передплата Українською | In English

№13, липень 2006

Права інтелектуальної власності ЄС. Гармонізація з національним законодавством

Поділитися:

Складовою частиною особливої системи права ЄС є інститут права інтелектуальної власності1. Його поява й розвиток міцно пов'язані з інтелектуалізацією життя людства, розвитком інформаційних технологій і культури. Створення єдиного європейського ринку потребує гармонізації відповідних національних законодавств держав-членів ЄС, а також поліпшення системи захисту інтелектуальних прав на міждержавному рівні.

Директиви – найпоширеніший вид нормативних актів ЄС у галузі інтелектуальної власності. З п'ятнадцяти директив Євросоюзу щодо регулювання правовідносин, пов'язаних з інтелектуальною власністю, вісім належать до охорони авторського права й суміжних прав. Наприклад:
· Директива Ради 89/552/ЄЕС від 3 жовтня 1989 р. про координацію певних положень, визнаних законами, правилами, та адміністративних заходів у державах-членах, що стосуються телевізійного мовлення;
· Директива Ради 91/250/ЄЕС від 14 травня 1991 р. про правову охорону комп'ютерних програм;
· Директива Ради 92/100/ЄЕС від 19 листопада 1992 р. про право на прокат, право на позичку і деякі суміжні права у сфері інтелектуальної власності;
· Директива Ради 93/83/ЄЕС від 27 вересня 1993 р. про координацію деяких положень авторського права і суміжних прав за застосування їх до супутникового мовлення та кабельної ретрансляції;
· Директива Ради 93/98/ЄЕС від 29 жовтня 1993 р. про гармонізацію терміну охорони авторського права і деяких суміжних прав;
· Директива Європейського парламенту та Ради 96/9/ЄС від 11 березня 1996 р. про правову охорону баз даних;
· Директива Європейського парламенту та Ради 2001/84/ЄС від 27 вересня 2001 р. про право слідування на користь автора оригінального твору;
· Директива Європейського парламенту та Ради 2001/29/ЄС від 22 травня 2001 р. про гармонізацію певних аспектів авторського права і суміжних прав в інформаційному суспільстві.
Складовою частиною особливої системи права ЄС є інститут права інтелектуальної власності1. Його поява й розвиток міцно пов'язані з інтелектуалізацією життя людства, розвитком інформаційних технологій і культури. Створення єдиного європейського ринку потребує гармонізації відповідних національних законодавств держав-членів ЄС, а також поліпшення системи захисту інтелектуальних прав на міждержавному рівні2. Про важливість останнього свідчить положення про розширення компетенції ЄС у сфері торговельних аспектів інтелектуальної власності в Ніццькому договорі ЄС від 26 лютого 2001 року, який набув чинності з 1 лютого 2003 року. Захист інтелектуальної власності як невід'ємного права людини проголошений у ч. 2 ст. 17 Хартії основних прав Європейського Союзу, схваленої у вересні 2000 року. Хартія в повному обсязі ввійшла до Договору про запровадження Конституції Євросоюзу, отже, після його затвердження на референдумах у державах ЄС захист права інтелектуальної власності отримує статус конституційного принципу Євросоюзу.

Право інтелектуальної власності поширюється в країнах–членах ЄС, безпосередньо впливаючи на національні системи правової охорони. Про його позитивний вплив свідчить приклад наших сусідів – країн Східної Європи, які вже набули членство в ЄС (Польща, Чехія, Словаччина, країни Балтії, Угорщина) або є офіційними кандидатами (Болгарія, Румунія). Для цих держав орієнтація на право ЄС була важливим чинником розвитку національного законодавства, враховуючи той факт, що з багатьох аспектів право інтелектуальної власності ЄС випереджає відповідні норми на рівні регулювання Всесвітньої організації інтелектуальної власності, а в деяких випадках – і розвиток права інтелектуальної власності США. Стандарти охорони інтелектуальної власності Євросоюзу нині в Європі відіграють вирішальну роль і під час вдосконалення національних систем охорони, і під час оцінювання ефективності реалізації прав3.

Право інтелектуальної власності ЄС формувалося довго, складно і досить важко4. Основна проблема полягала в тому, що це право є територіальним за своїм характером, тобто правова охорона об'єктів інтелектуальної власності, надана на території однієї держави, не діє на території інших держав. Крім того, в різних країнах є відмінності в рівнях охорони, особливості правозастосовчої практики. Кожна держава прагне передусім забезпечити права національних правовласників, що загалом суперечить цілям і принципам створення єдиного ринку. Тому тривалий час регулювання суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності залишалось у компетенції держав–членів ЄС, а співпраця у сфері інтелектуальної власності не входила до низки пріоритетних завдань Євросоюзу. Понад те, в єдиній статті Римського договору (Договір 1957 року, що заснував Європейське економічне співтовариство), яка присвячена інтелектуальній власності, остання виключається з принципу вільного руху товарів у співтоваристві5. Це положення не було переглянуто прийнятими в подальшому Єдиним європейським актом (1987 р.) і Маастрихтським договором про Євросоюз (1992 р.)

Однак з огляду на потреби формування єдиного економічного простору в ЄС повільно, обережно, в м'якому режимі почалася спочатку гармонізація (узгодження правових норм), а потім і уніфікація (створення єдиних для всіх норм) законодавств країн–учасниць ЄС у сфері інтелектуальної власності. Важливу роль у цих процесах відіграв Суд Європейських Співтовариств. Його рішення щодо справ у сфері обігу прав на об'єкти інтелектуальної власності мали велике значення під час підготовки майбутніх законодавчих актів Співтовариств6. Положення про сумісну компетенцію Євросоюзу та держав-учасниць у сфері інтелектуальної власності закріплене у відомому рішенні 1/94 Європейського суду7. У ньому проголошено принцип поєднання національного й наднаціонального регулювання. Держави-члени мають широкі можливості для вибору форм і методів правового регулювання, зокрема й при виконанні обов'язкових для кожної держави-члена директив та інших розпоряджень cпівтовариства. Водночас діє правило: після того, як Співтовариствами ухвалено законодавство в конкретній сфері, держави-члени вже не мають права приймати свої законодавчі акти або скасувати дію законодавства Співтовариств8.

Важливу роль відіграли рішення Суду ЄС щодо тлумачення ст. 36 Римського договору. Так, у відомій справі «Сімменталь проти італійського міністра фінансів» (1976 р.) суд вказав, що ст. 36 не визначає предмет виняткового ведення держав-членів, а дозволяє лише національному законодавству в певних випадках відступати від принципу свободи руху товарів тією мірою, якою це необхідно й виправдано для досягнення мети, що зазначена для договорів у цій статті»9.
21 липня 1906
Жодна українська письменниця (окрім Марка Вовчка) не мала такого великого успіху серед чоловіків, зокрема львівських, як Олена Теліга. Вони милувалися її вродою й не відали, що поетеса народилася в шляхетній сім'ї Шовгенових (батько був петербурзьким професором), знала кілька мов (російську вважала рідною) й, лише вийшовши заміж за ад'ютанта головнокомандувача армії УНР Симона Петлюри кубанського козака Михайла, прибрала його прізвище та почала віршувати українською.
Талант поетеси високо оцінив редактор «Літературно-наукового вісника» Дмитро Донцов. Коли вони зустрілися, «класикові українського націоналізму» було 50 років, авторці вибагливих поезій – 27. Одразу спалахнуло велике взаємне кохання. Пізніше Телігою марили десятки відомих і невідомих учасників національно-визвольних змагань, зокрема видатний прозаїк Улас Самчук. І поетеса якось зізналася: «Я в своєму житті мала стільки тепла з боку чоловіків, стільки ніжності і пошани…»
Упевнена в собі, мужня за вдачею, сама тягнулася до них. І під час нічної наради 1941 року у Львові наполягла, що пробереться до Києва, який уже був окупований гітлерівцями. Боротьба з фашистами була недовгою: у лютневі дні 1942 року патріотку розстріляли в Бабиному Яру.
На тюремній стіні під тризубом зберігся напис: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». На жаль, вона не зазначила, якого дня залишила ці прощальні слова. Тож точної дати загибелі ні Олени та Михайла Теліг, ні понад сорока членів Спілки українських письменників (її очолювала поетеса) поки що не знає ніхто. Хоча свідки, очевидно, були. Якщо вірити легенді, гітлерівський кат сказав: «Я не бачив ще мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка». Отже, хтось почув сказане й передав його мемуаристові Олегові Штулю-Ждановичу, який і зафіксував свідчення для вічності.

***


3 липня 1883
У перекладі з чеської «Kavka» – галка, яку сам Кафка вважав «цілком недоладним птахом». Недоладним було все життя дрібного чиновника, якого не помітив би світ, якби не посмертна письменницька слава. Працюючи в страховому відомстві, довгов'язий Франц соромився своєї зовнішності, боявся батькового деспотизму й постійно боровся зі справжніми й вигаданими хворобами. Він знову й знову називав себе галкою, в якої відпали крила, а тому не прагнув кар'єрних висот і не долав далеких відстаней.
Мешкав у Празі, яку вивчив до дрібниць, знав чеську, але писав німецькою. Лише для себе й про себе. Змальовував внутрішній світ у щоденниках, листах, оповіданнях, відтак і романах, дивився на свій образ мовби чужими очима, ненавидів власне «я» й водночас з великою любов'ю занурювався в невидимі глибини різноманітних психологічних станів. Докладав багато зусиль, аби це загадкове, невичерпне, парадоксальне «я» сприйняли всі красуні, яких Кафка, не вважаючи себе привабливим, намагався закохати в себе. І це вдавалося зробити, хоча він жодній вродливиці не пропонував руки та серця. Усі здивовано знизували плечима. А дрібний чиновник, який ненавидів канцелярську роботу, тому що вона відбирала час, саме через це уникав одруження. Був твердо переконаний: воно остаточно завадить великій (можливо, єдиній) любові – любові до літератури.
Ніхто не знає, чи марив Франц Кафка світовою славою. Але, як і багато геніїв, не уникав звичайнісіньких описок. Найвідоміша така: «Біляві сестри, схожі між собою». Далі в тексті роману «Замок» одна з них, Амалія, змальовується як чорнява. Невтомний мандрівник Прагою гадав, що житиме довго, а тому не квапився друкувати оповідання й завершувати основні твори. Прощаючись зі світом, доручив Максу Броду спалити все написане. Найближчий друг не виконав останнього прохання Франца Кафки. Очевидно, якби він міг довідатися про це, то був би неймовірно щасливий: слава, яку принесли романи «Процес» і «Замок», відкрила справжнє єство їхнього автора, сховане під мундиром канцеляриста й машкарою ловеласа, засвідчила, що недоладна галка насправді мала казкові крила. Щоправда, та сама слава зробила надбанням публіки й детальні історії численних хвороб, і сповіді підкорених жіночих сердець, і всі сльози, виплакані в щоденниках. Їх, звичайно, також дбайливо вивчили та опублікували ті, хто переконаний: у житті геніїв не може бути жодних таємниць.


Вагомим внеском суду в подолання суперечностей між національними законодавствами і правом Співтовариств стала вироблена ним концепція «існування–здійснення» прав інтелектуальної власності, сформульована в рішеннях у відомих справах «Центрафарм» проти «Стерлінга» і «Ценрафарм» проти «Уїнтропа»10. Суд дав роз'яснення, що існування права інтелектуальної власності означає, що хтось ним володіє, а здійснення – це використання цього права. Хоча з теоретичної точки зору концепція «існування–здійснення» не є досконалою, оскільки здійснення (або використання) не може бути без існування прав, таке розмежування виявилося корисним для практики. Воно визначає, що права інтелектуальної власності залишаються національними, але їх використання регулюється правом Співтовариств. Дихотомія «існування–здійснення» стосовно інтелектуальної власності означає, що саме існування прав на об'єкти інтелектуальної діяльності у принципі не зачіпаються положеннями Договору про ЄС, проте здійснення цих прав не може відбуватися довільно, без урахування положень засновницьких договорів та інших джерел права Співтовариств. Ст. 36 Римського договору, окреслювалося судом, лише допускає відступ від принципів свободи руху товарів тією мірою, якою це необхідно і виправдано з метою збереження тієї правомірності, яка становить суть особливого об'єкта права [sui generis], яким є інтелектуальна власність11.

Важливим стимулом для розвитку інтеграційних процесів у сфері інтелектуальної власності в рамках Євросоюзу стала розроблена в практиці Суду ЄС доктрина «вичерпання патентних прав». Її суть полягає в тому, що володар прав на продукти інтелектуальної діяльності не може використовувати національне законодавство про інтелектуальну власність, щоб перешкодити експорту або імпорту цих продуктів і тим самим обмежити не тільки сферу дії принципів вільного руху товарів і послуг, а й конкуренцію в ЄС.

Для реалізації гармонізації й уніфікації законодавства, а також запобігання використанню прав інтелектуальної власності з метою недобросовісної конкуренції керівні органи ЄС вживають такі заходи, як участь у роботі основних міжнародних організацій з питань охорони інтелектуальної власності, підготовка спеціальних розділів для угод про приєднання до ЄС майбутніх членів, але головним є прийняття відповідних актів органів ЄС.

Усі нормативно-правові акти ЄС у сфері інтелектуальної власності належать до «вторинного права» ЄС, пов'язаного з нормотворчою діяльністю Ради і Комісії Європейських Співтовариств за участю Європейського парламенту. Діяльність нормотворчих органів Співтовариств базується на компетенції, яка чітко визначена в установчих договорах ЄС, зокрема в ч. 1 ст. 249 Договору про Співтовариство. Згідно з нею до керівних органів ЄС належать Рада, Комісія, Європарламент, які мають право на підставі договору видавати передбачені в ньому нормативні акти. Отже, основними регуляторами інтеграційних процесів в ЄС є акти органів Євросоюзу – регламенти, директиви, рішення. Права інтелектуальної власності в ЄС регулюються переважно регламентами (regulations) і директивами (directives).

Регламенти мають імперативний характер, містять приписи обов'язкового характеру, які держави-члени повинні виконувати й дотримуватись незалежно від закріплення подібних норм у внутрішньому законодавстві. Регламентами Ради ЄС врегульовано, наприклад, питання про права на сорти рослин (Регламент Ради №2100/94/ЄС від 27 липня 1994 р.), про промислові зразки (Регламент Ради №6/2002/ЄС від 12 грудня 2001 р.), про охорону географічних позначень і найменувань походження сільськогосподарських продуктів і продовольчих товарів (Регламент Ради №2081/92/ЄЕС від 14 липня 1992 р.), про торговельну марку (Регламент Ради №40/94/ЄС від 20 грудня 1993 р.). Після прийняття відповідного регламенту держави–члени ЄС не мають права приймати власні нормативні акти з цих питань або скасовувати дію регламентів. За порушення положень регламентів ст. 229 Договору про заснування ЄС передбачено застосування санкцій за рішенням Суду ЄС.

Директиви встановлюють норми, які зобов'язують учасників Співтовариства привести у відповідність з приписами ЄС національне законодавство. Відтак зберігається свобода обрання кожною країною засобів і форм реалізації узгодження власного права з правом Співтовариства. Це пов'язано з тим, що директиви в ЄС охоплюють ті сфери комунітарного (сукупність законів) правового простору, де у держав-членів немає і не може бути єдиного стандарту й де особливо важливий підхід, пов'язаний із непрямими методами регулювання. У багатьох випадках директиви тільки окреслюють певні стандарти, залишаючи значну частину питань правого регулювання на власний розсуд держав. Механізм дії директив з питань інтелектуальної власності передбачає, що в разі запровадження нових строків і додаткових умов правової охорони фіксуються строки продовження дії національних регуляторів і норми двосторонніх угод. Можна констатувати, що триває багатоступеневий процес зближення національних систем правового регулювання прав на об'єкти інтелектуальної власності. З огляду на це існує особлива процедура імплементації директив ЄС у внутрішнє право, пов'язана з ухваленням спеціальних законів або підзаконних актів з боку держав-членів. Отже, сама процедура імплементації є особливим видом правотворчості в національних правових системах держав ЄС. Відтак директиви істотно відрізняються від регламентів, для яких процедура імплементації не потрібна. Стосовно питання правової природи директив у праві ЄС є певні розбіжності, але переважає думка, що в сучасних умовах директива обов'язкова стосовно закріпленої в ній кінцевої мети-результату12. Це означає обов'язок держави досягти вказаного в директиві результату. Тож директива набуває рис акта прямої дії. Таку пряму дію директив визнає нині й Суд ЄС, закріпивши це визнання в низці судових рішень .

У наукових працях наголошувалося не тільки на конкретно правовому, а й на методологічному значенні Директиви 2001/29/ЄЕС13. У преамбулі документа сформульовано низку принципових політико-правових засад загальної системи охорони прав інтелектуальної власності в Європі, які ніби заповнюють цю прогалину в засновницьких договорах Співтовариства. Директива стала помітним явищем у розвитку права інтелектуальної власності не лише в рамках ЄС, а й у загальноєвропейському і світовому масштабі. У ній закладено основи для створення якісно нової правової системи, що забезпечує розвиток інформаційного суспільства й нового ринку товарів та послуг. Разом з іншими раніше прийнятими директивами вона є міцним базисом для формування нових концептуальних основ авторського права в Європі й забезпечення правової охорони авторських і суміжних прав у державах Євросоюзу.

Щодо рішень (decisions) як видового джерела права ЄС, то вони вважаються правовими актами індивідуального характеру. У регулюванні права інтелектуальної власності застосовуються нечасто й формулюються в короткій формі. Наприклад, Рішення Ради від 14 травня 1992 року про посилення захисту авторських і суміжних прав (92/С 138/01) зайняло одну сторінку друкарського тексту. Статус рішення багато в чому схожий зі статусом регламенту, а це означає, що воно має юридичну силу в усій повноті й створює юридичні наслідки для тих, кому адресовано.

Сам процес законотворчості в галузі права інтелектуальної власності в ЄС має комплексний характер з обов'язковим урахуванням досвіду національного регулювання. Відбирається краще із законодавств окремих країн, видається директива, на основі якої вдосконалюються законодавства інших країн-членів. Наприклад, основні положення Директиви №89/104/ ЄЕС про узгодження національних законів про торговельні марки розроблялися на основі закону Бенілюксу про торговельні марки. За таких умов основним заходом нормотворчості є поширення вищих стандартів правової охорони, які існують в окремих країнах, на всіх членів Співтовариств.

Досягнення Євросоюзу в галузі правової охорони інтелектуальної власності вагомі й загальновизнані. В ЄС діють не тільки єдині стандарти охорони авторських прав, а й єдині реєстраційні системи. У 1973 році укладено Мюнхенську конвенцію про видачу європейських патентів (ЄПК) і створено Європейське патентне відомство (ЄПВ). Європейський патент може бути отриманий не тільки заявниками з країн–учасниць конвенції, а й будь-якими іншими особами з країн Європи.

Регіональну європейську інтеграцію в галузі патентування буде поглиблено після запровадження єдиного патенту Співтовариства. У 1997 році Єврокомісія опублікувала «Зелену книгу», де запровадження європейського патенту оголошувалося політичним пріоритетом ЄС. Аргументом став зв'язок між відставанням європейської промисловості від промисловості США й відсутністю європейського патенту. На думку Єврокомісії, патентна процедура в ЄС потребує спрощення і здешевлення для заявників, а це дасть змогу забезпечити охорону в нових галузях, що динамічно розвиваються: комп'ютерної техніки, біотехнологій, генної інженерії. Для запровадження єдиного європейського патенту Єврокомісія рекомендувала використовувати не конвенційну угоду, а регламент-договір, обов'язковий для всіх держав–членів ЄС.

1 серпня 2000 року Єврокомісія представила проект Регламенту із запровадження патенту Співтовариства. Він був розроблений за аналогією з практикою регулювання торговельних марок і корисних моделей у ЄС. Мета проекту – запровадити патент Співтовариства в європейську патентну систему на чолі з ЄПВ шляхом об'єднання Регламенту й положень ЄПК. Основними проблемними питаннями стали юрисдикційне і мовне. Питання про створення центру легалізованої судової системи відпало після того, як був підписаний і набув чинності з 1 лютого 2003 року Ніццький договір. Він у принципі дозволив створення нової судової інстанції ЄС. Залишилося так зване мовне питання, тобто необхідність перекладу патенту на всі мови держав-членів. Неясною залишалася також роль національних відомств і характер розподілу мит.

Під час головування в ЄС Греції 3 березня 2003 року таємним голосуванням було прийнято її проект створення європейської патентної системи у формі документа «Загальний політичний підхід» (Common political approach – CPA)14.

Перед запровадженням системи СРА планується перегляд Мюнхенської конвенції. Ймовірно єдина патентна система набуде чинності не раніше 2007 року. Суд у справах патентів Співтовариства має бути утворено до 2010 року15.

Разом із патентами на повноцінні винаходи в ЄС ухвалено рішення про законодавче забезпечення охорони корисних моделей (так званих неповноцінних винаходів). Єврокомісія подала на затвердження проект директиви й поправок до неї про зближення правових умов захисту корисних моделей. Планується запровадження корисної моделі Співтовариства за аналогією з єдиною торговельною маркою, але це питання відкладене до врегулювання проблем створення єдиної патентної системи ЄС.

Розвиток науково-технічного прогресу привів в останні десятиліття до розширення номенклатури охороноспроможних об'єктів. З огляду на це в ЄС трансформується патентне законодавство з урахуванням специфічної природи нових об'єктів. Свідоцтво цього – Директива Європейського парламенту та Ради 98/44/ЄС від 6 липня 1998 року про правову охорону біотехнологічних винаходів. Імплементація цієї директиви в країнах–членах ЄС відбувається дуже складно, а вісім держав-учасниць навіть звернулися до Європейського суду з проханням розглянути питання про неможливість такої імплементації. У липні 2005 року невдачею закінчилися спроби запровадити патентування програмного забезпечення. Європарламент відхилив відповідні пропозиції Єврокомісії, і законодавчий процес, який тривав декілька років, було припинено. Проте гармонізація й уніфікація у сфері охорони інтелектуальної власності триває.

У межах ЄС запроваджено єдину торговельну марку Співтовариства. У місті Аліканте (Іспанія) створено відомство з торговельних марок, яке приймає заявки на реєстрацію єдиної марки для всіх держав–членів ЄС. Цим завершився багаторічний етап роботи з подолання територіального характеру права на торговельну марку. З 1 квітня 2003 року почалася реєстрація за процедурою єдиного промислового зразка Співтовариства.

Як безперечний успіх на шляху подальшого зближення європейського законодавства в захисті права інтелектуальної власності розцінюється прийняття у квітні 2004 року Директиви 2004/48/ЄС, що передбачає посилення боротьби з піратством, контрафакцією та іншими порушеннями як у сфері авторського права й суміжних прав, так і у сфері промислової власності. За умовами директиви всі держави ЄС протягом двох років, які відведено на її імплементацію, повинні вжити узгоджених ефективних заходів для захисту прав правовласників і створити для них рівні умови захисту в усьому правовому полі ЄС.

Можна констатувати, що сформувався нормативний кістяк загальноєвропейського законодавства в галузі інтелектуальної власності. Він доповнюється рішеннями Суду Європейських Співтовариств, який структурує так зване «живе право» ЄС у сфері інтелектуальної власності.

Зрозуміло, що Україна, як європейська держава, не може бути осторонь цих процесів. Хоча вона не є кандидатом на вступ в інтеграційні структури ЄС, між нею та ЄС встановлені правові зв'язки, які потребують подальшого розвитку. У квітні 2005 року в Брюсселі на засіданні Комітету «Україна – ЄС» було презентовано програму реалізації у 2005 році Плану дій «Україна – ЄС» (так звана «Дорожня карта»), яка передбачає подальше співробітництво нашої країни та Євросоюзу у правовій сфері.

В Угоді про партнерство і співробітництво між Євросоюзом та Україною, підписаною в Люксембурзі 16 червня 1994 року, є низка спеціальних норм, присвячених питанням створення належного рівня охорони й реалізації прав інтелектуальної власності. Зокрема, у ст.50 угоди зазначено, що «Україна продовжить удосконалювати захист права на інтелектуальну власність для того, щоб до кінця п'ятого року після набуття чинності угодою забезпечити рівень захисту, аналогічний існуючому в Співтоваристві, включаючи ефективні засоби забезпечення дотримання таких прав».

Отже, з підписанням угоди з ЄС Україна взяла на себе зобов'язання привести національне законодавство з інтелектуальної власності відповідно до законодавства Євросоюзу. Запозичення позитивного досвіду ЄС у сфері правової охорони інтелектуальної власності забезпечить більшу динаміку в загальному інтеграційному русі нашої країни до Євросоюзу.


Джерела:

1 Право Европейского Союза / Под ред. С. Ю. Кашкина.– М.: Юрист, 2003. – С. 697–721.
2 Матеріали стосовно діяльності ЄС у сфері захисту інтелектуальної власності, розміщені на спеціальному сайті Єврокомісії: http://www.europa.eu/int/ comm/ internal market/en/intprop/index.htm
3 Капіца Ю. Напрямки адаптації законодавства України у сфері охорони інтелектуальної власності до законодавства Європейського Союзу // Право України. – 2005. – №1. – С. 66–70; він же: Гармонизация прав интеллектуальной собственности в Европейском Союзе и вопросы адаптации законодательства Украины к стандартам ЕС // Проблемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы/ Под ред. Е.Б. Кубко, В.В. Цветкова. – К.: Юринком Інтер, 2003. – С. 513–536.
4 Ханина К. Генезис права интеллектуальной собственности Европейского Союза // Интеллектуальная собственность. Авторское право и смежные права.– 2004.– №4. – С. 44–54.
5 Абдуллин А.И. К вопросу о соотношении права интеллектуальной собственности и принципов единого рынка в Европейском Союзе // Государство и право. – 1999. – № 2. – С. 77–84.
6 Зубарев Л.В. Интеллектуальная собственность и свободное движение товаров // Государство и право. – 1998. – №1. – С. 66–78.
7 European Court of Justice ruling 1/94. – Vol.1.– P.13.
8 Горинг Г., Витвицкая О. Право Европейского Союза. – СПб: Питер, 2005. – С. 41–43.
9 Court of Justice of the European Communities, 15 December 1976. Case 35/76
10 Дейвис Г. Право внутреннего рынка Европейского Союза: Учеб. пособие: Пер. с англ. – К.: Знання-прес, 2004. – С. 358–359.
11 Абдуллин А.И. Право Европейских Сообществ: К вопросу о классификации источников // Правоведение. – 2002.– №1. – С. 196.
12 Европейское право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. Л.М. Энтина. – М.: Норма, 2004. – С. 89–90.
13 Дитц А. Пять столпов системы авторского права и угрожающая им опасность//Інтелектуальна власність. – 2004. – №5. – С. 28–35.
14 Fawcett D., Kemp J.A. The Community Patent Project in European Union // World Intellectual Property Review. – 2003. – Vol.17. – N5. – P. 19–22.
15 Exploratory Meeting Concerning the Future of Substantive Patent Law Harmonization, held 3–4.02.2005// http://www/europa.eu.int/comm./internal_market/en/intprop/index.htm

Автор: Наталія БОЧАРОВА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №7/2016 №7
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата