Атлас «незалежних» принад

Мало запалитися оглядом туристичних об’єктів, що виникли на мапі України за доби незалежності. По тому обов’язково настане час вагань: за якими критеріями обирати найцікавіші? Що є пріоритетним – громадська значущість або ж притягальна екстравагантність, не дуже доречна за часів застою? Та, зрештою, на скількох об’єктах загальмувати погляд, бо ж загалом їх сила-силенна? Можна, приміром, вивести штучне рівняння: 20 років – 20 місць, гідних цікавості. Але ж областей в державі більше як два десятки. Хоча й не факт, що кожна з них може похвалитися свіжою туристичною фішкою… Ось так розмірковуючи, доходимо простого висновку: керуватися треба виключно принципом смакового суб’єктивізму – назвемо його так. Тож без претензій на роль істини в останній інстанції складаємо неповторний путівник з того, що припало до душі.

Музейними залами

Якщо ті чи інші об’єкти народжуються в той чи інший час, вони буквальним чи непрямим чином відбивають особливості своєї епохи. Узяти хоча б той самий Київ. Строкатість тутешніх цікавинок – ознака постмодерністської пістрявості регіону, що всмоктує в себе все поспіль і нівелює межі між високим та низьким, ординарним та надзвичайним. Ось лише декілька пам’яток останньої двадцятирічки, які вже мають свої ніші в тутешніх турмаршрутах: відбудовані Михайлівський Золотоверхий монастир та Успенський собор, Мистецький арсенал, Музей голодомору, Мамаєва слобода. А ще – пам’ятник носу Миколи Гоголя, Музей історії туалету, Музей води... Перелік промовисто відбиває потребу українців у відродженні історичних святинь і збереженні традицій, захоплення мистецтвом, потяг до ексцентричних розваг і нетривіальних вражень.

Може бути, саме цим потягом мотивована поява у вільній Україні Музею тортур. Конкретніше – в підземеллі Збаразького замку на Тернопільщині. Копії інструментів для знущань виготовлені вже нині за суворого дотримання старовинних креслень. У категорію незвичайних експозицій вписується й перший у державі Музей пивоваріння у Львові. А також – музей «Писанка» в Коломиї Івано-Франківської області, де сконцентровано понад 6000 зразків. Та не це найпримітніше: зведені 2000 року стіни споруди являють собою суцільний вітраж площею понад 600 квадратних метрів. А прикрасою закладу культури є величезна писанка заввишки 13,5 метра, діаметр якої 10 метрів.

Музейна тема вельми широка для пунктирного огляду. Проте не пробачили б собі, якби випустили з поля зору ще два пункти, обов’язкові для відвідування. Оновлений Будинок-музей Тараса Шевченка в Каневі (Черкаська область) відкривали мало не всім світом торік напередодні Дня незалежності. Загострена увага до події пояснювалася не лише тим, що реконструкція музею вважалася приреченим на смерть довгобудом із завищеним бюджетом. Річ у тім, що архітектор Лариса Скорик позбавила інтер’єри колишньої провінційності, надала будинкові модернового звучання. Чим спричинила вибух суперечливих відгуків.

І ще один музей, приватний – «Прадавня Аратта – Україна» – вирізняється естетським світовідчуттям його засновників. До слова, оформив експозицію один із них – відомий митець Анатолій Гайдамака. Знайти музей можна в селі Трипілля на Київщині. Експонати розповідають про трипільську цивілізацію, речові докази якої колись саме в цій місцевості виявив краєзнавець Вікентій Хвойка.

Пам’ятники бувають різні

Наступний етап подорожі – фрагментарна екскурсія новітніми пам’ятниками. Закомплексований радянський люд навіть у сміливих фантазіях не уявляв, якими монументами ряснітиме близьке майбутнє. Незалежність породила моду на пам’ятники, нестандартні за ідеєю та образністю.

Наприклад, у Харківському зоопарку встановили душевний монумент трьом макакам-резус. Створили його на честь мавпочок, які ховалися в Держпромі впродовж трьох років окупації під час Другої світової, а вижили виключно завдяки милосердю громадян, котрі ділилися з тваринками скромною пайкою. Також Харків може похвалитися Шеренгою ДАІшників-«петровичів» – скульптурною групою, що стала свого роду детективним персонажем. Фігури дорожніх вартових викрадалися, потім, вже в новому варіанті, встановлювалися заново. Та, швидше за все, найбільше дорожать харків’яни кінною скульптурою козака Харка (засновника міста). Цим творінням ощасливив Харків Зураб Церетелі, який не уявляє жодного великого міста планети без своєї всюдисущої музи.

У Донецьку десять років тому відкрили цілий парк кованих фігур, де зібрані справжні дива ковальської майстерності.

Зате в Дніпропетровську є вельми актуальний пам’ятник невідомому олігарху, а в Чернівцях – невідомому корупціонеру. Лінію пам’яток – дітей свого часу – продовжує Львів із бронзовим основоположником садомазохізму Захером Мазохом. Іще в місті Лева з’явилося багато небанальних фігур (з-поміж них жаба – відображення прадавньої української сутності, песик, що пісяє, та інші герої дня). Звісно, у Львові перш за все не забувають систематично увічнювати пам’ять про діячів минулого. Так само, як і в Івано-Франківську, де плекають мрії про нові пам’ятні знаки на честь «Руської трійці», Євгена Коновальця, Андрея Шептицького та ще один монумент Тарасу Шевченку.

Дива природи

Зрозуміло, що туристичні об’єкти, подаровані українцям Матінкою Природою, а також ті з них, що вправно підкориговані руками людей, ще не раз спонукатимуть до захоплення красою нашої країни.

Не дарма ж останнім часом українці не на словах, а на ділі захопилися зеленим туризмом. Мальовничі краєвиди помножені на емоції від спілкування з автентикою, радість життя на свіжому повітрі, у відриві від закоптілої цивілізації, їжа за рецептами пращурів – це і не лише це вкладається в поняття цього самого зеленого туризму. Одними з перших у державі його заходилися розвивати мешканці Хмельницької області. Гарно зарекомендував себе кластер сільського туризму в селі Гриців Шепетівського району, а також десятки агросадиб району Кам’янець-Подільського. Іншим форвардом у цій справі є Херсонщина. Приміром, у Голопристанському районі, в дніпровських плавнях, є дивовижні численні зелені хутори, де гостям пропонують майстер-класи з гончарства, бджільництва, ковальства, а неподалік на турбазі «Чайка» відпочивальники катаються на човнах, рибалять, смажать шашлики та фотографуються в національних костюмах.

Упродовж 20 років чимало унікальних місць відродилося та зміцнило свої позиції в туристичній географії батьківщини.

Ось далеко не повний їхній перелік. Згадана Мамаєва слобода у Києві, просвітницький музей із відтвореним архітектурним ансамблем Наддніпрянщини XVIII століття. Живописний регіональний ландшафтний парк «Кінбурнська коса», що, розпластавшись між лиманом та морем, виблискує платиновим пісочком (Миколаївська область). Розкішний лісо-гірський природний парк «Сколівські Бескиди» на Львівщині. Гора Говерла на Івано-Франківщині, найвища точка держави та місце численних сходжень-паломництв. Острів Хортиця у Запорізькій області з його скелями, храмами, скіфськими курганами, 700-річним дубом-велетнем, козацькими чайкою і бригантиною, піднятими з дна ріки 1999–2007 роками. Три нові з офіційно зареєстрованих туроб’єктів Тернопільської області: Дуб Степана Дудяка у Монастирському, Ясен графа Генріха Борковського у Борщівському та Джерело «Гуркало» в Бучацькому районах. Найглибше вітчизняне озеро Світязь – окраса Волинського Полісся й зокрема Шацького національного природного парку, де останніми роками енергійно розвивають туристичну інфраструктуру. Так само, як і в Балаклавській бухті (Крим), що за Союзу була закритою місциною.

Утім, Крим – загальновизнана «лавка старожитностей». Узяти хоча б іще одну географічну точку: Форос. За старих часів ніхто носа туди не сунув би, бо там набиралися сил перші особи колишньої наддержави. Нині Форос зберігає статус курорту для небожителів, проте тепер на тих просторах можна зустріти натовпи зівак, що оглядають принади місцевості. Зокрема, видираються Чортовими сходами – одним із найдревніших перевалів головної гряди Кримських гір. Або ж відвідують Церкву Воскресіння Христова, відбудовану на другий рік української незалежності.

Святі стіни

До речі, ніколи в країні так не переймалися відродженням старих і зведенням нових храмів, як за нової доби.

Кримські стежки обов’язково приведуть до Свято-Володимирського собору в Херсонесі. Архітектурне творіння на місці хрещення великого князя Володимира почали піднімати з руїн ще в 1990-ті, а завершили будівництво 2004 року.

Неможливо оминути увагою заново споруджені напередодні XXI століття столичні храми-красені, що їх пригадали на початку розмови: Михайлівський Золотоверхий монастир та Успенський собор Києво-Печерської лаври.

А ось Свято-Володимирський собор у Луганську, найбільша культова споруда південно-східної України, зовсім юний. Йому п’ять років. Проте – величний. Разом з іншими новими святими спорудами він втілює прагнення українців до світлих помислів і добрих діянь. На добрих діяннях нація й тримається. Світлими помислами керується, коли розбудовує майбутнє.

У тому майбутньому є місце цивілізованій туристичній індустрії. Тому що маємо ефективно використовувати ресурси нашої щедрої та навдивовижу привабливої землі. І – пишатися нею.

Автор: Ольга КРАСОВСЬКА