», що оминатиме і Україну, і Білорусь, і Польщу («БТС-2» – система магістральних нафтопроводів, котра дасть можливість зв’язати нафтопровід «Дружба» з російськими морськими портами на Балтійському морі). Як наслідок може виявитися, що російська нафта не потече ані через Польщу, ані через Україну, ані через Білорусь, і нафтопорт у Ґданську залишиться без російського «чорного золота», адже наразі Росія транспортує нафту саме через цей морський транспортний вузол. Тож постає питання, чи розгляне Єврокомісія можливість співфінансування будівництва в рамках реалізації проекту ЄАНТК: у разі позитивного висновку брюссельських експертів Єврокомісія виділить Польщі частину коштів на добудову нафтопроводу «Одеса–Броди» до Плоцька й Ґданська. А Україна знову буде цілковито задіяна в постачанні енергоносіїв до Європи.

Українські урядовці планують отримати з Баку ще й скраплений газ: для цього на Чорноморському узбережжі буде споруджено спеціальний «LNGтермінал», до будівництва якого наразі планують залучити чи то австрійських, чи то британських технологів. Необхідне ТЕО вже розробляється іспанською компанією «Socoin». У березні 2010 року уряд України затвердив план захо дів із реалізації проекту будівництва термінала з перевалки скрапленого газу на узбережжі Чорного моря, зазначивши, що розрахункова вартість проекту становить близько одного мільярда доларів. Планується, що до його реалізації долучаться ще й Грузія та Румунія. Відповідні домовленості підписано між Україною та Азербайджаном у січні 2011 року в Давосі (Меморандум про співпрацю щодо організації постачання скрапленого газу в Україну). Передбачається, що 2014 року Україна отримає 2 млрд. кубометрів скрапленого азербайджанського газу, а 2015 року – вже 5 млрд. Однак, за деякими даними, проектна потужність термінала становитиме 10 млрд. кубометрів блакитного палива. Тож, як забезпечити його повноцінне наповнення, залишається загадкою.

Можливо, сама перспектива диверсифікації українського ринку змусить «Газпром» бути поступливішим. Однак є ймовірним і інший сценарій: Москва може досить жорстко відреагувати на такі заяви України й зрештою «притиснути її до стіни». Припустити можна й таке: українська сторона є просто учасником складної багатопозиційної гри Азербайджану щодо створення конкурентного середовища, навіть ажіотажу, навколо своїх енергоресурсів між потенційними споживачами починаючи від російського «Газпрому», Ірану, Туреччини, ЄС і консорціуму «Nabucco» й закінчуючи Чорноморськими державами, зокрема й Україною.

Своє – ближче!

Відповідно, маємо покладатися на власні сили. Україна рік у рік застосовує різні енергозбережні технології, реформуючи свій енергетичний сектор, що переaдбачає скорочення споживання імпортного газу приблизно на 5 млрд. кубометрів щорічно. Сьогодні ми споживаємо майже 33 млрд. кубометрів імпортного газу, на наступний рік поставки «Газпрому» становитимуть 27 млрд. кубометрів блакитного палива. Одночасно ми збільшуємо й обсяги виробництва власного газу. Наразі об’єми його видобутку дорівнюють 21 млрд. кубометрів щорічно.

В Україні останнім часом розпочато видобуток енергоресурсів не тільки на суходолі, а й на шельфах Чорного та Азовського морів. За оцінками спеціалістів, потенційні вуглеводневі запаси Чорного та Азовського морів сягають 1,5 млрд. тонн, або 1,5 трлн. куб. м умовного палива. У газовому еквіваленті це 30% усіх енергетичних запасів України. Із цих ресурсів видобуто менш як 4%, а на шельфі – загалом не більш як 3% від розвіданих запасів.

Сьогодні енергоносії на шельфі видобуває ДАТ «Чорноморнафтогаз» – дочірня компанія НАК «Нафтогаз України», котра здійснює буріння на глибині не більш як 70 м, тоді як провідні західні компанії давно освоїли технології, що уможливлюють видобуток вуглеводнів на глибинах понад 2 км. Проте, за оцінками геологів, тільки третина запасів причорноморських родовищ залягає на малій глибині. Що стосується розробки родовищ на глибинах від 200 м до 2 км, потрібно визнати, що Україна не має для цього ані технологій, ані фінансових можливостей. Тож український уряд працює над тим, щоб залучити до розробки родовищ американські компанії «ExxonMobil», «Chevron» і «Texaco», бо вони мають досвід роботи на великих глибинах. Переможцем тендера із закупівлі самопідйомної плавучої бурової установки (СПБУ) для ДАТ «Чорноморнафтогаз» вартістю 400 млн. доларів стала латвійська компанія «Rigas Kugu Buvetava». До ціни отриманої пропозиції додано вартість самої установки, комплекс із цементування свердловин на шельфі, каротажний комплекс, транспортно-пасажирський вертоліт, а також роботи із розробки транспортного проекту бурового обладнання, підготовки до його транспортування й складання в акваторії Чорного моря. За допомогою нової СПБУ ДАТ «Чорноморнафтогаз» планує до 2013 року розпочати пошуково-розвідувальне буріння на структурі Рифтова-Осетрова (північно-західна частина шельфу Чорного моря) в районах акваторії з глибиною до 120 м. На цих глибинах виявлено 11 перспективних структур, ресурси яких становлять понад 70 млрд. куб. м газу і 70 млн. т нафти. У разі відкриття нових родовищ і підтвердження запасів вуглеводнів «Чорноморнафтогаз» зможе розпочати їх облаштування та видобуток.

Зменшити енергетичну залежність нашої держави має й нарощування видобутку сланцевого газу – доволі ласого шматка енергоресурсу не лише для України, а й для її міжнародних партнерів. За даними агенції «International Energy Statistics», досліджені й оцінені в Україні обсяги сланцевого газу становлять 1,2 трлн. куб. м, за іншими даними, запасів може бути вдвічі більше. Державна компанія «Надра України» стверджує, що українські запаси сланцевого газу є найбільшими в Європі. І американська компанія «Shell» уже готова інвестувати у видобуток сланцевого газу в Україні близько 600 мільйонів доларів. А перед тим – майже 200 мільйонів доларів витратити на розвідувальні роботи (відповідну угоду між компанією «Укргазвидобування» та «Shell» підписано 1 вересня 2011 року). Адже «Shell» тривалий час заявляє про інтерес до Юзівської газової площі (Донецька та Харківська області), на території якої поклади сланцевого газу становлять близько 1,5 трлн. куб. м. Якщо ці цифри реальні, в Україні щорічно вдасться добувати 20–30 млрд. куб. м сланцевого газу, і до 2030 року його частка в газовому балансі держави може сягнути 20%. Хоча до початку самого видобутку, мабуть, мине ще близько десяти років.

За даними Державного агентства з енергоефективності та енергозбереження України, наша держава має значний технічно досяжний потенціал вироблення енергоносіїв із відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива, що становить понад 98 млн. тонн умовного палива на рік. Задля сприяння розвитку виробництва таких енергоносіїв 27 квітня 2011 року уряд України вніс зміни до Державної цільової економічної програми з енергоефективності на 2010–2015 роки.

– Планується, що з 2015 року частка «чистої» енергії в енергетичному балансі України має становити не менш ніж 10%, – зазначив Голова Державного агентства з енергоефективності та енергозбереження України Микола Пашкевич.

Він повідомив, що обсяг фінансування реалізації відповідних проектів із державного бюджету у 2012–2015 роках сягає 13,81 млрд. грн. Водночас загальний обсяг фінансування заходів програми буде збільшено завдяки залученню приватних інвестицій. На реалізацію програми 2011 року передбачалося виділення з державного бюджету 910 млн. грн., залучення з місцевих бюджетів 2 млрд. грн. та з інших джерел – 27,97 млрд. грн. Він зазначив, що агентство вже попередньо дібрало 172 із 548 поданих регіонами проектів, які мають бути реалізовані в рамках зазначеної програми. За інформацією агентства, в результаті виконання цих заходів 2011 року планувалося досягти зниження енергоємності ВВП на 3,3% порівняно з 2010 роком та забезпечити зменшення частки природного газу й нафтопродуктів у загальному обсязі енергоспоживання на 3 млрд. куб. м. Результатом реалізації програми 2011 року також має стати зменшення втрат теплової енергії в будівлях бюджетних установ на 10% за рахунок проведення їх санації.

Два добудувати і четвертий накрити

Україна входить до першої п’ятірки європейських держав–виробників ядерної енергії, а ДП НАЕК «Енергоатом» посідає значне місце серед провідних енергогенерувальних компаній світу. Нині на території країни діють чотири атомні станції: Запорізька АЕС, Рівненська АЕС, Хмельницька АЕС та Південноукраїнська АЕС. За даними «Енергоатому», станом на грудень 2011 року в Україні працюють 13 енергоблоків, ще 2 – № 5 ЗАЕС, № 1 ХАЕС – перебувають на плановому ремонті.

Сьогодні основною стратегією убезпечення роботи українських станцій є Комплексна (зведена) програма підвищення безпеки діючих енергоблоків АЕС України (далі – КзППБ), розроблена на виконання урядових завдань щодо реалізації Енергетичної стратегії України на період до 2030 року. КзППБ пройшла державну експертизу ядерної та радіаційної безпеки українських і міжнародних експертів, погоджена в установленому порядку та введена в дію спільним наказом Мінпаливенерго та Держатомрегулювання України № 517/172 від 7 грудня 2010 року.

Заходи на 2012 рік планували в межах визначеного ліміту фінансування КзППБ. Зважаючи на постійне недофінансування заходів із підвищення безпеки та продовження експлуатації діючих енергоблоків АЕС у тарифі на електроенергію для ДП НАЕК «Енергоатом», необхідність неухильного виконання заходів із підвищення безпеки, а також з метою продовження експлуатації найстаріших енергоблоків, компанія вимушена перерозподілити кошти, виділені на 2012 рік, сконцентрувавши їх на енергоблоках ПУАЕС –
№ 1, 2 та ЗАЕС – № 1, 2. Для реалізації КзППБ «Енергоатом» спільно з міністерствами проводять роботи з отримання кредитів від ЄБРР та в межах нинішніх угод щодо співробітництва. Відповідно до графіка отримати кредити планується всередині 2012 року. Оскільки 9 лютого 2011 року укладено контрактну угоду між
НАЕК «Енергоатом» та ЗАТ «Атомбудекспорт» (Росія) на розробку технічного проекту реакторних установок типу ВВЕР-1000 проекту В-392 та постачання обладнання реакторних установок для енергоблоків № 3 та № 4 ХАЕС (їхня будівельна готовність оцінюється у 75% та 28% відповідно), 2012 року «Енергоатом» планує продовжити розпочате будівництво. Нині НАЕК реалізовує 34 проекти в рамках п’яти міжнародних програм спільно з ЄС, США, МАГАТЕ та Королівством Швеція.

За словами голови Держагентства України з управління зоною відчуження Володимира Холоші, влітку 2012 року розпочнеться встановлення перших елементів конструкції нового саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС, для будівництва якого вже підготовано фундамент і необхідну інфраструктуру. Сам об’єкт «Укриття» – споруда у формі арки заввишки 105 метрів, завдовжки 150 метрів і завширшки 260 метрів – після зведення має бути «насунутий» на четвертий блок ЧАЕС, який нині накритий саркофагом. Спорудження безпечного конфайнмента планують завершити до середини 2015 року.

Нині основну роль у галузі енергетичної безпеки відіграють домовленості, досягнуті під час переговорів між Україною і Євросоюзом. Так, під час дискусій щодо підписання Угоди про асоціацію досягнуто компромісу з усіх суперечливих питань у рамках зони вільної торгівлі (ЗВТ), зокрема й з питання транзиту газу. Головне – домовлено про те, що Україна не нестиме фінансової відповідальності за припинення постачання газу до ЄС. Адже спочатку Євросоюз висував, по суті, дискримінаційну умову, вимагаючи, щоб наша країна компенсувала збитки, завдані європейським компаніям, через припинення постачання газу територією України.

Офіційний Київ уже найближчим часом також має долучитися до Третього енергетичного пакета ЄС, який передбачає, зокрема, розподіл продавців енергоресурсів і компаній, котрі здійснюють їхнє транспортування. Росія вкрай негативно сприйняла таку ідею і навіть погрожувала підняти ціни на газ у разі імплементації енергопакета. Але для України це справжній рятувальний круг, і за нього треба вхопитися.

На початку 2011 року розпочалася підготовка ТЕО до модернізації ГТС України, тендер на розробку якого виграла компанія «Mott McDonald». Однак, коли і в якому обсязі виділятимуться кошти на модернізацію ГТС України, буде вирішено лише після цілковитої підготовки документації. Ключові питання, котрі аналізують експерти, – стан ГТС України та обсяги транспортування газу територією нашої держави. Без їхнього вирішення досить складно спрогнозувати, який обсяг інвестицій буде виділено Україні.

Ще однією важливою умовою надання коштів є здатність нашої держави реформувати свій газовий сектор і насамперед НАК «Нафтогаз України» (Доручення Президента України «Щодо підготовки проекту програми реформування НАК «Нафтогаз України» від 2 вересня 2011 року). Проте, якщо реформи не буде здійснено, Європейський Союз навряд чи виділить задекларовані кошти.

Зважаючи на те, що така політика України відсунула на задній план ідею створення спільного підприємства «Нафтогазу» й «Газпрому», яке, звичайно, мало б контролюватися російською стороною, остання вимагає, щоб реструктуризація НАК чи його ліквідація була суто внутрішньою справою України. До того ж це в жодний спосіб не змінить позиції російського керівництва стосовно газових контрактів: зменшення ціни на газ для України є можливим тільки в разі злиття «Нафтогазу» з «Газпромом». Відповідно й прогнозована сьогодні ціна у 230 доларів США за 1 тис. куб. м «блакитного палива» – лише розрахунки вітчизняних експертів, а не тверде «купецьке слово» росіян. Отже, переговори на рівні «Нафтогазу» й «Газпрому» тривають, але конкретного прогресу, схоже, буде досягнуто лише в разі остаточного обрання Києвом власної геополітичної орієнтації.

Автор: Юлія ЦИРФА