Вигадати Юлію Тимошенко

22 червня БЮТ, НСНУ і СПУ сформували коаліцію

«Другий шанс випадає не всім», – так Юлія Тимошенко відгукнулася про можливість знову очолити Кабмін. Шлях до другого шансу був не те що тернистий, а й узагалі іноді переставав бути шляхом, скидався на стежку чи альпіністський маршрут. Доля всміхнулася. Фортуна любить настирних. Нині можна написати багато патетичних фраз, назвати це дежа-в'ю «шансом для демократії» чи «поверненням віри у справедливість», сказати, що повторюваність – це майже закономірність, яка не передбачає помилок. Є слова, схожі на лаври. Та, пригадуючи, якими манівцями рухалися коаліціянти, дуже важко зловити ейфорійне сп'яніння й увірувати в політичну триєдність.

Коаліцію сформовано. Та погляньмо в минуле.Там корені сьогодення і майбуття.

Після кожного виборчого турне Юлії Тимошенко газетярі констатували: леді Ю успішно потопталась електоратом «Нашої України». При цьому вона клялась у вірності «ідеалам Майдану», особистій відданості Віктору Ющенкові та безкорисливій любові до Батьківщини. І їй повірили 22 % виборців. Щойно підрахували голоси, вона закликала до відродження команди Майдану. Закликала щиро, відверто й безапеляційно. Ще відвертіше цей заклик можна передати в такому діалозі: «Я відібрала ваш електорат?» У відповідь – мовчання. Бо хіба хтось зізнається в безпорадності? «Нічого особистого – це політика», – продовжує пані Юлія. «Без образ?» «Проїхали», – відказують «нашоукраїнці». Унікальна відповідь. По суті, тільки ці дві політичні сили конкурували на парламентських виборах, бо мали спільний електорат. І тепер «без образ». Без образ? Не віриться.

Цинік скаже, що «вірю», «не вірю» – це театральний жаргон. Хай ним користується Станіславський. У політиці йому не місце, тут панує усвідомлена необхідність. Та невже? Політика зав'язана на емоції не менше, ніж Мельпомена. Ревнощі, заздрощі, слава, вона ж – довіра громадян, відданість, зрада – це все емоції, ірраціональні почуття. Це нерв політики.

Присутнє, звісно, й щось подібне до ідей. Та давно вже минула епоха, коли «ідеї оволодівали масами» й робили їх всесильними. Політологи констатували смерть ідеологій. Повісили на їхні мертві ноги ярлички й відкотили в морг. Там вони й чекають кремації. Ідеї – данина минувшині. Вони вторували політичний шлях. Визначили стиль політики. Стали чимось на кшталт атрибутів снобізму. Політик має носити костюм від Armani, туфлі a. testoni й проповідувати ідеї. Інакше який же ж він політик? Він пройдисвіт. Стиль – понад усе. Тому й з'являються нині ліберали та консерватори, соціал-демократи і просто соціалісти. Так само як бредуть тротуарами прихильники рун-віри, а біля підніжжя Киселівки в кумедних обладунках збираються підлітки-толкієністи. Нині немає альтернативи демократичному режимові та ринковій економіці. Немає. Тож які можуть бути ідеї? Нема протилежностей, нема антагонізмів, нема вибору. Мусиш бути демократом і ринковиком. Це всі ідеї. Якщо всі, то немає жодних. Залишилася тільки бутафорія. Та політика є.

Френсіс Фукуяма пустив чутку про смерть історії, а заодно й політики. Та виявилася вона вельми перебільшеною. Політика може жити й без історії. Як живе трутень. Гуде, тріпоче паперовими крильцями, пухнастий і лагідний, хоч і безплідний. Від політики ніхто не чекає історичних звершень. Звершення небезпечні. Це зайвий клопіт. Потрібні шик, блиск, пафос, фраза, жест, осміх, потрібна Юлія Тимошенко. З епохи, коли тільки поставали великі ідеології, долинула фраза Вольтера: якби Бога не існувало... Геніальна фраза. Її можна обіграти на який завгодно лад. Спробуймо: якби не існувало Юлії Тимошенко, її треба було б вигадати. Привітаймо, панове, себе з вигадливістю. Бо вона справжнісінька вигадка – фантазія трутня.

Вибори виграла Партія регіонів, а парламентську коаліцію згуртувала Юлія Тимошенко. Спершу відпанахала шмат електорату «Нашої України», а потім і сам Народний союз поставила у власні бойові шеренги. Бути з пані Юлією – обрати непримітність. Як і в цілковитій пітьмі, так і в сяйві можна загубитися. Джура – потрібне реноме, та не завжди почесне. Поготів, коли і самому кортить стати лицарем. Доля лицаря – накласти головою в хрестовому поході. А дама?.. Дама вийде заміж за крамаря і потай до самої смерті зберігатиме на дні шухлядки, між рожевими підв'язками та сухим любистком, пожухлі освідчення. (Щось я розфантазувався.)

Гадалося, що після відставки Юлії Тимошенко з посади Прем'єр-міністра, коли передовиці газет починалися епіграфом «Любовная лодка разбилась о быт», а революційне тріо оголосили ситуативною антрепризою, помаранчевий союз став історією. Коли ж оповістився нескінченний «перечень взаимных болей, бед и обид», усі утвердились у своїх гадках. Та завчасно.

Віддам належне цинікам: помаранчевому реміксу не було альтернативи. Це справді усвідомлена необхідність. Чому? Партія регіонів – наче пальма Мерцалова. Вона не викидає пагіння і не родить кокосів. На ній не зів'єш гніздо і не сховаєшся від хижаків. Вона, мов Кантова «річ для себе», реальна й відчутна, та до кінця не зрозуміла.

Не знати, підказував досвід, аналіз чи інтуїція, та позиція Юлії Тимошенко була категорична: коаліція з Партією регіонів неможлива. Аби зрозуміти це, «нашоукраїнцям» знадобилося три місяці консультацій. Мета БЮТ – як і будь-якої іншої політичної сили – перебування при владі. Якщо опанувати владу об'єктивно неможливо з Партією регіонів, потрібне поновлення троїстого союзу. У хід було пущене все: роз'ятрення споминів, апелювання до сумління, залякування повною втратою громадської підтримки, пророкування незалежних експертів, погроза взяти участь у наступних президентських виборах, навіть образи й кокетство. Цей коктейль подіяв.Та ненадовго.

Не варто згадувати всі заяви, відкриті листи, демарші, перерви в засіданнях Верховної Ради, проведені на межі фолу – це вже минуле. Що далі? Далі – успіхи та помилки. Сподіваємося, не фатальні.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ