Маршрутка вирушає в рейс...

На робочому столі в оператора комп’ютерного набору Світлани Полєщук – портрет дорослого сина. І дві свічечки, що їх мама неодмінно запалює 23 травня, у свій день народження, який за злою іронією долі став днем смерті її 26-річного Андрія. Це був лише 13-й день із часу його одруження…

Того весняного дня загинув не лише Андрій: із життям попрощалися всі 10 пасажирів маршрутки «Рівне – Київ» та її водій.

Трагедія сталася на 132-му кілометрі автодороги Київ–Чоп у Житомирській області внаслідок зіткнення вантажного автомобіля «Сканія» з автобусом «Фольксваген ЛТ35», тобто з тією нещасливою маршруткою. Спричинив автокатастрофу виїзд водія вантажівки, громадянина Боснії та Герцеговини, на зустрічну смугу. Принаймні такого висновку дійшла урядова комісія, створена «по гарячих слідах» трагедії, і, власне кажучи, суд. Водія «Сканії» засуджено українською Фемідою до 10 років позбавлення волі. Натомість рівненські матері побиваються й через три роки після трагедії. Бо запитань і сьогодні залишається більше, ніж відповідей. От тільки зневірилися вони так, що подеколи вже й не намагаються їх шукати ...　

Світлана та Василь Полєщуки, котрих особисто мені ще жодного разу після трагедії не випало зустріти без сліз на очах, у пошуках справедливості б’ються, наче риба об лід.

– Нам уже нема чого втрачати в цьому житті, і ми хочемо добитися від власника вантажівки, який живе і працює в Словенії, не лише компенсації за безглузду, але таку страшну смерть нашого сина. Адже, як з’ясувалося, Україна не має угоди про правову допомогу ані з Боснією та Герцеговиною, ані зі Словенією. Втім, ми добиватимемося компенсації від власника фірми, навіть якщо нам доведеться піти для цього до найвищих судових інстанцій. 7 тисяч гривень ми заплатили лише за переклад матеріалів нашої справи на сербську, та ще й довгенько шукали перекладача. З наших невеликих заробітків важко викроювати ці кошти, але ми йтимемо до кінця. Бо хочемо «струснути» суспільство, яке має, врешті, замислитися: чому ось так просто матері втрачають своїх дітей? Андрій наш був здоровий, як дуб, мав гарну роботу, щойно одружився, ми так хотіли дочекатися онуків…

Аналізуючи причини аварії, фахівці Міністерства транспорту та зв’язку дійшли висновку, що таких трагічних наслідків можна було б уникнути, якби пасажирів перевозив пасажирський, а не переобладнаний з вантажного мікроавтобус, який до того ж здійснював начебто нерегулярний маршрут, а його власника лише за останній рік було оштрафовано на 16 тисяч гривень.

Скільки коштує людське життя?

Проблема, отже, має дві взаємопов’язані складові: компенсацію моральної шкоди родичам загиблих та безпеку перевезень у маршрутках.

– Спочатку ми, родичі, спілкувалися між собою, плекаючи хоч якусь надію на відшкодування. Але з часом вона почала танути, як торішній сніг, – каже рівнянка Лариса Щербакова, котра тоді теж утратила 26-річного сина. – Особливо, коли тодішній Президент Ющенко заявив в ефірі «5 каналу», що кожна з родин уже отримала по 50 тисяч гривень компенсації. Але цього не сталося. З’ясовується, і наша родина, й родина Полєщуків не підпадаємо під дію відповідного закону: якби в наших 26-річних синів залишилися на утриманні неповнолітні діти або немічні батьки, то ці відшкодування були б. А якщо ми втратили дорослих і здорових мужчин, життя яких обірвалося, то нам компенсації не належить. Просто виплекали дітей, а їх у нас забрали – і тільки на поховання та частково на пам’ятники кошти повернули. Втім, ми знаємо, що з тих державних грошей не розбагатіємо. Гнітить і принижує інше: ситуація з перевезеннями пасажирів за ці три роки не те що не змінилася на краще – погіршилася! Ви ж подивіться, скільки аварій стається навколо нас! Ми не можемо, не маємо морального права, переживши таку втрату, із цим миритись: адже наші життя не захищені у власній державі! Нам кажуть: якби ці перевезення мали статус регулярних, а пасажири отримали на руки квиток, то відповідно мали б і страховку. А наші маршрутки, які під виглядом нерегулярних перевезень дуже вже регулярно курсують на Київ, хоча б сьогодні видають такі квитки?

Цілком можу підписатися під цими материнськими словами: сама ж бо часто користуюся послугами приватних автоперевізників. Доки не витребуєш квиток, тобі його ніхто не запропонує.

Тому, звісно, по коментарі ми пішли до тих, хто й має контролювати ситуацію.

Автор: Інна ОМЕЛЯНЧУК