Захист економічних прав та свобод людини й громадянина в Україні як один з основних чинників становлення і розвитку правової держави

Ратифікувавши 17 липня 1997 pоку Європейську конвенцію про захист прав людини й основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, Україна визнала не лише право на «мирне володіння майном», а й згідно з положеннями статті 1 Протоколу № 1 до конвенції - право на звернення фізичних та юридичних осіб до Європейського суду з прав людини по захист своїх порушених прав та охоронюваних конвенцією свобод, пов'язаних із реалізацією права власності та інших економічних прав та свобод [3].

Розширення Конституцією та іншими законодавчими актами України кола прав і свобод громадян спонукало до розвитку юридичних гарантій їхнього захисту. Реалізація цих прав і свобод повинна визначати сутність та ефективність застосування законодавства. Без дотримання їх та забезпечення державним захистом не може формуватися й зміцнюватися справжня демократія, а також є неможливою розбудова правової держави. Водночас держава (в особі усіх її органів) повинна створювати необхідні умови  для самореалізації громадянином своїх прав і свобод та запровадити реальні механізми їхнього захисту. Зокрема, як підкреслює О. Лукашева, захист економічних прав громадян в умовах переходу до ринкової економіки не лише не має бути на другому плані чи зводитися до мінімуму, а й, навпаки, у ситуації постсоціалістичного суспільства повинен ставати «однією з найважливіших функцій держави» [13, с. 105].

Економічні права посідають провідне місце у структурі конституційно-правового статусу особи, забезпечуючи економічну свободу, розвиваючи ідеали вільної людської особистості. Саме інститут економічних прав та свобод людини і громадянина є гарантією інших прав людини й громадянина в Україні. Отже, у загальному значенні економічні права та свободи – це закріплені в Конституції та законах можливості людини забезпечувати й поліпшувати свій матеріальний добробут. Ці та інші конституційні права неможливо реалізувати без реальних гарантій щодо їхнього захисту. Згідно з положеннями Основного Закону громадяни України мають право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної та творчої діяльності (стаття 41 Конституції); мають право на підприємницьку діяльність; для задоволення своїх потреб громадяни можуть вільно користуватися об'єктами права державної та комунальної власності (стаття 42 Конституції); мають право на користування природними ресурсами та об'єктами права власності українського народу. Право власності українського народу на землю, її надра, водні та інші природні ресурси  визначено статтями 13 і 14 Конституції України  [4].

Соціально-економічними, або «правами другого покоління», є: право на працю та її гідну винагороду; на захист від безробіття; на житло та його недоторканність; на відпустку; на певні життєві стандарти; на гідне існування родини; на покращення життя; на безпеку родини;  на соціальну допомогу; на соціальне забезпечення; на освіту; на захист наукової, літературної і художньої творчості; на вільний вибір професії,  на створення асоціацій; на страйк. Інколи до них додають ще й таке специфічне право – на соціальну безпеку. Щоправда, саме поняття «соціальна безпека» є сукупним визначенням стану, коли ми засвідчуємо гарантування і захист не якогось одного, а цілої низки прав людини й громадянина другого покоління [12, с. 42–49].

Однак закріплення економічних прав та свобод людини й громадянина у законодавстві будь-якої держави не є показником реальності їхнього захисту. Як відомо, у конституціях держав із тоталітарним режимом правління також проголошувалися широкі права й свободи, проте вони були лише задекларовані. Велике значення мають якраз практичне забезпечення та захист прав та свобод, у тому числі й економічних, що є однією з найважливіших ознак демократичної та правової держави [5, с. 110]. Визначенню захисту економічних прав об'єктивно має передувати усвідомлення загального поняття захисту прав людини й громадянина. Останнє в юридичній літературі визначають зазвичай по-різному. Конституційне законодавство нашої держави, як і переважної більшості інших демократичних країн, передбачає не тільки визнання за суб'єктами певних конституційних прав, а й їх забезпечення надійною правовою охороною.

Згідно з висновком відомого фахівця з проблем прав людини й громадянина П. Рабіновича забезпечення прав і свобод людини передбачає три елементи (напрями) державної діяльності щодо створення умов для здійснення прав і свобод людини:  1) сприяння реалізації прав і свобод (шляхом позитивного впливу формування їх загально-соціальних гарантій); 2) охорону прав і свобод (шляхом уживання заходів, зокрема юридичних, для  профілактики порушень прав і свобод); 3) захист прав і свобод людини (відновлення порушення правомірного стану, притягнення порушників до юридичної відповідальності) [9, с. 16–23].

В юридичній науці зазвичай поняттям «охорона конституційних прав» охоплюють усю сукупність заходів, що забезпечують належну реалізацію зазначених прав. До нього належать заходи не лише правового, а й економічного, політичного, організаційного та іншого характеру, спрямовані на створення необхідних умов для здійснення та безпосередньо захисту  суб'єктивних прав. Що стосується власне правових заходів охорони, то вони охоплюють усі заходи, за допомогою яких забезпечується і розвиток конституційних правовідносин у їхньому нормальному, непорушеному стані, і відновлення порушених або оскаржених прав та інтересів. Одночасно з таким широким розумінням охорони в науці та законодавстві використовується й вузьке значення цього поняття. Воно охоплює лише такі передбачені законом заходи, що спрямовані на відновлення або визнання конституційних прав і захист інтересів у разі їх порушення або заперечення. З метою запобігання термінологічній плутанині охорону у вузькому значенні цього слова іменують «захистом прав». Під час розвитку громадського правозахисного руху й створення правозахисних неурядових організацій поняття захисту прав людини, правозахисної діяльності почало асоціюватися, зокрема, з активністю недержавних суб'єктів. Інколи навіть ставиться під сумнів «правомірність застосування сили у правозахисній діяльності», оскільки – на відміну від правоохоронної – вона «виключає будь-яке застосування примусу» [6, с. 26–27].

Досліджуючи систему правозахисного регулювання, П. Анісімов вивів таке поняття захисту прав людини: це комплекс гарантованих державою і міжнародною спільнотою організаційно-правових засобів, які забезпечують право людини на правовий захист та призначені для усунення перешкод на шляху здійснення прав людини, а також відновлення порушених прав і покарання винних у їх порушенні [1, с. 113–114]. Водночас П. Рабінович слушно зазначає, що юридична захищеність людини та її прав – це одна з фундаментальних ознак правової держави, що покликана закріплювати, забезпечувати й захищати природні та невідчужувані права людини як вищої цінності [10, с. 781–782].

У цьому контексті варто, на нашу думку, навести визначення поняття захисту деяких цивілістів у зв'язку з напевно найкращою розробкою зазначених питань вченими цієї галузі. На думку Г. Стоякіна, наприклад, поняття захисту в цивільному праві містить: 1) правоохоронну діяльність держави – прийняття норм права, які закріплюють суспільні відносини, встановлюють права й обов'язки сторін, визначають порядок здійснення та захисту прав і загрожують застосуванням санкцій; 2) діяльність суб'єктів правовідносин щодо здійснення своїх прав та їх захисту; 3) діяльність державних і громадських органів із попередження можливих порушень, а також щодо реалізації правових санкцій у разі звернення заінтересованих осіб по захист порушеного суб'єктивного права [14, с. 34].

Таке широке розуміння відтворює не лише всю діяльність держави щодо юридичного забезпечення прав людини, а й діяльність управоможних суб'єктів із використання своїх прав, тобто їхню правомірну поведінку. Є також думка про те, що правовий захист варто  розглядати як систему юридичних норм, спрямованих на попередження правопорушень та усунення їхніх наслідків [7, с. 192]. Отже, зазначене явище пояснюється існуванням системи нормативних приписів, до чого схилявся, зокрема, і Ю. Басін, розуміючи під правовим захистом передбачену законом для боротьби з правопорушеннями систему заходів, які спираються на державний примус і спрямовані на те, аби забезпечити недоторканність права, його здійсненність і ліквідацію наслідків його порушення [2, с. 34]. 

На нашу думку, досліджуючи права людини й громадянина на захист економічних прав, слід звернути увагу на те, що «оскарження» і «відновлення» порушеного права – поняття, які не завжди тісно пов'язані між собою. Оскарження права без його відновлення може здійснюватися у разі, коли суб'єкт права не доведе під час розгляду відповідними державними органами порушення свого права або через неспроможність (чи небажання) відповідних державних органів відновити це право. Не варто відкидати й те, що інколи факт порушення права не підтверджується у зв'язку з тим, що не було й самого порушення. Однак відновлення права є можливим без його оскарження, наприклад, у разі застосування суб'єктом свого права на самозахист або застосування своїх  повноважень правоохоронними органами.

Предметом захисту є, безперечно, не тільки суб'єктивні конституційні права, а й охоронювані законом інтереси. Суб'єктивне конституційне право й охоронюваний законом інтерес – правові категорії, що є дуже близькими й найчастіше збігаються, через це їх не завжди розмежовують у літературі. В основі усякого суб'єктивного права лежить певний інтерес, для задоволення якого суб'єктивне право й надається управоможній особі. Одночасно охоронювані інтереси в більшості випадків опосередковують конкретними суб'єктивними правами, у зв'язку з чим захист суб'єктивного права є також захистом охоронюваного законом інтересу. 

Через певну невизначеність законодавства України щодо захисту охоронюваного законом інтересу це питання стало предметом розгляду в Конституційному Суді України 1 грудня 2004 року (рішення Суду № 18-рп/2004). Це питання виникло у зв'язку з тим, що аналогічний припис міститься в частині першій статті 1 Господарсько-процесуального кодексу України, та вживанням у законодавстві поняття «законний інтерес», яке, по суті, є тотожним поняттю «охоронюваний законом інтерес». Права фізичних та юридичних осіб прямо зазначені в Конституції, законах України або безпосередньо ґрунтуються на правових нормах, тоді як поняття «охоронюваний законом інтерес», по захист якого зацікавлена особа теж вправі звернутися до суду, у законодавстві не визначено. Це спричиняло неоднозначне його застосування судами України під час вирішення справ, ініційованих зацікавленими особами на захист своїх законних інтересів. Неоднозначним є застосування судами загальної юрисдикції положень частини першої статті 4 Цивільно-процесуального кодексу України (ЦПК України), зокрема, під час розгляду спорів за позовами учасників господарських товариств до органів державної влади, приймалися рішення, що порушували права господарських товариств. При цьому суб'єкт права на конституційне подання (50 народних депутатів України) зауважував, що звернення учасника господарського товариства до суду з вимогою визнання недійсним акта органу державної влади, яким порушуються надані законом права господарського товариства, має на меті захист законних інтересів учасника, хоча органом державної влади і не були порушені суб'єктивні права учасника товариства, оскільки в такому разі законний інтерес учасника зумовлений метою створення господарського товариства та обґрунтовується тісним юридичним зв'язком між учасником та господарським товариством. У резолютивній частині рішення Суд зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес», яке вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування в межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Тому логічним є рішення Конституційного Суду України, відповідно до якого: 1. Поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. 2. В аспекті порушеного в конституційному поданні питання положення частини першої статті 4 ЦПК України треба розуміти так, що акціонер може захищати свої права та охоронювані законом інтереси шляхом звернення до суду в разі їх порушення, оспорювання чи невизнання самим акціонерним товариством, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами цього товариства. Порядок судового захисту порушених будь-ким, у тому числі й третіми особами, прав та охоронюваних законом інтересів акціонерного товариства, які не можуть вважатися тотожними простій сукупності індивідуальних охоронюваних законом інтересів його акціонерів, визначається законом [11].

Отже, право на судовий захист – це комплексне правове поняття, що означає наявність можливості у будь-якої особи скористатися чинним процесуальним порядком для захисту своїх (або у встановлених законом випадках – чужих) порушених прав, свобод та інтересів в органах судової влади.

Слід підкреслити, що право на судовий захист є конституційним і слугує юридичною базою для процесуальних прав осіб, зацікавлених у судовому процесі, але це не означає, що процесуальні права є частинками права на судовий захист. Їхнє співвідношення полягає в іншому – у тому, що право на судовий захист указує вихідні, головні напрями розвитку системи процесуальних прав. Для подальшого втілення в життя конституційне право на судовий захист потребує конкретизації за допомогою поточного процесуального законодавства. Процесуальні суб'єктивні права є юридичними засобами, котрі забезпечують фактичну можливість здійснення права на судовий захист.

Як слушно й лаконічно зазначає Є. Пушкар, конституційне право на судовий захист означає можливість надання допомоги державою в особі суду у вирішенні матеріально-правових спорів і застосування засобів примусу для приведення їх поводження у відповідність приписам закону [8, с. 7].

Отже, право на судовий захист конституційних економічних прав та свобод людини і громадянина істотно різниться від загального конституційного права на захист зазначених прав найбільшою мірою тим, що суб'єкт цього права: по-перше, має можливість звернутися по захист свого порушеного чи оскаржуваного права тільки до судових органів; по-друге, судовий розгляд відбувається лише в разі звернення суб'єкта права із заявою (позовною заявою) до суду за умови прийняття до розгляду судом зазначеної заяви згідно з вимогами законодавства; по-третє, протягом судового розгляду до особи, дії якої були оскаржені, не застосовуються санкції або інші примусові дії чи інші заходи впливу (окрім заходів забезпечення позову) у зв'язку з тим, що особа визнається винною у скоєнні правопорушення тільки з моменту набрання рішенням суду законної сили; по-четверте, право на судовий захист економічних прав і свобод слід вважати гарантією не тільки економічних, а й зазвичай майже усіх без винятку прав та свобод людини і громадянина.

На наш погляд, судовий захист економічних прав та свобод людини і громадянина – це гарантована державою можливість будь-якої особи, уповноваженого законом державного органу або недержавної організації скористатися чинним конституційним порядком захисту в органах судової влади порушених чи оспорюваних економічних прав, свобод та інтересів людини й громадянина.

Загалом право на захист можна визначити як надану правоможній особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для оскарження та (або) відновлення порушеного права. Отже,  право на захист є складовою самого суб'єктивного права разом із правом на власні дії, а також правом вимагати певної поведінки від зобов'язаних осіб. Право на захист може реалізовуватися як за ініціативою державних органів, так і за ініціативою самої особи, що потребує такого захисту. Забезпеченість суб'єктивного права можливістю державного примусу – це його невід'ємна властивість, яка існує не паралельно з іншими, закріпленими в суб'єктивному праві можливостями, а властива їм самим у зв'язку з тим, що без цього вони не мали б юридичних можливостей. Як і будь-яке інше суб'єктивне право, право на захист містить, з другого боку, можливість здійснення правоможною особою власних позитивних дій, а, з другого боку, можливість вимоги певної поведінки від зобов'язаної особи. Право на власні дії у цьому разі передбачає такі заходи впливу на правопорушника, як, наприклад, необхідна оборона, застосування  оперативних санкцій тощо. Право вимоги певної поведінки від зобов'язаної особи охоплює переважно заходи впливу, що застосовуються до порушника компетентними державними органами, до котрих потерпілий чи особа, права якої порушено, звертається по їхній захист.

Вважаємо, що захист економічних прав та свобод людини і громадянина – це надана законодавством  управоможній або фізичній особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для оскарження та (або) відновлення порушених економічних прав та свобод людини й громадянина.

У статті ми вперше використали термін: «управоможний», що означає – наділений правами та управлінськими функціями одночасно. Запропонований нами термін відрізняється від терміна «правоможний», який указує на наявність у суб'єкта тільки прав, однак не вказує чітко на наявність у нього управлінських функцій, що і є основною причиною запровадження нами нового поняття «управоможний».

Захист економічних прав та свобод людини і громадянина в сучасному світі – актуальна тема як для наукових дискусій, так і для розв'язання проблем практичної діяльності міжнародного співтовариства у зв'язку з тим, що завдяки захисту економічних прав та свобод створюються умови для належного розвитку людської особистості, що неодмінно сприяє розвиткові суспільства, підвищує авторитет влади та держави загалом. 

Джерела

1. Анисимов П. В. Права человека и правозащитное регулирование: проблемы теории и практики / Анисимов П. В. – Волгоград: ВА МВД России, 2004. – 252 с.

2. Басин Ю. Г. Основы гражданского законодательства о защите субъективных гражданских прав: Проблемы применения Основ гражданского законодательства и Основ гражданского судопроизводства СССР и союзных республик / Басин Ю. Г.  – Саратов: 1971. – С. 33–37.

3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року / Офіційний вісник України. – 2006. – № 32. – Ст. 2371.

4. Конституція України. Від 28.06.2006 р. / Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

5. Кушніренко О. Г. Права і свободи людини та громадянина: Навч. посібн. / Кушніренко О. Г., Слінько Т. М. – Х.: Факт, 2001. – 440 с.

6. Левченко К. Б. До визначення понять «правозахисний» та «правоохоронний»: постановка проблеми / Левченко К. Б. – Наше право. – 2004. – № 1. – С. 21–27.

7. Малеин Н. С. Гражданский закон и права личности в СССР / Малеин Н. С. – М.: Юридическая литература, 1981. – 215 с.

8. Пушкар Е. Г. Порядок реализации права на судебную защиту в советском гражданском процессе / Пушкар Е. Г.,  Богдан  И. И. –  Львов: Редакционно-издательская группа Львовского госун-та, 1987. – 67 с.

9. Рабінович П. М. Проблеми юридичного забезпечення прав людини (загальнотеоретичний аспект) / Рабінович П. М. – Український часопис прав людини. – 1995. – № 2. – С. 16–23.

10. Рабінович П. М. Права людини (юридична захищеність): Міжнародна поліцейська енциклопедія у 10 т. Права людини у контексті поліцейської діяльності / Рабінович П. М. – К.: Ін Юре, 2005. – С. 781–782.

11. Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 / Офіційний вісник України. – 2004. – № 50. – Ст. 3288.

12. Скрипнюк О. Соціальна держава і проблеми забезпечення соціальної безпеки / Скрипнюк О., Тихий В. – Вісник Конституційного Суду України. – 2002. – № 2. – С. 42–49.

13. Социальное государство и защита прав человека / Под ред. Е. А. Лукашевой. – М.: 1994. – 180 с.

14. Стоякин Г. Я. Понятие защиты гражданских прав: Проблемы гражданско–правовой ответственности и защиты гражданских прав / Стоякин Г. Я.  – Свердловск, 1975. – С. 30–35.

Автор: Юрій СУЛЬЖЕНКО