Доктрина народного суверенітету: правові й політичні погляди

Питання народного суверенітету в політичному й правовому житті постають досить часто*. Це потребує постійної уваги фахівців до доктринального осмислення зазначеного поняття. В Україні завдяки таким авторам, як О. Скакун, Ю. Тодика, В. Шаповал, В. Кампо, М. Сліденко та інші, сформована наукова доктрина народного суверенітету. Звернімося ще раз до генеалогії виникнення й розвитку цієї доктрини та встановимо її зв’язок із сучасними проблемами реалізації народного суверенітету в Україні.

Термін «суверенітет» походить від німецького souverдnitet, французького souverainetй – вершина, верховна влада; від латинської superus – верхній, що означає повноту влади [0].

Чи не одним із перших цей термін у ХVI столітті застосував Ж. Боден. Він визначив суверенітет як, по суті, абсолютну владу, що належала монархові та поширювалася на всіх підданих. Ж. Боден не припускав наявності будь-якої іншої влади в державі або поза нею, вищої за владу монарха. Визнаючи цю владу невідчужуваною, автор наголошував на її залежності від «божественного права» та підпорядкованості йому. У праці «Шість книг про республіку» він сформулював поняття суверенітету та виклав учення про суверенітет, що стало підґрунтям для наступних наукових досліджень цього поняття [1].

Ж. Боден не вважає суверенітет державної влади геть необмеженим. Суверенітет є абсолютним лише в діяльності державної влади. Він не поширюється на сімейні відносини, відносини, зумовлені приватною власністю, тому держава, наприклад, не повинна збирати податки з підданих без їхньої згоди і всупереч волі власників.

Важливою частиною теорії Ж. Бодена є вперше продеклароване ним право народу на спротив суверену. Народ віддає всю владу монарху, проте в разі недотримання ним зобов’язань договору з народом останній має право на спротив у будь-якій формі, аж до активного. Отже, Ж. Боден, окрім власне суверенітету, в межах цієї концепції оперує поняттями суспільний договір, народ, право на спротив. І лише справою техніки було поміняти місцями ці категорії – на місце монарха поставити народ тощо. Отже, не ставлячи це за мету, Ж. Боден дав підстави для творчого розвитку своєї теорії.

Пізніше розвиток теорії суверенітету фактично означав її вдосконалення та пристосування до дуже динамічних подій періоду демократичних революцій. Першим послідовником Ж. Бодена був Т. Гоббс, на думку якого верховна влада не може ототожнюватися з одноособовим володарем. Це явище, вважав він, є набагато повнішим та змістовнішим за своїм сенсом [5].

Спираючись на ідеї Ж. Бодена та аналізуючи джерела легітимності влади, Т. Гоббс переконує, що єдиною її першопричиною є народ, який і встановлює суверена. Це був важливий внесок у створення теорії народного суверенітету. Фактично, на думку І. Сліденка, якщо відкинути деякі деталі, пов’язані з постаттю абсолютного володаря, то пізнавальна сутність народного суверенітету визначається саме за теорією Т. Гоббса. Його послідовникам варто було лише відкинути певні деталі. Першим це зробив Б. Спіноза в праці «Traite politique» у 1677 році. Він уперше відпрацьовує цілісну концепцію свободи як мети діяльності держави, і пов’язує її у такий спосіб із своїм розумінням суверенітету. Відмінними в їхніх поглядах є лише вектори діяльності суверена, проте принципові позиції щодо суверенітету однакові. Концептуальні позиції обох учених ґрунтуються на натуралістичному баченні природи суверенітету.

Ж.-Ж. Руссо ототожнював суверенітет із спільною волею укладачів суспільного договору, характеризуючи її  як верховну владу в державі. З природою суспільного договору Ж.-Ж. Руссо пов’язував таку якість народного суверенітету, як невідчужуваність. На його думку, спільна воля, покладена в основу суспільного договору, може бути лише цілісною [5]. Тому вже в Конституції Франції 1791 року суверенітет було визнано єдиним, неподільним, невідчужуваним та невід’ємним і констатовано, що «жодна частина народу, жодна особа не може привласнити його здійснення» (стаття 1 розділу третього). Цитований припис відтворено в статті 3 чинної Конституції Франції. Єдиним та неподільним визначено суверенітет, що належить народу, і Конституцією Португалії (стаття 3).

Ж.-Ж. Руссо абсолютизував народ як суверена, а суверенітет монарха замінив суверенітетом народу. Укладаючи соціальний контракт, народ нікому не передає влади, а залишається її носієм. Тобто, з одного боку, підтверджується теза про народ як носія суверенітету, відома з часів Ж. Бодена, а з другого – створюється нова реальність. Кожен носій суверенітету, об’єднуючись з іншими, створює державу й одночасно погоджується підкорятись їй. Але оскільки народ уособлює державу, то в такий спосіб підкоряється сам собі і зберігає свободу [6].

Наприкінці ХVIII століття концепція суспільного договору, за Ж.-Ж. Руссо, не тільки набула широкого визнання, а й була реалізована в країнах, де на той час відбувалися кардинальні соціально-політичні й державно-правові зміни. Окремі його тези були відтворені в Декларації прав людини та громадянина 1789 року у Франції. Сприйняли концепцію Ж.-Ж. Руссо й автори Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки 1776 року, які, зокрема, зазначили, що «правителі запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким правлять». Водночас за народом визнавалося право змінити організацію владарювання або ліквідувати «старий уряд» і встановити новий з метою забезпечення прав людини. Відповідне положення Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки історично мало характер формулювання права народу на повстання навіть проти законних правителів, які, по суті, узурпують владу і зловживають нею.

Запропоноване Ж.-Ж. Руссо трактування ідеї народного суверенітету ґрунтувалося на визнанні першорядної ролі законодавчої влади, яку мав здійснювати лише безпосередньо народ. Тому можливості реалізації народного суверенітету пов’язувалися ним виключно із засобами безпосередньої (прямої) демократії. Однак, на думку Ж.-Ж. Руссо, тільки акти законодавчої влади можна характеризувати як суверенні за природою. Ж.-Ж. Руссо також визначив умови, за яких організована державна влада ефективно діятиме, а його ідея про народний суверенітет буде цілковито реалізована: а) держава має бути настільки малою, щоб у ній можна було легко збирати народ; б) звичаї мають бути прості, аби запобігти накопиченню справ та виникненню суперечок; в) рівність у громадянському та майновому стані як запорука політичної рівності; г) відсутність розкоші.

В. Шаповал, як і Б. Констан, дійшов висновку, що ідея Ж.-Ж. Руссо не повною мірою придатна для реалізації і не підходить для конституційного ладу держав, переважна більшість із яких не відповідає жодній з умов, названих вище. Це, скоріше, ідеал демократичної держави, який неможливо реалізувати. З часом ідею народного суверенітету почали трактувати як таку, що передбачає наявність певних засобів здійснення влади. До них насамперед відносили «орган народного представництва» (парламент), уповноважений за теорією поділу влади здійснювати законодавчу владу [9]. Пізніше, коли теза про першорядність останньої втратила реальну значущість, до відповідних засобів почали відносити всі органи, що здійснюють державне владарювання. Зазначені підходи знайшли відтворення в більшості конституцій XX століття й, зокрема, в частині другій статті 5 Конституції України встановлено, що народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Значний внесок у теорію суверенітету зробили й інші мислителі, особливо Дж. Локк, який творив у революційний період, що розпочався в Англії значно раніше, ніж в інших країнах. Він пов’язував суверенітет із власністю. Власність і держава формують принцип суверенітету. Принцип власності й принцип суверенітету є взаємопов’язаними й сукупно формують принцип ліберального режиму, який є основою конституційної держави. Теорія Дж. Локка щодо убезпечення власності, в тому числі через суверенітет, створює засади для розбудови держави, заснованої на конституції, тобто держави в сучасному розумінні.

Розвиток  поглядів Дж. Локка продовжив Ш. Монтеск’є в праці «De l’esprit de lois» (1748 рік), який слідом за Б. Спінозою розглядає концепцію свободи, передусім політичної, як мету діяльності держави. Ш. Монтеск’є, як і Дж. Локк, вбачає у поділі влади засіб її забезпечення [4].

Отже, наприкінці XVIII століття термін «народний суверенітет» увійшов не тільки в науковий обіг, а й у практику державотворення. Надалі й інші вчені розвивали теорію народного суверенітету. Упродовж XIX століття її доповнили філософські праці І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Гізо, А. Токвіля та інших.

Першим нормативним актом, який опирався на теорію народного суверенітету, була Конституція США. Проте практичний аспект Конституції свідчить, що батьки-засновники розуміли народний суверенітет набагато краще за Ж.-Ж. Руссо, і саме так, як і належить його розуміти.

Останній крок до сучасного розуміння теорії народного суверенітету зробив абат Сієс. Замість терміна «народ», застосованого Ж.-Ж. Руссо, він уводить в обіг термін «нація», тобто суверенітет окремих індивідів було замінено на суверенітет колективу. Відбулася принципова заміна не змісту, а форми. Практично концепція Сієса є викладенням поглядів Ж.-Ж. Руссо в рамках теорії Дж. Локка. Однак основна її теза – «влада належить нації, проте здійснюється через її представників» – відкрила шлях не тільки до парламентаризму, а й до владних зловживань. Адже однаково, в який спосіб здійснюється деспотична влада – народом чи певними його представниками [8].

Отже, необмеженість влади народу як суверена означає, що власний правопорядок обирає лише він сам без будь-якого зовнішнього втручання або дій внутрішніх сил. Будь-який орган чи особа, що здійснює публічні функції, виконує їх як такі, що делеговані народом.

Юридичною наукою категорія «народний суверенітет» розглядається, скоріше, як відповідна концепція, основна суть якої полягає у визначенні першоджерела влади. Вперше на нормативному рівні було застосовано саме категорію «національний суверенітет». Підставою цього стало намагання законодавців Франції протиставити цілковито нову концепцію теорії Ж.-Ж. Руссо, що, як зазначалося, мала органічні вади, і через це була непрактичною. Тому західна наукова думка оперує концепцією «національний суверенітет», тоді як в укра-їнській юриспруденції закріпився термін «народний суверенітет», хоча й з тим самим змістовним навантаженням. Отже, у практичному застосуванні ці два терміни рівнозначні, а розбіжності між ними мають лише історичне значення.

Нині маємо досить підстав погодитися з позицією російського вченого М. Марченка, який визначає народний суверенітет як «верховенство народу у вирішенні конкретних питань організації свого життя – суспільного й державного ладу, основних напрямів розвитку внутрішньої та зовнішньої політики, здійснення всебічного контролю за діяльністю державних органів і держави загалом» [3]. Аналогічною є й думка О. Скакун, котра акцентує увагу на верховенстві народу як джерела й носія влади, його праві самому вирішувати свою долю безпосередньо або через представницькі органи, контролювати діяльність державної влади [7].

Ми розглянули правові й політичні погляди, концептуальні підходи до визначення категорії «народний суверенітет» лише тих мислителів і науковців, які започаткували розв’язання цієї проблеми, та, на наш погляд, зробили найбільший внесок у розвиток теорії народного суверенітету в ХVI–ХVIII століттях. Питання суверенітету вивчали й інші відомі учені юристи, філософи, політологи.

З огляду на наведене вище доходимо таких висновків:

1) народний суверенітет – це верховенство, незалежність, суверенність, невідчужуваність та єдність волі народу; 2) народ має право обирати своїх правителів, які повинні обстоювати інтереси свого народу. Однак у зв’язку з цим виникають позитивні та негативні аспекти, наприклад:

– народ заслуговує на тих правителів, яких він обрав; якщо в нього виникає конфлікт із державою, народ сам винен у цьому. Підтвердженням цього є слова Гегеля: «Народи, які не створили держави, не належать історії» [2];

– сучасна науково-теоретична думка термінологічно не досить чітко розрізняє поняття «державний суверенітет», «народний суверенітет», «народовладдя» та «демократія», помилково надаючи їм однакового значення;

– державний суверенітет є похідним від суверенітету народу і є механізмом його реалізації;

– недоліком багатьох конституцій (зокрема й Конституції України) можна вважати те, що в них декларування державної влади народу не доповнюється конкретними механізмами її реалізації, тобто впливу народу на діяльність державних органів;

– в Україні народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі. Таку позицію висловив Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статті 5, 156 (Рішення № 6-рп/2005 від 5 жовтня 2005 року);

– зміни виборчого законодавства України зумовили  обмеження права народу, передбаченого статтею 5 Конституції України. Народ фактично позбавлений не тільки права визначати або змінювати конституційний лад України, а й права на відкликання обраних ним депутатів у разі, якщо вони не виконують своїх передвиборних програм і обіцянок та функціональних обов’язків;

– народний суверенітет є необхідною якісною характеристикою народу, що уможливлює здійснення народовладдя.

Отже, народний суверенітет – це найбільш загальна засада організації та здійснення влади в державі, за якою саме народ визначається джерелом влади і водночас її носієм.

Проведений історико-правовий аналіз доктрини народного суверенітету свідчить, що існує певний плюралізм у підходах до розуміння суверенітету як явища та процесу. Отже, органи державної влади, в тому числі й конституційні суди мають можливість застосовувати різні доктрини народного суверенітету. Конституційний Суд України дотримується ліберально-демократичної доктрини народного суверенітету, що є запорукою його застосування в Україні в межах і формах, визначених Конституцією України.

Джерела

1. Боден Ж. Шесть книг о государстве // Антология мировой политической мысли. В 5-ти т. – М., 1999. – Т. 2. – С. 689–695.

2. Гегель Г.-В.-Ф. Философия истории. Сочинения. – Т. VIII. – С. 100.

3. Марченко М. Н. Теория государства и права: Учебн. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 2002. – С. 59.

4. Монтеск’є Ш. Про дух законів // Монтеск’є Ш. Вибрані твори. – М., 1995. – С. 290.

5. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или принципы политического права. – Х.: Право, – 2005. – С. 257–258.

6. Руссо Ж.-Ж. Трактаты. – М., 1969. – С. 173.

7. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручн. – Х., 2006. – С. 44.

8. Сліденко І. Д. Теоретичні та конституційні засади народного суверенітету // Конституція і народний суверенітет в Україні: проблеми теорії і практики. Зб. наук. праць / За заг. ред. Кампа В. М., Савчина М. В. – К., 2008. – С. 19.

9. Шаповал В. М. Поняття держави і суверенітету в конституційному праві / В. М. Шаповал. – Вісник Конституційного Суду України. – 2003. – № 1. – С. 70–83.

10. Юридична енциклопедія. В 6-ти т. –  К.: Українська енциклопедія,  2003. – Т. 5. – С. 684.

----------------------

* Рішення Конституційного Суду України  у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конституційним зверненням громадян Галайчука В. С., Подгорної В. В., Кислої Т. В. про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа про здійснення влади народом) № 6-рп від 05.10.2005; у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положення пункту 6 частини першої статті 106 Конституції України (справа про проголошення Президентом України всеукраїнського референдуму за народною ініціативою) № 23-рп від 15.10.2008 р. та інші.

Автори: Валентин ГОЛОВЧЕНКО, Ольга ГОЛОВЧЕНКО