...І не треба дивуватися, якщо з’явиться хутірська законність

З набранням чинності Законом України про судоустрій і статус суддів судова система України стала схожа на долоню без великого пальця. Долоню з чотирма пальцями можна стиснути, але без великого пальця її неможливо скріпити в кулак.
Слабкість такої системи очевидна: кожний спеціалізований суд чинить своє правосуддя, дає тлумачення закону, своє правозастосування, свою оцінку фактичних обставин, своє праворозуміння, тому не треба дивуватися, якщо найближчим часом в Україні з’явиться київська, львівська, донецька, крим­­ська й хутірська законність.

Конституційно незалежну за ідеєю судову владу взято в Україні під контроль. Це неприпустимо з різних причин, але для України – факт. Основна ідея реформи, тепер уже закріплена в Законі про судоустрій, полягає в тому, щоб:

а) створити в Україні систему вищих спеціалізованих судів за всіма напрямами юрисдикції;

б) узаконити як остаточні й такі, що не підлягають оскарженню, рішення вищих спеціалізованих судів;

в) позбавити Верховний Суд України як найвищий судовий орган процесуальної можливості переглядати рішення вищих спеціалізованих судів, ліквідувавши палати з перегляду справ, зменшивши кількість суддів Верховного Суду та визначивши максимально вузьку компетенцію Верховного Суду, обмеживши її питаннями неоднакового застосування судами норм матеріального права, перегляду справ за рішенням міжнародних судів, імпічменту Президента України й звернення до Конституційного Суду.

Такий концептуальний підхід до реформування судової системи я вважаю неконституційним і корупційним за своїми наслідками. Більше того, з точки зору політичного й демократичного розвитку, розглядаю цей закон як агресивно реакційний, що створює умови для розвитку авторитаризму та навіть деспотизму державної влади в Україні. Які мої аргументи на підтвердження висловлених суджень? Спочатку про неконституційність Закону про судоустрій і статус суддів. Подивімося на положення чинної Конституції України: чи дають вони можливість у Законі про судоустрій обмежити процесуальну діяльність Верховного Суду, виходячи з його конституційного становища в системі судів і його конституційного обов’язку захищати конституційні права і свободи громадян.

Насамперед, згідно зі ст. 124 Конституції, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. При цьому, відповідно до ст. 125 Конституції, найвищим судовим органом у системі судів є Верховний Суд України. Отже, виходячи з цих положень Конституції, у країні не може бути правовідносин, на які не поширювалася б юрисдикція Верховного Суду. Якщо Конституція проголосила, що Верховний Суд – найвищий судовий орган, то в чому ж полягає його найвище конституційне становище? Тільки в тому, що, на відміну від спеціалізованих судів, його юрисдикція має поширюватися на будь-які правовідносини, що виникають у державі. А якщо ми обмежуємо повноваження Верховного Суду навіть уже повноваженнями спеціалізованих судів, то ми знущаємося з положень Конституції України, які зобов’язують розглядати Верховний Суд лише як найвищий судовий орган. Обмежений законом у своїх повноваженнях, Верховний Суд не в змозі виконувати покладені на нього Конституцією України обов’язки найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції. У найвищого органу системи не може бути менше повноважень, аніж у елементу цієї системи. Це суперечить ієрархічній завершеності системи та навіть елементарному здоровому глуздові. На мій погляд, лише знущаючись з положень Конституції України, можна обмежувати повноваження Верховного Суду й забороняти, не давати йому змоги втручатися у відправлення правосуддя в нижчих інстанціях, включаючи вищі спеціалізовані суди. За такого становища Верховний Суд не може виконати покладеної на нього Конституцією та чинними законами координаційної, методологічної, об’єднавчої та контрольно-наглядової функцій для забезпечення єдності законності й правопорядку в країні. Вважаю, якщо Верховний Суд не виконуватиме цих функцій, обов’язкових для нижчих за ієрархією судів, країна почне жити «по понятіям» олігархічних кланів, а не за загальними для всіх законами країни. Тому, якщо виходити з конституційного положення про Верховний Суд як про найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, конституційні повноваження Верховного Суду не можуть бути звужені Законом про судоустрій. Я переконаний, повноваження Верховного Суду, що поширюються на всю систему загальних судів, – скріпний стрижень судової влади в країні, гарантія її демократичності, законності, правосуддя та унеможливлення перекручень правосуддя у практиці спеціалізованих судів. Без контролю та нагляду над практикою спеціалізованих судів у державі створяться всі умови для судового свавілля, густо замішаного на корупції.

Тепер подивімося, чи можна звужувати повноваження Верховного Суду з огляду на потребу захисту конституційних прав і свобод громадян, а також їхніх законних інтересів. Передовсім зазначмо, що можливість захисту своїх прав і свобод у суді – величезний здобуток людської цивілізації та культури, демократичного устрою держави. Суд – останній оборонний і наступальний рубіж демократії. Якщо цей рубіж зникає або недостатньо міцний, то в країні починаються хаос, беззаконня, свавілля й діє право сили замість сили права. Тому правляча еліта в демократичному суспільстві зобов’язана охороняти та максимально розширювати можливості громадян у справі захисту своїх конституційних прав і свобод. А Закон про судоустрій і статус суддів натомість максимально їх звужує, позбавивши громадян права звертатися до Верховного Суду зі скаргами на рішення вищих спеціалізованих судів, котрі, як свідчить статистика практики перегляду справ у палатах Верховного Суду, неабияк грішать свавіллям і беззаконням. Утім, звернімося до тексту Конституції України. Насамперед до її ст. 3, де сказано: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Це основоположна стаття, що «зв’язує» державу в її діяльності щодо прав і свобод громадян. Держава не має права «звужувати» конституційні права і свободи громадян, а особливо обмежувати вже досягнуті, встановлені в законі. Щодо цього питання є прямі вказівки в Конституції України. У ст. 21 ідеться: «Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». А ст. 22 гласить: «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Ст. 55 прямо визначає: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». А підсумовує конституційну вимогу про неможливість звуження, обмеження та зменшення вже наявних, закріплених у законі прав і свобод громадян ст. 8 Конституції, де сказано: «Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується». Постає запитання: до якого суду Конституція України гарантує громадянинові звертатися по захист своїх прав і свобод? Відповідь очевидна: до будь-якого вказаного в Конституції. Це звернення – конституційне право громадянина України, й жодним законом про судоустрій воно не може бути обмежене.

Якщо Конституція у ст. 125 указує, що «система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди», то це означає, що у громадянина України має бути правова можливість звернутися до кожного з цих судів по захист своїх прав, свобод та інтересів.

Ст. 3 Закону про судоустрій гласить, що система судів забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, визначеному Конституцією та законами України, а ст. 7 – що в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховний Суд України, й далі пункт 3: «Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції». У ст. 14 зазначено, що учасники судового процесу мають право на перегляд справи у Верховному Суді України, а у ст. 17 повторюється конституційне положення про те, що найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. І тут-таки, у цьому ж законі (ст. 38), повноваження Верховного Суду різко обмежують, залишаючи в його компетенції перегляд справ на підставах неоднакового застосування касаційними судами норм матеріального права та інші питання, що не мають стосунку до поточного правозастосування в широкому спектрі матеріального права та процесу. Як можна в одному законі визнавати конституційне право громадянина на звернення до суду будь-якого рівня й водночас позбавляти його можливості звернутися по захист своїх прав до найвищої судової інстанції – Верховного Суду України?!

У будь-якій країні Верховний Суд є вартовим демократичних здобутків суспільства, правового порядку, законності та стабільності держави. Позбавити Верховний Суд його конституційних повноважень, ліквідувати його палати з розгляду різних категорій справ, скоротити чисельність можна, лише принципово змінивши, а радше повністю переписавши Конституцію України. Нинішня Конституція категорично не дозволяє звужувати зміст і обсяг наявних конституційних прав і свобод громадян України, а отже, й скасовувати повноваження Верховного Суду, який конституційно покликаний захищати ці права і свободи.

Тепер про корупційну складову нового Закону про судоустрій. Тут варто згадати два ключові моменти: позбавлення Верховного Суду процесуальної можливості переглядати рішення вищих спеціалізованих судів і оголошення рішень вищих спеціалізованих судів остаточними й такими, що не підлягають оскарженню. Що найбільше сприяє корупції? Відміна контролю, обліку, ревізії, нагляду. А Верховний Суд виконував саме ці функції. Нині Вищі спеціалізовані суди, на всю систему яких, відповідно до згаданого закону, найсильніший вплив у питаннях фінансування, призначення суддів на посади, визначення кількості судів і суддів тощо має виконавча влада, звільняються від процесуального фахового контролю з боку Верховного Суду. І опиняються під найсильнішим тиском влади. Більш оптимальні умови для зрощування, посилення корупції в судах годі й вигадати. Адже громадянин, одержавши на руки рішення Вищого спеціалізованого суду, навіть найнезаконніше, не має змоги оскаржити його у Верховному Суді. Хіба це не умова для виникнення корупції, не обмеження конституційних прав і свобод громадян?! Кажуть, що аналогія порочна, а істина конкретна. Це, мабуть, слушно. Але за допомогою аналогії можна краще зрозуміти істину. Так-от, максимальне звуження повноважень Верховного Суду України рівноцінно тому, що в державі скасували б митну службу, податкові та інші контролюючі органи. Адже Верховний Суд, як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, здійснював саме контролюючу, ревізійну функцію правосуддя. Позбавити його цього становища можна лише шляхом внесення змін до Конституції України, а не до поточного законодавства.

Поміркуйте самі, шановні читачі, хіба це, з юридичного погляду, не глухий кут, якщо Вищий спеціалізований суд приймає остаточне рішення, яке не підлягає оскарженню? Рішення цього суду (скажімо, й відверто незаконне) виправити неможливо, навіть у цьому ж таки суді.

Водночас згідно з новим законом і становище судді стало вкрай уразливим і залежним. Традиційне покладання відповідальності на голів судів за стан справ у суді призвело до такої порочної практики, коли судді доповідають голові проект судового рішення й він може його коригувати; коли сторони, учасники процесу мають можливість прийти до голови на прийом зі скаргою на суддю або переконувати його, що закон на їхньому боці; коли голова під надуманим приводом забирає справу в незговірливого судді й передає його зговірливому.

В Україні в державному апараті загалом і в судах зокрема не вирішене питання про сумісність роботи родичів у одній галузевій системі. В Італії, приміром, не допускається обіймання суддями посад у судових органах, при яких їхні родичі (до другого ступеня спорідненості включно або свояки першого ступеня спорідненості) є членами професійних колегій адвокатів або повірених. В одному судовому органі не можуть працювати судді, пов’язані стосунками спорідненості чи свояцтва до третього та четвертого ступеня включно. Отже, судді не можна працювати разом із троюрідною сестрою своєї дружини. Як бачимо, на Заході цим питанням приділяють неабияку увагу, бо там реально прагнуть викорінити умови для виникнення корупційних відносин. В Україні ж, навпаки, у законах закладають умови для формування та реалізації корупції. Відповідно до колишнього Закону про судоустрій Міністерство юстиції не мало можливості втручатися в діяльність судів. Це вважали здобутком демократії. В Україні створена й успішно працює Державна судова адміністрація – спеціальний орган для організації роботи судів. То навіщо було долучати до цієї роботи органи виконавчої влади?

Хоча б «в ім’я свого ж доброго імені», даруйте мені за цю своєрідну майже тавтологію, влада має уникати підстав для таких докорів. Так само, як дружина Цезаря, має бути поза підозрами.

Для цього судова влада за будь-якого політичного та державного режиму повинна в демократичному суспільстві бути огороджена від політичних впливів, необ’єктивності, певних уподобань, а тим паче від політичної корупції й відвертих порушень Конституції. Але, на жаль, починаючи з 1998 року в Україні не припинялися спроби підкорити судову гілку влади.

Автор: Василь СІРЕНКО