передплата Українською | In English

№13, липень 2006

 «Живого класика» ніхто не впізнає. І він радіє з цього… «Живого класика» ніхто не впізнає. І він радіє з цього…

Поділитися:

26 липня 1931 року народився відомий учений і громадський діяч, Герой України Іван ДЗЮБА

«Любив. Люблю. Любитиму», – так наприкінці двадцятого століття сказав про Івана Дзюбу видатний український поет Микола Вінграновський. Ці слова хочеться повторювати нині, на початку століття двадцять першого, й не лише тому, що в Івана Михайловича ювілей…

У черзі за «Українським» хлібом

Свого часу, десь уже на вечоровому прузі «горбачовської перебудови», ми нерідко зустрічалися вранці біля хлібного магазину на площі Космонавтів – типовому київському майдані Чоколівського масиву, де тоді жили неподалік один від одного. На жаль чи на превелике щастя, лише я знав, що ось тут, у черзі за хлібом насущним, стоїть один із найсовісніших творців хліба духовного, славнозвісний, авторитетний літературознавець Іван Дзюба. Невисокий на зріст, худорлявий, підтягнутий, у спортивному костюмі й незмінних окулярах, він зовні скидався на типового радянського вчителя чи бібліотекаря, інженера або наукового співробітника, ширше – усередненого інтелігента, котрий уже не лише на кухні, як раніше, а й на зборах говорить про демократію та гласність. Узявши по два буханці хліба, який напрочуд точно називали й називають нині «Українським», після недовгої балачки, розкланявшись, ми розходилися.


«Книжка воює проти нас, нашого радянського ладу, КПРС...»

На той час, коли ми разом купували хліб насущний, уже було вперше видано в Україні працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», машинопис якої з 1965 року передавався з рук у руки. Про нашуміле дослідження, що справило, без перебільшення, величезний вплив на тогочасну суспільну думку, ще й сьогодні розповідають легенди. А мені пригадується закрите засідання президії правління Спілки письменників України, яке відбулося 2 березня 1972 року. Розпочалося воно о 15-й годині. Слухали одне питання, сформульоване так: «Персональна справа Івана Дзюби». Головував Василь Козаченко. У засіданні взяли участь багато відомих прозаїків та поетів, зокрема М. Бажан, П. Воронько, О. Гончар, Ю. Збанацький, С. Олійник, М. Стельмах, П. Усенко, М. Ушаков…

В. Козаченко нагадав, що президія Спілки письменників України в грудні 1969 року вже двічі розглядала персональну справу Івана Дзюби, й наголосив, що праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» «просякнута націоналістичним духом», що « від неї ленінізмом та нашими комуністичними ідеями й не пахне». Далі промовець сказав так: «Цілком логічно, що праця вийшла в багатьох країнах світу багатьма мовами й не раз. За неї вхопилися, як за знахідку, покидьки всіх мастей – від лютих націоналістів аж до сіоністів і маодзедуністів включно. Її видав американський конгрес; її видали в Англії, Канаді; вона потрапила аж до маріонеткового уряду Південного В'єтнаму. Відтак, хотів того чи не хотів Іван Дзюба, його книжка воює проти нас, нашого радянського ладу, КПРС, проти всього радянського народу… Вся група – Чорноволів, Сверстюків, Морозів, Стусів і КО – усе це вихованці Івана Дзюби».

Уже чимало написано про те, як на президії піддавали остракізму автора й нині злободенного дослідження. Відомі, зокрема, спогади літературознавця Леоніда Бойка, котрий вів протокол того горезвісного засідання. З огляду на це наведу лише уривок із виступу самого Івана Дзюби: «За рівнем виконання праця мене не задовольняє. Багато чого я сьогодні сказав би інакше, кваліфікованіше. Що ж до принципових положень, то вони правильні і я від них не відмовляюсь. А хто в цьому сумнівається, я пропоную такий варіант перевірки: давайте з кимсь із нас хоча б один день походимо разом по Києву, його вулицями, по установах, міністерствах і відомствах тощо, а ввечері обміняємось думками, що ми чули і бачили, і тоді буде видно, хто має рацію, а хто – ні».

Певна річ, на пропозицію Івана Михайловича ніхто не пристав. А він же мав рацію й тоді, багато років тому, має рацію (на жаль!) і нині: зросійщення, пустивши глибоке коріння, вже нав'язується живосилом, набуває політичного підтексту.

Після згаданого засідання та допитів у слідчому ізоляторі ім'я Івана Дзюби надовго потрапило до «чорних списків». Настала мало не ціла епоха його мовчання про рідне красне письменство (його відомий дослідник змушений був протягом 1974–1982 років працювати в редакції багатотиражки Київського авіазаводу). Та писати було дозволено – про трудові досягнення літакобудівників і так звані братні літератури. І майстер рідного слова, аби не піти на більші компроміси з власним сумлінням (тоді деякі його побратими нічтоже сумняшеся складали оди Комуністичній партії та Л. Брежнєву), заходився аналізувати творчість вірменських, казахських, таджицьких та інших прозаїків, навіть видав монографію про Садріддіна Айні…


Любив книгозбірні, а не владні коридори

Іван Дзюба не раз зазначав, що він ніколи не почувався політиком, не був ним і не хотів бути. М'яка, шляхетна вдача (за всієї глибинної непоступливості, твердості в переконаннях) оберігала Івана Михайловича від мітингових пристрастей, трибунних дійств, шаленств розбурханої юрби. Він жодного разу, на відміну від багатьох письменників, не йшов на чолі тієї чи тієї колони, не носив прапорів. Був і залишився суто «кабінетним» ученим, дослідником, аналітиком, мислителем. Понад усе любив книгозбірні, міг день за днем сидіти в архівах. Цілком природно, що Іван Михайлович не прижився (просто не міг прижитися!) у владних коридорах. Коли став міністром культури, підлеглі замість звичних наказів про неухильне дотримання «розпорядку дня» повсякчас чули чужі для них вислови на кшталт «концепція розвитку духовності».

Бар'єр несумісності був очевидним, взаємовідторгнення стало неминучим. Іван Михайлович не сумував, а полегшено зітхнув, відчув себе вільним і справді щасливим після того, як полишив високе крісло. Та навіть тоді, коли плелися дрібні інтриги, розгорталися бюрократичні ігри, коли багато хто глузував із його глибинної порядності, а ще – з незахищеності, наївності, Дзюба, як міністр і вчений в одній особі, розмірковував про неминущі, вічні цінності. Він, зокрема, доводив: процес національного самоствердження неможливий без очевидних досягнень національної культури та повноти її функціонування, а «майбутнє української нації значною мірою вирішуватиметься в сфері культури». Переконливо аргументував це, хоча вже давно збагнув, що говорить якщо не в цілковиту (зокрема владну) порожнечу, то для вузького кола однодумців.


«Дзюбізми» давні й новочасні

Це не пригнічувало літературознавця. Послідовно осмислюючи тему «Україна і культура», він пильно вдивлявся в світові обшири, повсякчас обстоював загальнолюдські цінності. Учений і досі розмірковує над одвічним: «Що ми взяли від світу і чого не взяли? Що дали і чого не дали? Чим могли бути і чим стали? Як зможемо вижити в світі й сприяти його виживанню?» Розмірковує довгі роки й прагне переконати всіх, надто високопосадовців-крісловласників, що саме «культура – це самостворення нації в часі та просторі». Минула влада мовчки відкидала Дзюбині виважені формули духовного буття України, а нинішня просто не чує їх.

Іван Михайлович уже не обурюється, як раніше, а іронізує з такого ставлення. Ще за радянської доби молодий літературознавець вигадав для власного вжитку своєрідне визначення «дзюбізми» й почав занотовувати найрізноманітніші чудернацькі вислови, чужі та свої мовні дивовижі. Ось деякі з них: «Бог легенько перебирає струни людської долі», «час узув чоботи-скороходи», «натягнувши посторонки уяви», «дівиця в експортному виконанні», «спробуй знайти душу, якщо вона в п'яти заховалася», «його Пегаса вкрали конокради», «невтомний вітер майбуття»…


Батьки назвали Іваном

Віриться: й закономірно, й символічно, що хлопчик народився саме на Донеччині (в селі Миколаївці Волноваського району), що батьки – машиніст екскаватора Михайло Іванович та санітарка Ольга Никифорівна – назвали його Іваном, що юнак навчався в Донецькому педінституті, а потім викладав російську мову й літературу, що дану Богом спрагу знань гамував повсякчас і сьогодні не може її вгамувати, не за посадами, а за неписаним правом духовного лідерства консолідує намагання вивести рідну культуру на планетарні обшири, засіяти її недоглянуті ниви зернами віри, надії й любові, плекати цивілізовану, справжню, а не позірну, «шароварну» українськість, яку незлобливо висміює в дотепних «дзюбізмах».


Коли бракує часу втікати від суєти суєт

Іван Дзюба – учений від Господа – міг би реалізувати вповні свій науковий потенціал хіба що на безлюдному острові. Однак мрійливий, лагідний дослідник волею обставин (та й за внутрішніми спонуками) змушений був полишати затишок книгозбірень і поринати в море державницьких справ. Та й нині академік НАН України Іван Дзюба часто-густо не йде, а просто-таки біжить із одного засідання на друге, але, хоча й «на ходу», завжди вітається, щиро зізнається: «Суєта суєт, немає коли вгору глянути».

Викрасти в марноти марнот вдається лише пізній вечір та ранній ранок. Саме тоді й таланило писати до болю совісні, правдиво щемкі спогади «Не окремо взяте життя», які вже підготовлені до друку в одному з київських видавництв. Є в них промовисте зізнання: «Я почувався чужаком серед іменитих…»

На щастя, Іван Дзюба не сумував, а просто-таки радів із цього й, розширюючи свої творчі гони, дедалі більше підпорядковував внутрішні сили «окультуренню» та одуховленню рідної держави. При цьому незмінною була й залишається дотепер давня потреба, пекуча необхідність, з одного боку, українізації України, а з другого – утвердження в ній справді європейських начал. Цій невідкладній святій справі варто присвячувати кожен день і все життя. Саме так, як робить Іван Дзюба, котрий і сьогодні, охайно вбраний, в простеньких окулярах, ходить по український хліб із тієї ж самої скромної квартири до того ж самого столичного магазину. Там, як і раніше, як і завжди, ніхто не впізнає «живого класика», Героя України. Це незмінно втішає його.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №7/2016 №7
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата