Сьогодні без «косячка» важко уявити будь-яку тусовку

Виходимо з метро на Нивках і простуємо в ніч. Мій супутник Олексій закінчив юридичну академію, декілька років пропрацював у прокуратурі, але покинув усе й тепер має приватну адвокатську практику. Його батько доробляє до підвищеної пенсії в одному з райвідділів міліції у Київській області. Дід теж погони носив.
Ми прямуємо на вечірку, на яку нас запросив спільний знайомий. Будуть коньяк, музика, своя тусовка. Одне слово, попереду – чудова ніч.

«Я курив, коли ще вчився в школі»

– Але що то за вечірка без екзотики? – задумливо зронює Олексій. – Я не зможу по-справжньому відпочити і вважатиму вечір змарнованим, якщо не нюхну «коксу» або не викурю «косячка».

Перехопивши мій трохи здивований, але все ж зацікавлений погляд, він невимушено веде далі:

– Сьогодні без «косячка» вже важко уявити будь-яку круту вечірку. Курять усі: студенти й «просунута» андеграундна молодь, любителі кайфу й наркомани зі стажем, люди, котрі воліють розслабитись, і ті, хто просто хоче спізнати чогось нового, олігархи, яких нудить від власних грошей і які не знають, чого б то ще можна було спробувати, і навіть правоохоронці, котрі покликані боротися з цим злом.

Курять усюди: у квартирах і під'їздах, у громадських туалетах і на природі, в салонах автомобілів і в саунах, на спортивних майданчиках, на подвір'ях дитячих садків та середніх шкіл, після уроків і на великій перерві, вчителі та учні, вдень і вночі.

Чи є люди, які не курять? Звісно, є. Але якби провести анонімне соціологічне опитування, то воно засвідчило б, що переважна частина наших громадян пробували курити траву бодай раз у житті.

– Мені здається, ти перебільшуєш, – спробував я заступитися за рідне суспільство.

– Зовсім ні, – рішуче заперечує Олексій. – Я курив, коли ще вчився в школі, курив, коли був студентом, курив, коли працював у прокуратурі, і зараз, маючи приватну адвокатську практику, продовжую курити. Я курив до одруження, курив, коли був одружений, і, розлучившись, продовжую курити. І хоч би де я був, працював, жив, усі навколо курили. Приїжджаючи в якесь містечко, я вже за тиждень знав, де дістати «шмаль», а, пропонуючи комусь розкурити зі мною «косяк», рідко чув рішучу відмову.

– Ну, гаразд. «Біломор» ти придбав. А звідки візьметься трава? – наївно запитую я.

– Трава, – сміється Олексій, – трава – з кишені, – і справді дістає із внутрішньої кишені піджака циліндричної форми контейнер.

Це сталося так несподівано, що якоїсь миті я розгубився. А дивуватися було з чого: за контейнер, в якому зберігалася трава, правило… пластмасове яйце, в якому зазвичай ховають «кіндер-сюрприз».

Знали б виробники дитячих іграшок і солодощів, за яким призначенням використовуватиметься це маленьке пластмасове яєчко!

Вочевидь, мою розгубленість Олексій помітив, але потрактував її на свій лад.

– Не хвилюйся, – заспокоював він, – сьогодні в кожному ресторані чи нічному клубі можна знайти бармена чи офіціанта – одне слово, «баригу», який приторговує «шмаллю».

– А звідки в них ця біда?

– Згори. Все спускається вниз, ніби ланцюжком.

– Було б добре цей ланцюг простежити.

– Невже голова не дорога?

– Я маю на увазі правоохоронців.

– Та ти що? Тут усі – «в долі». Невже хтось думає, що такий бізнес можна налагодити без їхньої згоди та допомоги? Викрити наркобаронів вони давно могли б, але хто різатиме курку, яка ось такі, справді золоті, яйця несе?


А біля урн – шприци, шприци…

Через якусь хвильку Олексій зненацька запитав:

– Якщо в країні стільки громадян вживають легкі наркотики, а всі запобіжні та профілактичні заходи дають мало практичної користі, то чи не час на законодавчому рівні скасувати кримінальне переслідування за це?

– Добре, що тебе не чують твої вчорашні колеги.

– Що стосується правоохоронців, то в них варто було б запитати бодай про таке. Як це в країні, де коноплі в принципі не дозрівають, щоб можна було робити з них наркотичну сировину, її просто-таки вкрай багато? Принаймні достатньо для всіх підпільних ринків. Сьогодні практично будь-хто, звісно, якщо цього забажає, у великому місті чи в районному містечку, в центрі, на сході чи на заході, доклавши мінімум зусиль, може розжитися жменькою трави для «косячка».

Мжичило. А душа вже нила й без дрібного дощу. На вечірку йти перехотілося. Я попрощався з Олексієм і метрополітеном добрався до майдану Незалежності. У підземному переході, який називають «трубою», гриміла музика, пахло сигаретним димом. Біля урн лежали використані шприци. Чомусь воно завжди так: шприци кидають не в урни, а до їхнього «підніжжя».

Я вихопився на майдан, зупинив таксі й попросив відвезти мене на рідний масив – Троєщину. У затишному салоні, слухаючи заспокійливу музику, нагадував собі, що «косячок» – це звичайнісінька цигарка (наприклад, «Біломор»), у якій замість тютюну легкий наркотик, «шмаль» – від слова «смалити» – те саме, що «план», «трава», тобто анаша (коноплі), а «кокс» – це кокаїн…

Після Московського мосту примусив себе забути про Олексія, шприци в «трубі» й молодіжний сленг. Вогні Лівобережжя замиготіли близько, але якось по-особливому – нетутешньо.

Автор: Борис ГУМЕНЮК