передплата Українською | In English

№13, липень 2006

Не думати про терміниНе думати про терміни

Поділитися:

Хотів би на початку виступу коротко охарактеризувати своє бачення стану політичної системи, тенденцій її розвитку та ризиків, які ми маємо на сьогодні.

За десятиліття правління Кучми, а точніше сказати, за весь період незалежності України, до 2004 року, у нас відбувалися відомі трансформації, що призвели до створення досить потворної номенклатурно-олігархічної системи державного управління, яка, до того ж, в останні два роки правління Кучми трансформувалася в олігархічно-номенклатурну систему управління, коли капітал фактично керував не тільки основними економічними, а й основними політичними сферами, включаючи таку надто важливу для будь-якої держави сферу, як кадрова політика, зокрема в системі державних органів і правоохоронній системі. Посади продавалися, і капітал фактично встановлював свою диктатуру в країні. Гадаю, в усіх тверезо мислячих людей у політичній еліті України було чітке розуміння того, що ця система, відігравши на певному етапі позитивну роль з погляду утвердження державності й збереження громадянського миру, виходу певною мірою з економічної кризи тощо, водночас підвела нас до дуже небезпечної межі, і її, безперечно, потрібно було змінити. Тому народилася врешті-решт (хоча й не повністю була реалізована) ідея конституційної реформи.

Вважаю, якби Кучма менше думав про третій термін, а більше про те, що він залишить після себе (у тому числі й в історії), то він міг би в останні два роки провести конституційну реформу повною мірою й тоді відкрив би Україні шлях до європейської демократії. І, я думаю, докорів на його адресу, зокрема й в історичному плані, було б набагато менше. Тож в України, здавалося б, відкрився шанс і шлях рухатися в напрямі європейської демократії, бо саме парламентсько-президентська й суто парламентська форма правління найхарактерніші для європейських країн із розвиненою демократією і саме ця форма була прийнята більшою частиною держав на пострадянському, постсоціалістичному передовсім просторі Східної Європи. Тенденція правильна і можна вважати її такою, що дає надію.

А далі починаються суцільні проблеми та ризики, про які я хотів би поговорити. Перше й головне, що ставить під питання здійснення реформи в необхідний термін і в повному обсязі, – це насамперед відсутність політичної волі в першої особи держави. Декларуючи на словах, а особливо в період перебування в опозиції, прихильність до демократичних норм життя та європейської демократії зокрема, Віктор Ющенко, тільки-но став Президентом, фактично перетворився (напевно, й під величезним впливом свого оточення, чиї помисли далекі від державних ідеалів) в основне гальмо реформ. Тому я бачу найголовнішу проблему, і тут я цілком згодний з Адамом Івановичем, у політичній позиції глави держави.

Друга найсерйозніша проблема, що є прямим наслідком першого чинника, – непідготовленість держави й державних інститутів, а також політичної еліти до роботи в умовах парламентсько-президентської республіки. Нормативна база не створена, політичних традицій і досвіду жити та працювати в умовах парламентсько-президентської республіки в Україні немає. Саме тому ми бачимо: ті питання, що унормовані в інших державах і навіть не обговорюються під час створення коаліції, у нас піднесені до степеня та є сьогодні головним ризиком і проблемою створення стійкої коаліції як такої. Це насамперед розподіл ключових посад у державі. Мені може скільки завгодно не подобатися персонально той або інший політик, але для мене цілком зрозуміло: іншої схеми, ніж та, що партія, яка набрала більшу кількість голосів усередині коаліції, одержує посаду прем'єра, бути не може. Інакше все решта – це від лукавого, це вже тіньова політика, це знову компроміси за рахунок інтересів суспільства, в інтересах частини політичної еліти, навіть не всієї політичної еліти. Але в нас знову спостерігається те саме.

Наступний дуже серйозний чинник, що ускладнює проведення реформи, – це слабкість, нестійкість багатопартійної системи в Україні. На жаль, прийнявши закон про партії, ми нічого не зробили для того, щоб, по-перше, він відповідав європейським нормам, по-друге, щоб держава бодай якось розумно, як це відбувається в Європі, контролювала виконання партіями цього закону. У нас партій у справжньому розумінні цього слова практично немає. Партій, які ґрунтувалися б на стійких ідеологіях, які жили б за законами внутріпартійної демократії, за цими законами складали б списки і приводили в органи влади людей. Це все ще завтрашній день для України, а може, й післязавтрашній. І це теж є колосальним ризиком сьогодні, оскільки ми бачимо, що в органи влади масово через партійні списки прийшли люди, скажемо так, за іншими критеріями, не буду давати інших характеристик. Я констатую загальні тенденції.

Наступний аспект. 10 років нас стрясали суперечності у владному трикутнику: Президент – парламент – Кабінет Міністрів. Тут склалися дві тенденції. З одного боку, Президент і Кабінет Міністрів перебували в постійній конфронтації з парламентом. З другого боку, незважаючи на те, що Кабмін був підлеглий Президентові, між Кабміном і адміністрацією Президента протягом 10 років велася прихована війна за перерозподіл сфер впливу і за право панувати, за великим рахунком, у державі. Чи розв'язала наша реформа ці проблеми? Аж ніяк не повною мірою. Зовсім неясно, яку роль відіграватиме й надалі секретаріат Президента, бо жодних трансформацій у напрямі європейського кабінету Президента ми не бачимо. І не факт, що зникнуть суперечності між Кабінетом Міністрів і парламентом, навіть незважаючи на те, що парламент визначатиме кадровий склад Кабміну. Оскільки формати коаліції (і навіть той, котрий нині нібито найближчий, «помаранчевий») несуть у собі масу внутрішніх суперечностей, що неминуче проявляться у відносинах частини коаліції з парламентом. Щойно буде створена «помаранчева» коаліція, всередині неї з'явиться власна опозиція. Це безперечний факт. І ця опозиція робитиме все, щоб дії уряду, і особливо Прем'єр-міністра, не були успішні.

І, нарешті, найнеприємніше – це двовладдя у виконавчій сфері, що збереглося через недосконалість першого етапу конституційної реформи. Я маю на увазі те, що частиною Кабінету Міністрів, як і раніше, керуватиме Президент, а більшою частиною – нібито Прем'єр-міністр. Окрім того, як уже зазначалося, серйозною проблемою є подвійне підпорядкування глав виконавчої влади в регіонах. Це розриває єдину тканину конституційної реформи чи, щонайменше, породжує і вже породило в ній серйозні тріщини, котрі за певних динамічних зусиль призведуть до розширення й можливого загострення ситуації у владному трикутнику.

Наступний ступінь найсерйозніших ризиків – у взаєминах центру та регіонів. Тут також працюють два чинники. З одного боку, в результаті виборів ми бачимо, що політичний спектр центральної влади й частини регіональної вже істотно відрізняються, більше того, вони навіть протилежні. З другого боку, відсутність другого етапу конституційної реформи призвела до того, що в представницькі органи влади на місцях прийшли партії зі своїми програмами, а інструментів реалізації цих програм у партій немає. Тому неминуче на частині (а я припускаю, що на більшій частині) території України представницькі органи влади ввійдуть у непримиренні протиріччя, протистояння з державними адміністраціями. Гадаю, недовіри переслідуватимуть владу в регіонах і на обласному, і на районному рівнях доти, доки ми не здійснимо другий етап конституційної реформи.

Якщо Президент заклопотаний не тим, як зберегти свою посаду в 2009 році (хоча, на мій погляд, він саме цим нині заклопотаний), а тим, як виконати ту історичну місію, що він підняв із землі Майдану, то він має виявити політичну волю, приборкати «любих друзів» і вирішувати проблеми в інтересах всієї України. У мене великий сумнів, що це буде саме так. Тож якщо це буде не так, то я припускаю, що за участю Партії регіонів формуватиметься конституційна більшість для внесення змін до Конституції як мінімум про вибори Президента в 2009 році парламентом, а може, й узагалі з питанням про те, потрібна чи не потрібна Україні президентська посада, якщо ми хочемо рухатися в напрямі європейської демократії.

Автор: Євген КУШНАРЬОВ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №7/2016 №7
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата