Культурні права та свободи людини

Складний і суперечливий процес трансформації всіх сторін суспільного життя, що нині відбувається в Україні, потребує його теоретичного осмислення, дослідження в ньому місця та ролі держави і права. Соціально-економічні відносини в нашій країні детермінують інноваційні цілі та завдання у сфері державно-правового будівництва. В обґрунтуванні цих процесів, а також у розробці їх теоретичної платформи активну роль покликана відіграти юридична наука. До її першочергових проблем належать необхідність поглибленого вивчення конституційних культурних прав та свобод людини і громадянина в їхньому соціальному виразі, генезисі, в контексті соціальних зв'язків.

Відповідно, теоретико-методологічною основою цієї статті є науковий доробок вітчизняних і зарубіжних правознавців. Так, дослідженню сутності та змісту, різновидів і порядку реалізації суб'єктивних культурних прав та свобод людини і громадянина присвячено праці С. Алексєєва, С. Бобровник, В. Боняк, С. Гусарєва, Д. Дзвінчука, А. Колодія, В. Копєйчикова, С. Лисенкова, М. Орзіха, Н. Оніщенко, П. Рабіновича, Ю. Соколенка, О. Скакун та ін.

У межах цієї наукової статті ми спробуємо розв'язати такі завдання: по-перше, проаналізувати сутність суб'єктивних прав та свобод людини і громадянина; по-друге, розкрити зміст поняття «конституційних прав та свобод людини і громадянина»; по-третє, сформулювати дефініцію конституційних культурних прав та свобод людини і громадянина.

Протягом останніх десятиліть проблема суб'єктивних прав та свобод постійно перебуває в центрі уваги теорії держави і права й практично всіх без винятку галузевих юридичних наук. Однак досі є низка дискусійних питань, до яких, серед іншого, належить і проблема визначення поняття і сутності як суб'єктивних прав та свобод людини і громадянина в цілому, так і їхніх окремих видів (наприклад, культурних прав) [1, с. 56].

У сучасній юридичній літературі суб'єктивні права та свободи визначаються як сукупність потреб або інтересів людини; як особливі види або способи прояву моралі; як адресовані суспільству, державі, законодавству вимоги людини щодо надання певних благ; як певним чином унормована свобода людини; як певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку; як можливості людини користуватися певними соціальними благами і брати участь у їх створенні; як можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, що встановлені державою та закріплені в Конституції та інших нормативно-правових актах; як гарантована законом міра можливої поведінки особи; як права, що містяться в Конституції держави та міжнародно-правових документах з прав людини; як конкретні повноваження, що виникають в індивідуально визначеного суб'єкта права на основі норм об'єктивного права [2, с. 21; 4, с. 39].

При цьому кожна з наведених точок зору має своїх прихильників, а на її підтримку висуваються не позбавлені підстав аргументи. Багатоманітність підходів до розкриття змісту поняття суб'єктивних прав та свобод цілком очевидна, бо зумовлена складністю цього явища, а отже, й наявністю значного кола його характеристик. Водночас на основі можливих доктринальних дефініцій поняття суб'єктивних прав та свобод убачається доцільним сформулювати основне (базове) визначення, в якому відображалися б їхні найголовніші, суттєві характеристики та розкривалася найбільша соціальна й особистісна цінність. У зв'язку з цим головне завдання полягає у встановленні ознак, котрі відображають найсуттєвіші характеристики всієї сукупності суб'єктивних прав та свобод людини і громадянина.

У цьому контексті викликає інтерес позиція П. Рабіновича та М. Хавронюка, згідно з якою суб'єктивне право доречно визначати через категорію можливості, котра, забезпечена необхідними засобами, може бути реалізована в будь-який час, а сама категорія можливого дозволяє не лише виявити особливості суб'єктивних прав та свобод, а й сформулювати поняття, яке адекватно відображає їхній справжній зміст, і вказати на те, в чому виявляється їхня соціальна та особистісна цінність [7, с. 5].

У теорії і на практиці під категорією «можливість» розуміється зумовлена певною закономірністю об'єктивна тенденція виникнення того або іншого явища, його потенційне буття, тобто те, що за конкретних умов може стати реальністю, перетворитися на дійсність. Варто зазначити, що можливість, яка міститься в суб'єктивному праві або свободі, має предметний характер. Інакше кажучи, громадянин, реалізовуючи належні йому на законних підставах права та свободи, обираючи певний вид і міру своєї поведінки, у результаті отримує ті чи інші соціальні блага.

Тож можливість певної поведінки створює основу сутності, змісту, соціальної та особистісної цінності суб'єктивних прав та свобод. Саме можливість такої поведінки є тією вихідною, відправною точкою, що дає ключ до розкриття найголовнішого у змісті, а отже, й у понятті суб'єктивних прав та свобод. Як результат сутність суб'єктивних прав та свобод полягає в тому, що вони передбачають перетворення потенційної можливої поведінки суб'єкта на його реальну конкретну поведінку, котра має на меті здобуття певного соціального блага. При цьому, оскільки йдеться про суб'єктивні права як юридичне явище, вказана потенційна можливість конкретної поведінки повинна бути у відповідний спосіб нормативно закріплена.

В юридичній літературі практично одностайну підтримку дістало положення про те, що будь-яке суб'єктивне право матиме реальне значення лише тоді, коли його зміст охоплюватиме такі можливості:

1. Можливість поводитися певним чином (право на власну поведінку). У цьому контексті можливість конкретної поведінки, що міститься в суб'єктивному праві, має конкретну спрямованість. Це означає, що, реалізовуючи права та свободи, обираючи вид і міру своєї поведінки, суб'єкт має на меті оволодіння соціальними благами, під якими розуміється все те, що в сучасних умовах, із урахуванням рівня соціального прогресу, потрібно для всебічного й ефективного розвитку особи. Тому, характеризуючи встановлені нормами права суб'єктивні права та свободи, доцільно відзначати мету, якої намагається досягти громадянин, розпочинаючи реалізацію можливостей, передбачених суб'єктивними правами. При цьому слід зважати на те, що користування соціальними благами можливе без застосування права і навіть усупереч йому.

2. Можливість вимагати певної поведінки від інших суб'єктів (право на чужу поведінку). Згідно з принципом нерозривної єдності суб'єктивних прав та свобод, з одного боку, та юридичних обов'язків – з другого, зафіксоване в юридичних нормах суб'єктивне право завжди виражає не однобічний, а, принаймні, двосторонній зв'язок між декількома суб'єктами. Водночас праву (можливій поведінці) одного суб'єкта кореспондує активний або пасивний обов'язок (обов'язкова поведінка) іншого суб'єкта. Тому сформована у праві можливість не може бути зведена лише до прояву поведінки виключно уповноваженої особи. Ефективно використовувати передбачену правом можливість суб'єкт може, лише спираючись на відповідну обов'язкову поведінку інших суб'єктів: окремих осіб, державних органів, громадських об'єднань тощо. При цьому носій суб'єктивного права (свободи) використовує відповідну обов'язкову активну поведінку вказаних суб'єктів як засіб, що сприяє отриманню певного соціального блага, або, навпаки, з тією самою метою розраховує на їхню пасивну поведінку, тобто на відсутність такого їхнього втручання, яке ускладнило б чи зробило неможливим досягнення того або іншого соціального блага. Нескладний аналіз переконливо свідчить, що можливості, передбачені змістом суб'єктивних прав та свобод громадян, на практиці можуть бути реалізовані не інакше, як за умови відповідної активної чи пасивної поведінки інших суб'єктів і насамперед держави, її органів та окремих посадових осіб. Отже, формулюючи поняття суб'єктивних прав, слід вказати на існування нерозривного зв'язку можливої поведінки носія цього права з відповідною необхідною поведінкою інших суб'єктів. Адже там, де немає обов'язків одних, немає й не може існувати прав для інших.

3. Можливість звертатися до компетентних державних та інших уповноважених органів, їхніх посадових осіб та інших суб'єктів по забезпечення та захист власної можливої поведінки та можливість вимагати певної поведінки від інших (право на домагання). Так, необхідність можливостей особи в межах закону самостійно обирати певний варіант поведінки й розраховувати при цьому на відповідну активну чи пасивну поведінку інших суб'єктів спирається на те, що закріплена в нормах права як можлива поведінка уповноваженого, так і необхідна поведінка зобов'язаного підтримуватиметься, охоронятиметься та захищатиметься державою від будь-яких порушень і зазіхань.

Водночас у юридичній літературі є також точка зору щодо включення до переліку можливостей, які утворюють зміст суб'єктивного права, ще й можливості носія користуватися певним соціальним благом [3, с. 9–10].

На нашу думку, така позиція позбавлена достатніх підстав. Адже користування носієм суб'єктивного права певним соціальним благом є метою, результатом реалізації суб'єктивного права, до якої, власне кажучи, і повинні привести можливість особистої поведінки, можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаних суб'єктів і можливість звертатися до уповноважених суб'єктів по захист указаних можливостей. Виходячи з цього, мета реалізації суб'єктивного права не може бути складовою його змісту.

На підставі викладеного вбачається доцільним запропонувати таку доктринальну дефініцію: суб'єктивні права та свободи – це встановлені нормами чинного права міри можливої поведінки індивідів, що мають на меті досягнення конкретного соціального блага та передбачають можливості суб'єкта поводитися певним чином, вимагати певної поведінки від інших суб'єктів і звертатися по захист цих можливостей до компетентних державних та інших уповноважених органів і їхніх посадових осіб.

З огляду на це конституційні права та свободи – це встановлені нормами Конституції міри можливої поведінки індивідів, що мають на меті досягнення конкретного соціального блага та передбачають можливості суб'єкта поводитися певним чином, вимагати певної поведінки від інших суб'єктів і звертатися по захист цих можливостей до компетентних державних та інших уповноважених органів і їхніх посадових осіб.

У свою чергу, поняття суб'єктивних культурних прав та свобод визначається по-різному: як можливості людини користуватися духовними, культурними благами та досягненнями, брати участь у їх створенні згідно зі своїми нахилами і здібностями; як можливості збереження та розвитку етнічно-національної самобутності, доступу до знань та інших духовних здобутків людства, до їхнього засвоєння, використання та участі в подальшому примноженні [7, с. 10]; як можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства [5, с. 167]; як права, пов'язані з діяльністю людини у сфері культури і духовного життя [6, с. 150].

Однак, спираючись на запропоновану доктринальну дефініцію суб'єктивних і конституційних прав та свобод і враховуючи те, що в основу класифікації цих прав та свобод найдоцільніше покласти ознаку тієї сфери суспільних відносин, в якій із найбільшою повнотою відбувається реалізація конкретного конституційного права чи свободи, під конституційними культурними правами та свободами потрібно розуміти встановлені нормами Конституції міри можливої поведінки індивідів, що мають на меті досягнення конкретного соціального блага у сфері культурних відносин і передбачають можливості поводитися певним чином, вимагати певної поведінки від інших суб'єктів і звертатися по захист цих можливостей до компетентних державних та інших уповноважених органів і їхніх посадових осіб.

Отже, культурні права та свободи людини і громадянина є різновидом суб'єктивних конституційних прав та свобод, що охоплюють своїм змістом можливість поводитися певним чином (право на власну поведінку), можливість вимагати конкретної поведінки від інших суб'єктів (право на сторонню поведінку) і можливість звертатися до компетентних державних органів, інших суб'єктів для забезпечення двох попередніх можливостей.

Джерела

1. Бабенко К. Системні основи закріплення правового статусу людини в Конституції України// Віче. – 2008. – № 3. – С. 56–59.

2. Бережнов А. Г. Права личности: некоторые вопросы теории. – М. : Изд-во МГУ, 1991. – 142 с.

3. Боняк В. О. Конституційне право людини і громадянина на освіту та його забезпечення в Україні: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право; муніципальне право»/ В. О. Боняк. – К., 2005. – 20 с.

4. Горова О. Б. Громадянські права в системі конституційних прав і свобод людини та громадянина// Часопис Київського університету права. – 2006. – № 2. – С. 38–42.

5. Колодій А. М. Права людини і громадянина в Україні: Навч. посіб./ А. М. Колодій, А. Ю. Олійник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 336 с.

6. Конституційне право України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл./ [Л. К. Байрачна, В. С. Журавський, В. П. Колісник та ін.]; за заг. ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. – К.: Ін Юре, 2002. – 542 с.

7. Рабінович П. М. Права людини і громадянина: Навч. посіб./ П. М. Рабінович, М. І. Хавронюк. – К.: Атіка, 2004. – 463 с.

Автор: Микола МАЦЬКЕВИЧ