А корабель пливе?

Федеріко Фелліні, великий маестро «кіношного» неореалізму, вчинив, як відомо, неоціненний акт етичного принципу. Весь жалюгідний блиск епохи, всю миршавість ділків і ґламурність царствених осіб він спокійнісінько розмістив на обмеженому п’ятачку. На верхній палубі грандіозного, щоправда, судна. І що? А нічого. Не тісно. В сенсі – життя триває. Кохаються. Плачуть. Роблять ставки. Беруть ля-бемоль. Знову плачуть... Сарказм імперативу «І корабель пливе», що став назвою феллінівського кіношедевру і, власне, пружиною – вона вперто шукає і знаходить свою життєву синергетику. Свій соціальний, сказати б, шарм.

Вгадайте, як нарекли мешканці нашого багатоквартирного «титаніка» свого бундючного візаві під вивіскою «Poker ring»? Мавзолеєм світлого минулого. Чим не їжак під череп шоуменам від режисури «Розсміши коміка»?! Не смішно? Отож. Треба знати ціну реконструкції вчорашнього «Делікатесу», гастрономічного раю для цього куточка Оболоні, куди навідувались і з того берега Дніпра. Треба бачити «аляпуватість» нинішньої двоповерхівки кольору згуслої крові й незгаслих бажань її відвідувачів. Треба, нарешті, чути, як добірно висловлюються од безсоння тисячоватним сяйвом засліплені старики.

А корабель пливе...

Сотнями вікон, тисячами пар очей всотуючи тремке право необхідності і свободи. Україна – вільна країна. Рефрен, ціна якого – шматочок простору кожного. Безвізовий режим – кожному. Спільна територія, чи пак палуба – ось вона, п’ятачок дбайливо вирощених вишеньок, каштанів, лип, що стали живим щитом від скрадливого шелесту «майбахів». Від того ж засліплення азартом, що має, з’ясовується, природу безнастанної захланності.

І тоді, як водиться, з’являються добродії з рулеткою. Ні, не кольору застиглої крові. Землеміри. В’яло відбиваючись од стривожених «навіщо?», вони йдуть, щоб назавтра периметр «палуби» почав стрімко обростати банальним дерев’яним парканом. Хоча знову: не банальним. Добротно прооліфленим та пофарбованим. Що, власне, визначило його подальшу долю.

Не беру під сумнів термінологічну коректність визначення «громадянське суспільство». Його інтелектуальну, зокрема,  складову. Вона виявилася не просто високою. Прекрасно відшпакльовані борти будвагончика прийняли на себе не якісь там вузькопрофільні  дацзибао. На розі корінної оболонської розв’язки шляхопроводів розгорталася струнка доктрина взаємопросвітництва й основ любові до ближнього. З чого, на жаль, дуже швидко вималювались перші ознаки втоми і роздратування. А ще закарлюки, так схожі на улюблені  символи одного екзальтованого австрійця.

Одне слово, запахло горілим, і це буквально сталось невдовзі. Уже недавньої весняної пори десь за північ у небо могутньо здійнялось полум’я кострища, від якого крізь відчинені кватирки влітав терпкий аромат рукотворної біди.

Горів штабель готових парканних щитів. Горів довго, ядучо-зеленим полиском, і вже по тому, як пильно й неквапно розглядали пожежники осередок вогню, перш ніж зробити звичну для себе справу, можна було лише здогадуватися, про що не завжди говорять уголос професіонали.

Можна лише уявити, як здригнулося й завмерло в очікуванні нового повороту, нового шансу нічне громаддя розтривоженого, немов вулик, напівсонного вже будинку. Все горласте обурення, весь пафос щоденних нарад і петицій вихлюпнулися нашою, такою впізнаваною зловтіхою – так їм і треба, мовляв, триклятим буржуям-захопникам…

А що? Зверху, з режисерського пульта маестро, можливо, справді все сприймалося  саме так – як винятково чудодійний знак небес? Можливо, справді гнівний заклик «Убрать!», начертаний звечора на борту будвагончика, вже вранці, позбувшись першої й останньої літер, чудесним чином зм’якшив протиборні серця геть компромісний та миролюбний «Брат!»?

Як би там було, далі теж усе здавалося дивом. Через день-два зникли безслідно польові дацзибао, а з ними й сам вагончик як символ запеклого протистояння. Головешки дощок-щитів. Сама атмосфера протистояння.

Чи остаточно?

Автор: Ігор СКРУТЕНЬ