Регіональний вимір «Східного партнерства»

В останні дні вересня у Варшаві взяв старт перший бізнес-форум «Східного партнерства». У його рамках відбулася зустріч підприємців та бізнесменів із очільниками ЄС, присвячена виробленню спільних підходів до підтримки приватних ініціатив та розвитку підприємництва у Східній Європі в умовах кризи. «Для України цей форум – «перевірка дією» її готовності до підписання угоди про зону вільної торгівлі з ЄС» , – вважає посол Польщі в нашій державі Хенрик Літвін.
Утім, «Східне партнерство» має й регіональний вимір. У цьому переконана представник України в Конгресі місцевих та регіональних влад Ради Європи, голова постійної комісії Рівнеради з гуманітарних питань Світлана БОГАТИРЧУК-КРИВКО, з якою ведемо розмову.

Світлана БОГАТИРЧУК-КРИВКО народилася 28 жовтня 1959 року в Рівному. Закінчила Рівненський державний педагогічний інститут, а також Національний університет водного господарства та природокористування. Працювала вчителем, начальником управління освіти міськвиконкому, заступником міського голови Рівного з питань роботи виконавчих органів. Нині – начальник головного управління Держком­зему в Рівненській області, голова постійної комісії Рівнеради з гуманітарних питань. Заслужений працівник освіти України, магістр державного управління. З 2008 року є представником України в Конгресі місцевих та регіональних влад Ради Європи.

– Світлано Кирилівно, ви, як представниця органу місцевого самоврядування, маєте змогу сповна оцінити ефективність «Східного партнерства». Чи вигідне воно Україні?

– Власне, щоб виробити ставлення місцевого самоврядування до цієї ініціативи й вивчити її можливості, ми, представники Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи, ще напередодні Варшавського саміту зібралися в Познані та напрацювали рекомендації главам держав і урядів. Зокрема, запропонували знайти точніше визначення місцевого та регіонального масштабів східного партнерства, наголосили на необхідності залучення самих громадян до діалогу між ЄС і країнами-партнерами. Зрозуміло, що це можливо за умови зміцнення місцевої демократії. Переконана: шлях України до Європи лежить через «Східне партнерство». І саме Україні в її регіональному вимірі відводиться роль лідера в цій ініціативі. Проблема полягає в іншому: Євросоюз і Рада Європи провели соціологічні дослідження в шести країнах, де поширюється ця ініціатива, та з’ясували, що на місцях немає інформації про програми, пропоновані для її реалізації насамперед через органи місцевого самоврядування. Адже є два способи інтеграції в Європу: так би мовити, згори, за політичною волею центральної влади, і знизу, через самі територіальні громади. Мені надзвичайно імпонує другий шлях. Адже, за великим рахунком, нинішня Європа – це Європа регіонів, які є самодостатніми адміністративно-територіальними одиницями.

Приємно, що другим шляхом ось уже два десятки років іде, зокрема, Рівненщина, впевнено утримуючи статус проєвропейської області. До речі, про нашу плідну співпрацю на конференції в Познані добре відгукнувся маршалок Вармінсько-Мазурського воєводства Польщі щирий друг Рівненщини Яцек Протас. Він визначив нашу область як регіон, з котрим вони хотіли б і надалі розширювати співпрацю.

– І це не просто наміри. Маємо кілька цілком реальних спільних проектів, які вже вдалося реалізувати з ефектом, коли один плюс один дорівнює більше, ніж два. Тобто користь від них навіть перевершила наші сподівання. Першою ластівкою став проект «Реалізуємо право на інформацію», що втілюється в трьох віддалених районах Рівненщини через мережу публічно-шкільних бібліотек. Другий має назву «Перша українська область у європейській мережі регіональної кулінарної спадщини»: тут поєднані елементи збереження традицій та економічного розвитку регіонів. Іще два проекти стосуються глибинки: «Розбудова міжсекторного партнерства для сталого розвитку сільських територій» та «Місцева група дії як засіб активного розвитку сільських територій». Наступні мають назви: «Формування та розвиток інформаційного суспільства в регіонах із ризиком прийому цифрової інформації» та «Жіночий марш», спрямований на запобігання насильству над жінками, яке, на жаль, переросло у глобальну проблему. Переконуємося на власному досвіді: часто співпраця на рівні регіонів та людських стосунків буває більш плідною, аніж міждержавна. Адже регіони можуть абстрагуватися від політичних моментів і завдяки цьому ефективно розв’язувати конкретні наболілі проблеми територій. До речі, з країнами, що входять до складу Єврорегіону «Балтика» (зокрема, Польщею, Литвою, а також із Калінінградською областю Російської Федерації), Рівненщину єднають… поклади бурштину. Тому вже найближчим часом область може вийти з ініціативою реалізації транскордонного проекту безпечного й ефективного розвитку бурштиноносних зон. Його актуальність зумовлена викликами часу.

– Погоджуюся. Принаймні в Україні це має саме такий вигляд. От, скажімо, в гуманітарній галузі органам місцевого самоврядування держава делегувала повноваження управління в освіті та медицині. Але недофінансовує ці статті видатків у межах 20 відсотків: це здебільшого витрати на зарплату та енергоносії. От і змушені органи місцевого самоврядування зароблені громадою гроші з так званого другого кошика спрямовувати не на енергозбереження чи ремонт дахів, а на платню освітянам та медикам. Лише в Рівному цьогоріч із другого кошика на освіту та медицину вже витратили близько 20 мільйонів гривень. Або взяти, скажімо, розмежування земель державної та комунальної власності – вкрай актуальне питання! Держбюджет не виділяє на це коштів, а місцевим депутатам фінансувати його просто невигідно. Знову ж таки тільки в самому Рівному для завершення розмежування потрібно 400 тисяч гривень, у межах усієї області – близько 10 мільйонів. На конференції в Познані представник вірменської делегації слушно зауважив, що в усіх пострадянських країнах є одна проблема: досі органи державної влади розглядають самоврядування як своє продовження.

Це стереотип, позбутися котрого допоможе передовсім активна життєва позиція кожної територіальної громади.

– Так, я прихильниця гендерного балансу. Не з неба ж упали цифри, що в інституціях, де приймаються рішення, жінок повинно бути не менш як 30 відсотків. Це – фундаментальні дослідження фахівців. Бо чоловіки й жінки мають різну мотивацію щодо прийняття рішень. Чоловіки насамперед думають: що це дасть для їхнього бізнесу, а жінки – яка користь із такого рішення для їхніх дітей. Скажімо, в Канаді, досвід самоврядування якої ми теж вивчали, 28 відсотків депутатів у муніципалітетах і в парламенті – жінки. У Вірменії, котра, власне, вважається патріархальною країною, така ж кількість. А у Верховній Раді України – лише 8 відсотків! Якби ж був у нас справжній гендерний баланс, тоді, можливо, менше було б різноманітних майданів. 　

Розмовляла Інна ОМЕЛЯНЧУК.